Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

– Ти поживи з моє серед тварюк, тоді й питати перестанеш. Не доведи Господь, звичайно! Тепер уважно мене слухай. Сьогодні будеш ще зі мною, а завтра вранці підеш в амбасаду і пожалієшся, що викрали тебе. Вони почнуть перевіряти та я навчу, що їм відповідати. А головне, щоб посадили в потяг та і відправили на Київ, ще й бажано, в вагоні дипломатів. Тоді вже точно довезуть. Бо у пекельного маньяка ще є багато кандидатів, щоб обірвати всі кінці. А ти «кінець» доволі ласий. Та не трясись, бери і жуй, – робила сендвічі чарівна Анжеліка.

Тим часом на свій дорогий комп’ютер Семен Рубінський вже отримав документи для плідної та наднормової роботи, з своїм азартом адвоката почав складати всі кінці. І дещо добре вимальовувалось навіть! А більш за все допомагало, що Ярославський вже горів у пеклі й не заважав робити добрі справи.

З моменту коли Одіссей дав хід зняттю обвинувачень, Руслана знову почали возити на різні допити й дізнання. Всі ці пробірки і відбитки та виконання слідчих дій Приходька починали діставати, бо він не вірив в справедливість та скрупульозну і важливу роботу дорогого адвоката. Але законник Одіссей був невблаганним і ніхто не пам’ятав, щоб коли-небудь за його «правління», розвалювали чи не доробляли якусь із справ.

Сьогодні був яскравий день. Зима насипала багато снігу. Олеся йшла і посміхалась, бо вона зранку вже поговорила з Русланом і тепер молилась, щоб у суді все відбулося як потрібно. На слухання їй, звісно, не потрапить, але ж достатньо вірити й чекати так, як коханий попросив.

Коли Олеся повернулась в Київ, то перший час її тягали на перемовини й дізнання багато правоохоронних служб. Та дівчинка була розумна і все запам’ятала, як навчила її перед розлукою красива убивця-Анжеліка, що вже пропала десь серед світів. А ще донька Лариси Журбіної після приїзду позбирала речі та й переїхала в кімнату до Руслана. Там її радісно зустріла мила жінка – тітка коханого, саме її тепер Олеся знала наче рідну. А матері дала благословіння на ботокс і чоловіків. Нехай живе, як заманеться!

Жінки в квартирі для Руслана хотіли свято готувати, але ж не треба забігати наперед. Тому вони молились і чекали. Та от коли обвинувачення сказало, що більше доказів не має і слово взяв Рубінський – суд вже розумів, що вирок буде одностайним і виправдання повним, а сидільця звільнять тут, прямо в залі. Піднесений від чергової перемоги – Семен Аркадійович звітував роботодавцю, а потім дав Русланові айфон.

– Вітаю, Одіссею! Батька забрав Господь у мене рано. Дозволь, заради шанування, тебе тепер так називати, – урочисто сказав йому Руслан.

– Я радий, хлопче, що перемогли. І можеш звати, як захочеш. Але не гоже тата турбувати на тому світі. Краще називай, як мене звала рідна мати – Павлом, а батько був Петром, – щиро радів за виправдальний вирок законник-Одіссей.

– Що ж, добре. Дякую за допомогу, Павле Петровичу. Тоді я клятву дам, в присутності шанованого адвоката, що сина першого назву Павлом, а якщо дівчинка – Павлінка буде зватись.

У трубці зашуміло щось...

– Пробач, звалився клятий апарат, – почув Руслан і зрозумів, що дід від задоволення шалів та все ж продовжив: – Вірю, Отамане, що проживеш життя щасливим. Ти правильний і гарний чоловік, хоч ще і зовсім молодий. Захочеш бачити: ласкаво прошу!

– Туди б уже ніколи не хотів. Але колись заїдемо з сім’єю. Здоровим будь, Павло Петрович - Одісей, хай береже тебе Господь довіку.

Руслан Приходько подзвонив у двері і хвилювався більше ніж коли. Відкрили дві найкращі в світі жінки та кинулись в його обійми. Тітка була в сльозах, а Леся дивилась тихо й притулялась так, що уже не відірвати. Таїсія у супермаркеті сьогодні на касі не повинна працювати, але ж вона ще при здоровім глузді, тому зібралася й пішла кудись.

А Отаман вдивлявся у кохану і тихо говорив:

– Ну, здрастуй, горечко моє єдине! Я правильно читав твої вуста, коли ти в залі шепотіла: «Все пройде. Я чекатиму довіку. Ти – мій, а я – завжди твоя». Повір, я чув тоді тебе...

– Руслане! Господи, невже усе? – колись маленька дівчинка, а зараз вона пройшла страшні страждання лише за те, що народилася тендітна і дуже гарна. Саме через це гидка потвора розлучила дві люблячі душі, але сама загинула в вогні. Бо Долі гроші не потрібні і взагалі вона примхлива «жінка». Захоче – милує, захоче – вб’є.

А ці закохані чарівні дітки пережили безвинно пекло та опинились знову там, де все колись розпочиналось. Олеся пам’ятала, як зайшла в свої п'ятнадцять до його кімнати, щоб музику послухати й піти. А зараз він тримав її в обіймах і не було на світі сили, щоб їх зв’язок перемогти.

– Коханий, мені треба так багато тобі розповісти про ті місця, де більше правди й жити спокійніше...

– У тебе є бажання залишити наш дім, заради мрії про чуже примарне щастя, десь далеко? – зітхнув щасливий Отаман, бо знав що виконає все, чого захоче половинка.

– Ну що ти, ні! Куди ми без озер, без лісу, без полів духмяних – де все своє? У нас же небо вище, а зорі взагалі не сяють так ніде... – відповіла його Олеся.

– Це добре. Ну, тоді допоможи мені з сумлінним виконанням одного невідкладного завдання, бо я поклявся і повинен дотримати усе.

– Русланчику, загадки залиши. Ти ж бачиш: я від щастя марю. Про що ти кажеш?

– Пам’ятаєш, ти дорікала в день народження мені, що ми тоді не мали діток? А я поклявся Одіссею, що первістка назву його ім’ям.

Олеся пригорнулась ще міцніше і запитала:

– І яке ж ім’я у нашого рятівника?

– Павло.

– Не бачу сенсу відкладати ні на хвилинку справу честі. Але ж ще треба нашого Іванка обов’язково повернуть в родину, – тягнулась за бажаннями красуня.

– Ось бачиш скільки в нас роботи! Ти диво, що кохатиму довіку, – тихенько відповів Руслан та був найщасливішим в світі.