Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

– Ага! Тобто уже підсудний, – щось недоречне випалила жінка.

– Що ти верзеш? Я спати йду! – кивнула Леся і пішла. На жаль, вона не надала уваги сказаному злою жінкою.

А зранку Лесю розбудив дзвінок Руслана:

– Як спалось, сонечко моє?

– Привіт, коханий! Добре спала. А як в дорослому житті живеться? – потягувалась дівчинка в постелі.

– Та добре, тільки щось на пиво тягне... – згадав Руслан вчорашній день.

– То принести? Зайду до тьоті Тасі, – з готовністю спитала Леся.

– Ну, що ти, на роботі я ж – ні-ні! А ввечері підемо погуляти.

– Чекатиму, хороший мій!

Сьогодні дівчинці страшенно не хотілось іти до матері на службу, але ж вона пообіцяла помагати, а слово для маленької – закон! Зібралась, вийшла і забула телефон. Вернулась, хоч і не любила цю прикмету та скоро сіла до маршрутки.

– Заїхать в одне місце можеш? – спитала мати, наче й не було нічних докорів.

– Куди зашлеш мене сьогодні? – зітхнула дівчинка.

– Я скинула адресу. Салон у них, подивишся тканини і знімеш все на телефон. Бо Землянична хоче нові штори по всьому адмінкорпусу. Навіщо? Змінили б жалюзі і все. От що як гроші у контори лишні!

– Знов комплексує! Це біда... Навіщо було зустрічатись з тим колишнім? – промовила Олеся вголос, бо розуміла, що матусина проблема від зустрічей з одним «артистом». Це він їй так казав спочатку, а виявився звичним аферистом. У матері такі уже були. І після цього вона Русика бандитом вважає і городить про вагітність... Напасть та й все!

В салоні на Хрещатику висіли десятки, сотні різнопланових тканин. Олеся все зробила, як просили і тут злякалась, бо позаду хтось нахабно взяв її за руку:

– Вітаю, крихітко, у царині моїй!

Олеся повернулась і чомусь здригнулась, бо побачила старого, якого Земляничний в ресторані представив меценатом їй...

– Вітаю, пане Ярославський! Салон у Вас розкішний і багатий, – сказала перше, що згадала.

А дід схилився до її руки і гидко так поцілував:

– Спасибі. Зовсім несподівана оцінка! То, може, пообідаємо разом?

– Я щиро дякую, але до мами треба... – злякалась дівчинка, бо він іще тримав її загрозливо та міцно.

– Та мама нас пробачить. Як дзвонити? – палали хтиво чорні очі діда.

– Пробачте! Мені дуже треба бігти, – смикнула Леся руку й опинилась уже в метро. Вона не пам’ятала, щоб ще до когось відчувала таку відразу і суцільний жах. Вагони мчали і тряслись, але маленькій бідоласі здавалось, що оте страхіття ще й досі поруч та перед очима маячив моторошний дід.

Розділ 4. Вже підсудний

– Чого ти, наче з дуба впала? – з кривою посмішкою запитала мати.

– Нічого, йди доповідати. Я галерею перекинула тобі, – сказала Леся та пішла подалі, аби не бачити, як мати психує знову про ін’єкції лиця.

Це була та іще дурня! Матуся виглядала, як звичайна сорокарічна жінка, навіть краще. І нащо їй той ботокс здався? Але ж причепиться до лікаря в салоні та кожен місяць просить «ще». Їй кажуть, що не можна, а мати репетує, що звільнить. Одного разу бідна Валентина не витримала і сказала:

– Якщо так треба, то звільняйте! Але в тюрмі сидіти я не хочу, у мене син і чоловік.

Коли Світлана Журбіна почула ще й про чоловіка – тоді зовсім наче сказилась! Та жінка й досі працювала у салоні. От тільки норовлива дама знову з ін’єкціями діставала. «Невже і я буду такою в сорок?» тихенько думала Олеся та набирала Отамана. Це дивно, тільки телефон мовчав... Такого ще ніколи не бувало, щоб Русик не відповідав. При його гамірній роботі – хлопчина завжди апарат тримав в комбінезоні біля серця, щоб чути виклики прекрасної Олесі завжди і всюди.

– ...В душовій потоп. Третя кабінка плаває по вуха! – почула дівчина і миттю набрала рятівника - сантехніка дядю Степана.

– Так я ж казав вже сто разів, що труби треба поміняти! А Землянична думає, що їй Господь це зробить. Та вже, йду перекривати. Тільки ж тоді не говоріть, що знов Трохимович у всьому винуватий. Клієнти вискочать всі голими і в милі. Ото буде краса! – обурювався і сміявся чоловік.

Тепер Олеся, хоч воно їй не потрібне – подумала про штори нагорі... Навіщо нові ганчірки, коли в підвалі все діряве? Але ж Ілоні з п’єдесталу краще видно! Наразі Леся пригадала страшного діда з магазину. Вона здригнулась у відразі та і натиснула «адміністратор». Це так у неї в телефоні записана рідненька мати. Останнім часом дівчинка була на грані через їх скандали, відносно дружби із Русланом.

Гарячі почуття ставали могутнішими і Олеся збиралась скоро перебратись до Русика в тісну кімнату, як кажуть, з усіма речами. Хоч вдома в неї було гарно, але ж нестерпно взагалі! Бо із самісінького ранку й до ночі чулось тільки «шльондра», «гуляща дівка» та «бандит»...

Зараз Світлана Журбіна згадала, що у неї є робота, відклала мрії про ін’єкції краси, та й побрела в затоплений підвал. А Леся знову набирала Отамана, але коханого почути не вдавалось. Вже друга зміна йшла на корти, тому полишити адміністраторську кабінку – вона фізично не могла.

– Ой, Леська! Жаль, що ти сидиш в цій склянці. Якби ти бачила, як в коридорі ганяли депутати в милі! Я в спорті тисячу років, але таких гарячих матюків не чув іще ніколи, – радів їх старший тренер Дерев’янко, віддав ключі та і пішов додому, насвистуючи Марсельєзу.

– Мамо, ти скоро? Мені терміново треба вийти! – сказала дівчинка по телефону. А Журбіна в брудній спідниці з'явилася з підвалу та миттю прорекла:

– Що вже приспічило? Одне лиш на умі? Ти бачиш, що тут діється? А мати вже зовсім не потрібна, тільки б спати з розпусним жеребцем...

Олеся не відповіла. Вона заскочила в маршрутку, а серце від поганого передчуття, збивалось з ритму та хотіло щось сказати. Ще здалеку побачила людей і спецавтомобілі вздовж дороги.

– Що там, не знаєте? – спитала водія, а той знизав плечима й відповів:

– Казали: хлопця вбито молодого...

Тепер нещасну наче грім ударив. Вона зірвалась ще до того, як зупинилося авто:

– Куди ж ти прешся, ненормальна дівко? – почула вслід від водія, та байдуже. Дізнатись треба, що сталося на СТО і де її Руслан?

Ніколи в цьому місці не було аж стільки люду і машин. Стояли поліцейські та швидка і всю стоянку обліпила стрічка! Олеся намагалася пройти, але з допитливих людей тісний паркан цього зробити не давав.

– Олесю! Не ходи туди... – раптом почула дівчинка Тимура, хазяїна заправки. Він тут неподалік стояв та прикривав собою дійство далеко не для слабодухих. На ношах понесли, у чорній плівці, щось дивне і важке... Знайомому обличчю Леся зраділа та стривожено спитала:

– Тимуре! Що тут робиться, скажіть?

– Біда, Олесечко! Руслана пов’язали. Уже і повезли. Сказали, що Іванка замочив?

– Кого? – вся затремтіла бідолашна.

– Та братана свого – Цигана!

– Що? – зблідла дівчина та відчула, що голова їй непідвладна, але Тимур її притримав і далі вже не пам’ятала...

– Сюди! Людина у відключці! – покликав він з швидкої лікарів, які на площі вже відпрацювали.

Отямилася Леся від уколу, коли лежала на асфальті. Вона відчула нашатир та відвела лице убік.

– Що все це значить? Хто загинув? – питала дівчина і почувалась наче в пекельному страшному сні.

– Пішли, посидиш в магазині. Там прохолодно, кондиціонер... – повів Тимур її за руку. Вона присіла десь на стільчик та лиш тепер заплакала від болю у серці за своє Кохання.

– Я нічогісінько не розумію. Як все це можна пояснити? Руслан ріднішого не мав нікого. Вони в одній пісочниці росли. Не може бути... Ну, не може... – здавалось розум покидав її. – А Ви не знаєте: куди Руслана повезли?

– Ну, зараз ти його так точно не побачиш. Поки у попередньому ув’язнені посидить. А потім слідчі дії, суд. І зона, звісно... Я там був. Шикарне місце, щоб всі мізки втратить, – розкрив для дівчинки досвідчений Тимур майбутнє юного Руслана.

Олеся попила води та зрозумівши, що нічого тут не змінить – пішла в бік дому, прямо по дорозі. Маршрутки гальмували біля неї, але нещасній зовсім не хотілось в гарячий транспорт, до людей. Вона звичайно намагалась, але такого не могла зліпити до купи, ну ніяк! Її неперевершений Руслан, після вчорашнього застілля вбив хлопчика Іванка, що був йому неначе братом?.. Ні, це все марення якесь, чи гра нечистих сил!

Сідало сонце, дув веселий вітер і стало прохолодніше, але в Олесі серце так боліло, що не знайти в аптеці препаратів аби йому допомогти. Майже вночі вона зайшла в квартиру та, як стояла, так звалилась на постіль. І тут з’явилась мати й почала дитину просто добивати:

– Чого це ти така? Зовсім затрахав?

Олеся в гніві підхопила капця та і жбурнула в ботоксне лице:

– Геть! Згинь! Ти наче той шакал...

– Ого! Мабуть не догодив, чи може зрадив з іншою малою?

Світлана Журбіна була тварюка, але ж виходить про пригоду на заправці не знала й про убивство теж. Бо якби знала – то цвіла б і пахла... А так лише несла гидоту і це було для дівчини найкращим на даний чорний і страшний момент.

Руслан Приходько, в той же час, сидів на твердій і холодній лавці та намагався, як Олеся пригоду аналізувати. Перед обідом він від’їхав, на мотоциклі, десь хвилин на двадцять. Купив всім піцу і коли вертався – побачив незнайому Шкоду, обідрану зелену і пом’яту. Іще подумав, що його хазяїн відмовився полагодити транспорт. Мабуть, давали недостатньо за ремонт? На СТО, на диво, ні душі. Руслан припаркував свій мотоцикл, одяг комбінезон і вийшов... Тоді помітив на асфальті розпластаного і в крові Цигана. Підбіг, побачив ніж у животі, хотів дістати, та Іванко прохрипів:

– Не треба, Русю! Я вже бачу...

– Що сталось, Господи! Це ті, що миттю тут промчали? Чого хотіли? І за що тебе?

– Не знаю, Русику... Не говорили. Та я і там любитиму тебе...

І все. Помер.

І добрі очі Отамана наповнились гарячими сльозами. Ні, він не думав зараз про підставу, та навіть про свою Олесю. Просто Іванка було жаль страшенно! Він наче пісня в світі жив... Навіть, коли збирався махач з іншими хлопцями, він був гарячим, але ніколи просто так не бив. Лише за діло. «Господи! Візьми до себе його вірну душу...»

Руслан сидів на нарах, обхопивши свої коліна обома руками і щось про себе шепотів. Він знав молитву і вона була для Вані.

Розділ 5. Завжди твоя

– Скільки разів тобі казати, що я Джек Денієлс п’ю тільки прохолодним, з підвалу. Ти ж його тримала у холодильнику, тому він льодяний! – кричав, валяючись в алькові, під темним занавісом Ярославський.

Кричав він не дружині. Хто такого захоче чоловіком називати? А от коханка й помічниця в справах – чарівна Анжеліка, здавна терпіла самодура при собі.

Колись вона потрапила до нього, як всі дівчата. Так, наразі всім треба дещо розказати! Бо сивий старець у халаті – цей меценат-міліардер, в якого на Хрещатику салони з тканинами та чимось ще, насправді торговець людьми... Та це його таємний бізнес, звісно! А так – він молодчина: є зв’язки, буває на прийомах, помагає по бізнесу заблудшим вівцям. Наприклад, ось недавно допоміг власникам кортів – Земляничним. Ілона сльозно так просила про кредит. Він завітав, щоб оцінити статки, в які вкладав своє бабло. Але коли посеред ресторану тих «Афін» побачив дівчинку Олесю, то підписав, що подали. Хіба то гроші за таку красуню?

І з того часу мріяв про одне: коли отут, у цьому ліжку опиниться те диво молоде... В його старечій голові про неї марились такі картинки, що навіть Анжеліці не під силу. Але у дівчинки була матуся, що працювала на тих кортах. А ще, і саме головне, у неї був жених! Звичайно він ніхто. Та хлопець непростий, завзятий і ще з компанією однодумців у себе на районі щось мутив.

Тому падлюка підійшов інакше. Коли вже в Ярославського у серці застрягла дівчинка красива, він йшов по трупах, вперто і завзято. От зараз першим підвернувся Ваня - товариш нареченого. Картина банальна і проста: береш зальотних жадібних бомжів, що хочуть грошей та вина багато. Вони виконують роботу та підставляють молодця, а самі гинуть десь в аварії звичайній. Навіть платити не потрібно. Хоча за ті чарівні очі він відвалив би скільки скажуть!

Тепер залишилася мати. Але, здається, тут іще простіше. Він чув, що дівчинку вона не любить! От же ж гадюка, навіть він вже полюбив. Сидів і марив, як навчить кохатись і викине набридлу Анжеліку...

З такими мріями старий розпусник ввімкнув панель на всю стіну. В новинах щось розповідали про будівництво і нещадну боротьбу за чистоту рядів. Та ось знайшлась потрібна з інформацій. Сказали, на Одеській трасі розбилася старенька Шкода, що вкрадена була, а в ній загинули два невідомих.

Тут Ярославський криво посміхнувся і вже доволі мирно попросив:

– Анжелко, роздягайся, йди до тата...

Жінка зітхнула та прошепотіла:

– Нещастя! Імпотент проклятий... – сказала і почула раптом, як Ярославський телефоном говорив.

– Алло! Чубенко, молодець. Не дарма в мене хліб молотиш. Іще завдання: завтра занесеш в «Афіни» дорогий букет для жінки на ім'я Лариса Журбіна. Скажи, що передав клієнт, який від неї ошалів. Залишиш нашого альфонсика візитку та хай він їй затуркає голівку, чи що там в неї є. Анжелочко! Ну, я ж чекаю. Підлий мені ще Джека та іди...

Зробивши справи, Ярославський закинув дорогий айфон кудись в подушки та знов перед очима гада постала дівчинка Олеся. Він навіть на якусь секунду відчув, що майже повноцінний. Але ж то тільки на секунду, а так його старечий організм давно забув про мандри щастям.

Та ми облишимо тварюку-мецената в його алькові і повернемось тепер до правоохоронних дій. Підозрюваного Приходька завели на перший допит до ще молодого, але продажного навіки капітана.

– Що, Юдо? Як спалось на нарах? Дружбан із потойбіччя не приходив? – відкрив він справу і паскудно посміхнувся.

– Мабуть, до тебе ходять часто? Дешевий трюк, начальнику! – сказав йому у відповідь Руслан.

– Ну, ти мені права ще покачай. Навіщо кореша безжально замочив? Чистуху накрапай і йди на зону, – не підбирав слова юрист.

– Я друга не вбивав і ти це знаєш. От тільки досі не складу: кому я так на волі насолив? – у самий корінь подивився зараз, без юридичної освіти Отаман і слідчий зрозумів, що перед ним далеко не профан.

– Не хочеш зізнаватись – доведемо! Інакше нащо ж нам зарплату платять? – закрив слідак пусту сіреньку теку та скрикнув: – Виведіть цю мразь. Готуйся, зараз на роботу їдем до тебе, щоб усе згадав.

Проїхались вони даремно. Але ж як корумпований сказав: потрібно відпрацьовувать зарплату, відволікатись на такі от справи, а не ловити справжніх гадів. Та для Руслана виїзд був корисним. Він знову на повітрі побував, побачив волю, СТО та тільки серцю свободи не давав. Бо там горіла слабкість і кохання до рідної, єдиної на світі... Хіба ж він міг би припустити, що все це саме через неї? Вірніше через ту красу, яку Господь їй дарував.

А Леся більше не ходила до «Афін». Вона лежала вдома, наче мертва і згадувала, дихаючи тим, що з НИМИ сталось за ці роки. Пригадувала, як Руслан спочатку підкладав ромашки під двері їх квартири і чекав, щоб здогадалась, що це він. Потім запрошував в кіно і проводжав, розповідаючи книжки, які вже прочитав. І тільки в восьмому – поцілував. А ще були розмови про величне, про мандри і фантастику космічну. Потім з’явився мотоцикл і вони їздили, ховаючись полями від поліцейських, бо тоді Руслан правами ще не володів. І якось там, в високім житі, одного разу він сказав:

– З тобою хочу усього на світі, – і відібрав у неї назавжди і тіло й душу, але дав свої і їй сподобалось, страшенно і навіки. Потім був славнозвісний випускний, їх танець, біла сукня і костюм та знову він сказав:

– Запам’ятай, це наша репетиція весілля...

А потім влаштувався на роботу в те СТО і втомлювався вдень, але коли на небосхил виходили на чергування зорі – самозабутньо утопав в своїй єдиній на землі і їм здавалось, що цей рай уже навіки.

На радощах, щоб не відстати від Руслана, маленька помічниця вийшла до матері на корти, без зарплати. Спочатку все було нормально. Але коли матусю знову кинув черговий чоловік – вона наче здуріла й почала заздрити щастю власної доньки. Та ось недавно Леся і Руслан зробили свято повноліття на природі. А потім стався цей пекельний жах... Тепер вона готова вмерти, тільки б побачити його іще хоч раз!

На суд Олеся йшла за руку з єдиною, кого тепер вважала рідніше рідної – так тіткою Руслана. Коли читали той страшний, несправедливо дикий вирок: три роки без оскарження, Олеся просто дивилась Йому в очі. Ніхто не бачив, та її Руслан в них точно прочитав: «Кохаю і чекатиму довіку. Це скоро пройде. А у нас життя попереду щасливе і велике. Ти – мій, а я – завжди твоя...»

Тоді Приходько посміхнувся і сказав, що вирок він не визнає і виправдання не потрібне та з цим пропав за височенними дверима. І знову морок, сльози і чекання, але ж в Олесі часу вдосталь. Вона потерпить і діждеться свого єдиного на світі.

Ну, а Лариса дивувала доньку веселим настроєм, приходила пізненько і часто «під шафе». Здавалось, що жінки у цій квартирі ролями помінялись та щаслива тепер матуся. А дочка питань дурних не задавала. Хіба не ясно: мужика знайшла. Вже скільки раз таке бувало, а потім знов депресія, скандали. Але що вдієш – вона ж мати? І доля в дівчинки така...

Та якось жінка привела свого «коханого» додому. Звичайний чоловік, здається вихований і простий. Посидів, познайомився, налив дівчатам по ігристому та раптом обидві за столом заснули. Матуся залишилась вдома спати, а от Олесю під покровом ночі засунули в авто і повезли... І як тепер коханого чекати?

Розділ 6. Вирок долі

– На ліжко покладіть, – зірвався наче півень Ярославський. Миттєво й болісно відчув скрипучу старість у колінах та випромінював «жагу до щастя». Взяв пачку грошей зі стола і простягнув як щедру нагороду за підлу і гидку роботу:

– Тримай. Та всім роздай потроху, аби мовчали наче риби у воді. А зараз позбирай все стадо і щоб до ранку духу не було на території маєтку ні одного!

– Але ж, господарю, безпека то усе. Залишу на воротах кілька гарних, – здивовано відзначив помічник.

– Чубенко, ти глухий? Я повторю: усіх до одного. І камери всі вимкни. Хочу поплавати з дівчатками в басейні, як кажуть, в стилі «ню»... Ти зрозумів?

– В якому стилі? – округлились очі у старого служаки.

– Ой, я тебе прошу: іди! Та виконай усе докладно. Не хочу бачити про себе ролик десь на Ютубі, чи не дай Господь, у кабінетах «моралістів». А серед Вас же точно є, хоча б один, засланий чи продажний. Усе. Виконуй! Та ворота всі замкни, щоб як фортеця, розумієш? Яка краса...

Начальник охорони зник, а дід присів, попестив юні щічки і посміхнувся майже ніжно:

– Анжелочко, наручники неси! І той малесенький вібратор, що я для діток прикупив...

Через секунду на порозі з’явилась помічниця і спитала:

– Борисе, ти зовсім здурів? Навіщо цій дитині твій вібратор?

– Для більш приємних відчуттів, – млів від якихось нездорових мрій цей збоченець багатий. Та від снодійного маленька полонянка ще спала і не уявляла, що уготовано наразі їй. Анжела гнівно глянула на діда та раптом він і їй додав роботи:

– На себе одягай костюм Володарки і батожок візьми отой, з опушкою, не хочу дорогий товар відразу зіпсувати. Як не скориться, то продам її!

Наразі дівчина прийшла до тями, хотіла закричати, але у неї в роті був кляп-іграшка, що не давав про допомогу заволати. Олеся повністю роздягнена була й прикована до спинки ліжка. Від жаху бідна дівчина стогнала і смикалась та саме цим давала збоченцю старому найбільшу насолоду відчуттів.

– Маленька, соковита і прекрасна. Саме такою я тебе і бачив. Саме такою і хотів...Ти будеш слухатись, дитинко? Тоді я ротика звільню, а зараз трішки ще прив’яжемо за ніжки...

Дістав з-під ліжка спеціальні ремішки, розставив Лесі ноги в різні боки і закував, а потім взяв вібратор послинив і хотів його загнати у дівчинку, але не встиг!.. Його «чарівна помічниця» мабуть, згадала щось своє, а тут ще й Денієлс на столику стояв і просто кликав взяти в руки.

– О, ти прийшла нам помагати, Володарко моя! Тільки чого ж ти без костюма? – побачив краєм ока «меценат» одягнену нормально Анжеліку і знов занурив збуджені очиці у диво на своєму ліжку. Оце й була його помилка!

Бо Анжеліка підняла холодну пляшку і вдарила «коханця» що є сили, а сила в дівчині була! Скло полетіло в різні боки і дорогий улюблений напій хазяїна змішався з кров’ю – густою, чорною, гидкою, достойною розпусної тварюки. Тепер міліардер і меценат сповз у калюжу на підлозі і так застиг, розпластаний як гад.

Олеся вже не смикалась, вона дивилась на гарячу жінку та розуміла, що тепер наступна. І зараз в ній жила молитва, щоб потім – десь через роки зустрітись в небі зі своїм Русланом. Ні, не відразу! Хай собі живе довге життя, а ще наповнить щастям чиєсь чуже та дасть дорогу красивим радісним нащадкам. Вона Його тихенько підожде...

Жінка побачила смертельний страх в очах прикованої полонянки і посміхнулась та здавалось, вбивати зараз не збиралась. Вона бурчала щось негарне і розстібала ремішки. Тоді дістала кляп із рота та наказала:

– Все іди! Отам направо душова кімната. Помийся швидко й приведи себе до ладу, якщо захочеш – далі кухня, там можеш випити чогось від шоку. Тільки сюди нізащо не заходь, навіть якщо я буду викликати! Ти зараз розумієш щось? – вона легенько ляснула Олесю по щічках й додала: – Порядок! Як виконаєш все, чекай на кухні.

Олеся кинулась з кімнати, знайшла свій одяг і зайшла туди, куди сказала ця смілива жінка. Вона щасливо запустила воду та почала настирливо змивати гидоту, що до неї причепилась у цей страшний смертельний час. Вона молилась, що жива! Звісно, ще ноги з переляку тремтіли і маленька сіла десь у куточку в душовій та знала, що не сміє заважати перебігу подій.

Це добре, що Олеся, не збиралась заглянути в кімнату. Мабуть, багато років Анжеліка таїла мрію у собі і зараз виконала, навіть не здригнувшись. Вона зідрала зі свого хазяїна штани, дістала десь зі шва на сукні плаский і довгий інструмент, що схожий був на чоловічу бритву. Колись голилися такими. Красива сталь сяйнула у повітрі і жінка, декілька разів, пройшлась по геніталіях паскуди. Це дивно, але разом з тим кошмаром у Анжеліки на вустах заграла щаслива посмішка.

– Оце тобі, шановний меценате, за всіх загублених малих дівчаток! А це від мене особисто, на візьми! – і полоснула по лицю старого та знову розсміялась: – Як, красиво! Тьху... Тобі навіть Смерть мала подяка за всі твої гріхи. А Денієлс холодним б’ється краще.

Вона поглянула на справу рук своїх, потім з відразою зірвала мокрий одяг, закинула в камін, спокійно погортала кочергою і виглядала гордо та спокійно на фоні всіх страхіть, що тільки но тут виробляла.

– Мала, ти там іще жива сидиш? Сиди-сиди, нізащо не виходь. Там в холодильнику морозиво десь є, – сказала просто, наче добра мати

– Не можу, дякую. Мені ще дуже страшно, – тремтіла Леся у куточку.

– Мені б так само було страшно! Та ти звикай, життя воно таке. Я швидко в душ. Нам треба вибиратись, – констатувала Анжеліка так, наче нічогісінько не сталось. Хіба що радісно кайдани зняла із себе назавжди.

Вона зайшла причесана і мирна:

– Та не трясись ти, все уже позаду. Я б випила, та за кермо, не можу. Потім нап’ємося. Тебе як звати?

– Олеся...

– Я страшенно рада, що вчасно встигла зупинить той жах. Скажи: про тебе будуть хвилюватись, чи можемо зникати без вагань? – спокійно розмірковувала жінка.

У Лесі звісно ще був шок, але вона страшенно намагалась бути розумницею й сумно посміхалась:

– Один на все життя у мене був. Тепер я знаю: хто його підставив. Оцей мене хотів, а він сидить за те, чого б ніколи не зробив. У мене звісно ще є мати, та краще Вам того не знати. Вона не буде турбуватись. А ми тепер ховатись будемо завжди?

– Та ти розумна, як я подивлюсь? – спокійно поїдала апельсин заступниця й катюга одночасно. – На, будеш? Ну, дивись. Тебе не нудить?

– Я іще не знаю, – зізналась Леся і тряслась, як лист.

– Подобаєшся ти мені, Олесю! Розумна й чесна, а іще смілива. Ну, нам красивим це якраз і треба. Піду у пана грошенят візьму, йому вони вже не потрібні, – вона шалено підморгнула яскравими очима і повернулась з темним кейсом.

– Ну, все. Прощайте, пане Ярославський. Гори у пеклі чортів син! Виходь на ґанок, а я зараз.

Вона відкрила всі конфорки на дорогій плиті, розбурхала багаття у каміні, а потім вийшла й знову посміхнулась:

– Тепер швиденько відійшли. У нас з тобою справ багато.

У гаражі стояли три авто. Та Анжеліка видно не ганялась за витонченою красою і взяла у пана величезний Додж.

– От саме в ньому і поїдемо кататись. Ти голову чому не підсушила? – знову дбайливо подивилась жінка на юну подругу з нещастя.

– Мені так легше. І болить не дуже, – знову зітхнула полонянка ката.

– Ти з кожним словом, синьоока, мені подобаєшся більше! Та не переживай, це комплімент. Я баришнями не цікавлюсь. Ти просто чесна і прикольна. Мені б таку дочку, та не судилось... А знаєш, ляж поспи. Для тебе місця там багато.

Автомобіль помчав у темну ніч і зморена стражданнями Олеся прилаштувалась у кутку на задньому сидінні. А коли заплющила тривожні очі – побачила свого Руслана! Він посміхався ніжно, як завжди, і промовляв: «Не бійся, я з тобою... Ти тільки підожди!»

Поки всі рятувальні служби домчали на окраїну столиці, в густий лісок, де приховався від людей величний замок мецената – вже дотлівали головешки і нехороший запах сповіщав, що славнозвісний та шановний чоловік покинув світ живих. Яка біда! Чи просто вирок долі?

Розділ 7. Розмова з Одіссеєм

Тепер цікаво подивитись, що відбувалось саме в цей момент з засудженим за чужий гріх Русланом. А діялися дивні речі. Відразу після суду, по дорозі в колонію, авто потрапило у ДТП і хлопець ледве не загинув. В самій колонії спочатку помістили до відморозків, що його доволі болісно побили. В медблоці відійшов і знову життя продовжилося, наче в пеклі. От вся минула підготовка, з шкільних років наразі знадобилась. Він був живучим і стійким. Та Ярославський вимагав від виконавців: щоб духу хлопця не було в цім світі. Але вони чомусь весь час лажали! Зате засуджений Приходько, після кількох мілких порізів, став обережнішим і намагався зміцнити форму: він качався, бігав та грав з командою в футбол. А потім взявся за своє й почав слабких і боязливих виручати та скоро його стали називати не Отаман, а Захисник. Спортивний термін, звісно ні до чого, але йому підходив гарно!

Одного разу він сидів біля старого зека та слухав розповіді про романтику на зоні.

– Гей, Захисник, іди сюди, – звернувся до Руслана всім відомий здоровий шибеник Хав’єр. Чому його так звали? Можливо через те, що трохи схожий на одного іспанського актора, а може ще за щось? Нехай буде Хав’єр.

– Чого тобі? Не бачиш: розмовляю, – не дуже поспішав Руслан.

– Потім з Безсмертним доспіваєш. Він ще ж не здох, а є розмова серйозніша й вона не жде, – наполягав отой Хав’єр.

– Що знову будете мочити? – вже звично запитав Руслан.

– Чого ж відразу і мочити? Спочатку перекинемось словами, а там вже як піде, – знизав могутніми плечима чолов’яга і запросив в найкращу хату на зоні, тобто до «блатних».

– Вітаю в хаті! Гарно тут у вас, та тільки я навіщо здався? – не дуже чемно привітався із купкою сидільців Захисник.

– Так ось який ти зблизька Отаман? Руслан Приходько – захисник слабких і дивних. Ти й тут вже взявся за старе, горбатого могила виправить, еге? А вийшло, що і сам потрапив в число нужденних. Та ти не ображайся! Бо від тієї сили, що тебе сюди запхала – легко відписався...

Руслан почув старечий голос знизу. Братва повільно розступилась і він побачив на дивані доглянутого сивого старого, в тоненьких гарних окулярах та з книжкою в руці.

Тепер здивований Приходько повів бровами й посміхнувся:

– Я й не очікував потрапить до поля зору пана Одіссея. Привіт тобі, шановний! Як живеш?

– Так, правда шириться братвою, що вихований і сміливий Захисник. Сідай! Налийте йому чаю, розмова буде не з простих.

Руслан присів і відповів відразу: