Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

– Якщо мочити когось треба, то тут я пас. Про інше все – питайте.

– Який відвертий! Знову залік. Та ні, розмова буде про твоє.

– Я щиро вдячний за турботу, але нормально так, як є, – відрізав хлопець.

– Та невже? А кажуть, що ти втратив з поля зору важливе й дуже дороге. Вірніше дівчину кохану...

Руслан зірвався та його спинили чотири зеки.

– Відпустили! А ти не смикайся, бо вийде горе, а потім знову зашиватимуть в медблоці. Яка реакція! Значить, чіпляє за живе? Я тут якраз для допомоги, не для болю. Біль у тобі живе, без мене, через край. Навіщо ж сипати іще на рани солі? Хромий, де чай? – прикрикнув Одіссей.

– Уже несу... – зігнувшись, опустив перед Русланом кружку шістка.

– Тепер до справи. Ти вже зрозумів, що я на зоні головний і щоб не відбувалось, знаю все. Коли приходить нова партія терпил, ми всіх звичайно ділимо на групи. Одні – ніякі, інші – буйні, бувають підлі стукачі. А ти відразу під щільний потрапив нагляд, адже тебе сюди направив мій кровний ворог – Ярославський. Хоча в минулому житті ми з ним були, наче брати. Студентами зустрілись, в КПІ. Здружились, бо розумними були. А після почали шукати: куди в цьому житті пристати. За спеціальністю не вийшло. Тоді й пішли – касети, ринки, челноки. Пізніше дерево, бензин. А як побачив, що Борис махлює, то він підставив і мене. Хотів у грошах бути головним, а я був чесним та дурним. Так і потрапив перший раз на зону. Ну, а пізніше ще і ще. Тепер мене всі звісно кличуть «смотрящий Одіссей». Це сумно, але доля наказала, що саме це моє. А з долею тягатись – нерозумно! Та що ми про моє? Твоє наразі важливіше.

Ти дівчинку кохав красиву і марив про щасливу долю з нею, але її побачив той шакал і захотів собі забрати, а ти йому, як кістка заважав. Тому замовив твого друга і викликав проплачених шестірок, коли ти ніж в руках тримав. Підстава ця стара, як світ, працює завжди безвідмовно. Убивць він в той же день приговорив, а ти ось тут живий-здоровий. Та йому й це не до вподоби. Але ж ти – хлопець непростий, та ще й давно гуляєш під щільним прицілом моїх бурмил. Про це тобі ніхто не говорив, а ти й не знав.

– Тобто тоді, коли мене прибили, підмога прибула від тебе? За це я красно дякую, шановний! Бо поки ще не маю перспективи: піти у вічність без відплати. А ось тепер розмовою своєю ти мої сили удесятерив. Дозволь спитати: як ти знаєш про все, що відбувається на волі? – Руслан не розумів законів зони.

– Хм! Отаман, малий ти зовсім ще. Але нічого. Краще так, ніж знати все...

– Якщо ти знаєш все про волю: скажи про дівчину мою, прошу! Бо я з посадки ще втрачаю розум і тітка не дізналася нічого, а її мати – то пусте. Мовчить, не каже: де моя Олеся...

Тут Одіссей зітхнув і похмурнів:

– Не каже, бо сама не знає. Тут навіть я поки безсилий! Пропала дівчинка і все. Але послухай те, що знаю. Коли ти сів – її украли та до падлюки привезли. Та, ні! Нічого він їй не зробив, хотів мабуть продати подорожче, але не встиг. Допік свою «хазяйку» розпустою з дівчатами й вона його, як півня порубала і підпалила все добро, а вони з Лесею твоєю пропали та більше їх ніхто не бачив. До польського кордону добирались на Доджі Ярославського і все... Обірвана доріжка поки! Та ми шукаємо, не бійся. Земля кругленька, десь знайдем.

– Тобто мені на волі добра жінка роботи не залишила уже? – засмучено сказав Руслан.

– Навіщо ж так безсило, Отаман? А як же дівчинка, життя, робота, дітки? Всі мріють про таке: спитай кого завгодно. Навіть останні відморозки вважають, що достойні щастя. А ти чомусь забув про це.

– Ох, Одіссей! Ти ж мудрий чоловік і розумієш, що без Олесі мені зовсім не потрібно, ні щастя, ні дітей... Та і життя без неї марне. Тому давай мені якусь роботу. Зроблю, що скажеш та й по всьому.

– Ну от що: киснути не треба, то не твоє. Поки шукатимемо, ти на волю вийдеш. Я твою справу доручив вивчати своєму адвокату. А Сьомі це, як два зубочки розжувати та й виплювати... Доказова база пропала правда у вогні, але мій Цицерон в роботі.

– Хто? – з подивом дивився Отаман.

– З історії у тебе, мабуть, двійка? Був в Римі одним з перших адвокатів. Ні, мій лише Рубінський Сьома, але повір – ніяк не гірший. Все, що на світі є, оте й знайде. А потім буде подавати твої папери на перегляд. Ще й відшкодують, якщо повезе.

– Я дуже вибачаюсь, Одіссею, але навіщо я тобі? Роботи не даєш? Все знаєш? І дівчину мою шукаєш? Для чого це, не розумію?

– Невже? А як же сплата боргу за гріхи? Бо я старий і скоро перед Богом мені тримати відповідь. Але навіть не в цьому справа. Дуже схожий на мене ти, у іншому житті. Тому і хочу відбілити твоє ім’я, адже колись ніхто не захотів зробити це для мене. Ну як, я відповів тобі?

– Так, дякую за щиру відповідь і за розмову. Я все зроблю, що скажеш, правда. Тільки знайди ЇЇ, вона для мене все. Якщо не знайдеш, то даси завдання таке, щоб у один кінець.

– Ну-ну! Роз’їздився. Ми всі туди ідемо. В один кінець людина йде, лише здається що у різні. Поговорити хочеш з кимось? – дістав з дивана Одіссей свій телефон.

– Ну, це уже по-царськи ти нагороджуєш мене. Два слова тітці, щоб не хвилювалась. У мене окрім неї...

– Та знаю я усе. Бери, телефонуй і будь здоровий! Зморився я від спогадів старих і відпочити точно треба. Та й на вечерю скоро вас покличуть, – і ліг на гарне, хоч тюремне ложе, законник Одіссей.

Ось так заглянути вдалося за вежі та колючий дріт звичайної тюрми, де відбуває покарання безвинний і колись щасливий Руслан Приходько – Отаман і Захисник.

Розділ 8. Хепіенд

– Куди це ти зібралась? – постала впоперек дороги Лесі розважлива та обережна Анжеліка.

– Так хліб закінчився і чай, – відповіло дурне дівча.

– Ти більше чаю хочеш, чи в тюрму? – зняла парик красива жінка.

– Але ж нас тут ніхто не знає, – здивовано закліпала втікачка.

– У Вроцлаві? Я, думаю, тепер українців вже більше ніж поляків. Та й фото наші скрізь висять. Красиві ми з тобою, Лесько!

– І що ж робити? – розгубилась Журбіна.

– Та почекай! От визволять твого хлопчину, тоді поїдеш ти додому, а я - в якийсь далекий край. Мені тепер на Батьківщину повік заказана дорога...

– Зовсім? Ти що ніколи не побачиш щорічні феєрверки над Дніпром?

– Подумаєш! В Лос-Анджелесі, в Мехіко та й в Боготі бувають різні фестивалі. Пробач... – і вбивця та цинічна помічниця работорговця вибігла надвір, поплакала і повернулась. – Немає чаю, будем каву пити. Бо нам, маленька, вже прощатись скоро. Тобі додому треба, а мені на хвіст ось-ось поліція присяде. Я тут помітила кафе і вже відправила папери, що допоможуть і тебе прикрити та і твого малого відбілити. Семен отримає та зробить все.

– Який Семен? – заплуталась Олеся.

– Неперевершений. Якби не він, один хороший чоловік уже б давно не жив на світі. А так сидить, керує зоною і навіть невинним хлопцям помагає. І твій потрапив під його крило. Тепер вважай, що буде жити з тобою довго та щасливо.

– Я нічогісінько не розумію. Як ти про все це можеш знати? – настирливо допитувалась Леся.

– Ти поживи з моє серед тварюк, тоді й питати перестанеш. Не доведи Господь, звичайно! Тепер уважно мене слухай. Сьогодні будеш ще зі мною, а завтра вранці підеш в амбасаду і пожалієшся, що викрали тебе. Вони почнуть перевіряти та я навчу, що їм відповідати. А головне, щоб посадили в потяг та і відправили на Київ, ще й бажано, в вагоні дипломатів. Тоді вже точно довезуть. Бо у пекельного маньяка ще є багато кандидатів, щоб обірвати всі кінці. А ти «кінець» доволі ласий. Та не трясись, бери і жуй, – робила сендвічі чарівна Анжеліка.

Тим часом на свій дорогий комп’ютер Семен Рубінський вже отримав документи для плідної та наднормової роботи, з своїм азартом адвоката почав складати всі кінці. І дещо добре вимальовувалось навіть! А більш за все допомагало, що Ярославський вже горів у пеклі й не заважав робити добрі справи.

З моменту коли Одіссей дав хід зняттю обвинувачень, Руслана знову почали возити на різні допити й дізнання. Всі ці пробірки і відбитки та виконання слідчих дій Приходька починали діставати, бо він не вірив в справедливість та скрупульозну і важливу роботу дорогого адвоката. Але законник Одіссей був невблаганним і ніхто не пам’ятав, щоб коли-небудь за його «правління», розвалювали чи не доробляли якусь із справ.

Сьогодні був яскравий день. Зима насипала багато снігу. Олеся йшла і посміхалась, бо вона зранку вже поговорила з Русланом і тепер молилась, щоб у суді все відбулося як потрібно. На слухання їй, звісно, не потрапить, але ж достатньо вірити й чекати так, як коханий попросив.

Коли Олеся повернулась в Київ, то перший час її тягали на перемовини й дізнання багато правоохоронних служб. Та дівчинка була розумна і все запам’ятала, як навчила її перед розлукою красива убивця-Анжеліка, що вже пропала десь серед світів. А ще донька Лариси Журбіної після приїзду позбирала речі та й переїхала в кімнату до Руслана. Там її радісно зустріла мила жінка – тітка коханого, саме її тепер Олеся знала наче рідну. А матері дала благословіння на ботокс і чоловіків. Нехай живе, як заманеться!

Жінки в квартирі для Руслана хотіли свято готувати, але ж не треба забігати наперед. Тому вони молились і чекали. Та от коли обвинувачення сказало, що більше доказів не має і слово взяв Рубінський – суд вже розумів, що вирок буде одностайним і виправдання повним, а сидільця звільнять тут, прямо в залі. Піднесений від чергової перемоги – Семен Аркадійович звітував роботодавцю, а потім дав Русланові айфон.

– Вітаю, Одіссею! Батька забрав Господь у мене рано. Дозволь, заради шанування, тебе тепер так називати, – урочисто сказав йому Руслан.

– Я радий, хлопче, що перемогли. І можеш звати, як захочеш. Але не гоже тата турбувати на тому світі. Краще називай, як мене звала рідна мати – Павлом, а батько був Петром, – щиро радів за виправдальний вирок законник-Одіссей.

– Що ж, добре. Дякую за допомогу, Павле Петровичу. Тоді я клятву дам, в присутності шанованого адвоката, що сина першого назву Павлом, а якщо дівчинка – Павлінка буде зватись.

У трубці зашуміло щось...

– Пробач, звалився клятий апарат, – почув Руслан і зрозумів, що дід від задоволення шалів та все ж продовжив: – Вірю, Отамане, що проживеш життя щасливим. Ти правильний і гарний чоловік, хоч ще і зовсім молодий. Захочеш бачити: ласкаво прошу!

– Туди б уже ніколи не хотів. Але колись заїдемо з сім’єю. Здоровим будь, Павло Петрович - Одісей, хай береже тебе Господь довіку.

Руслан Приходько подзвонив у двері і хвилювався більше ніж коли. Відкрили дві найкращі в світі жінки та кинулись в його обійми. Тітка була в сльозах, а Леся дивилась тихо й притулялась так, що уже не відірвати. Таїсія у супермаркеті сьогодні на касі не повинна працювати, але ж вона ще при здоровім глузді, тому зібралася й пішла кудись.

А Отаман вдивлявся у кохану і тихо говорив:

– Ну, здрастуй, горечко моє єдине! Я правильно читав твої вуста, коли ти в залі шепотіла: «Все пройде. Я чекатиму довіку. Ти – мій, а я – завжди твоя». Повір, я чув тоді тебе...

– Руслане! Господи, невже усе? – колись маленька дівчинка, а зараз вона пройшла страшні страждання лише за те, що народилася тендітна і дуже гарна. Саме через це гидка потвора розлучила дві люблячі душі, але сама загинула в вогні. Бо Долі гроші не потрібні і взагалі вона примхлива «жінка». Захоче – милує, захоче – вб’є.

А ці закохані чарівні дітки пережили безвинно пекло та опинились знову там, де все колись розпочиналось. Олеся пам’ятала, як зайшла в свої п'ятнадцять до його кімнати, щоб музику послухати й піти. А зараз він тримав її в обіймах і не було на світі сили, щоб їх зв’язок перемогти.

– Коханий, мені треба так багато тобі розповісти про ті місця, де більше правди й жити спокійніше...

– У тебе є бажання залишити наш дім, заради мрії про чуже примарне щастя, десь далеко? – зітхнув щасливий Отаман, бо знав що виконає все, чого захоче половинка.

– Ну що ти, ні! Куди ми без озер, без лісу, без полів духмяних – де все своє? У нас же небо вище, а зорі взагалі не сяють так ніде... – відповіла його Олеся.

– Це добре. Ну, тоді допоможи мені з сумлінним виконанням одного невідкладного завдання, бо я поклявся і повинен дотримати усе.

– Русланчику, загадки залиши. Ти ж бачиш: я від щастя марю. Про що ти кажеш?

– Пам’ятаєш, ти дорікала в день народження мені, що ми тоді не мали діток? А я поклявся Одіссею, що первістка назву його ім’ям.

Олеся пригорнулась ще міцніше і запитала:

– І яке ж ім’я у нашого рятівника?

– Павло.

– Не бачу сенсу відкладати ні на хвилинку справу честі. Але ж ще треба нашого Іванка обов’язково повернуть в родину, – тягнулась за бажаннями красуня.

– Ось бачиш скільки в нас роботи! Ти диво, що кохатиму довіку, – тихенько відповів Руслан та був найщасливішим в світі.