Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

– Нещастя! Імпотент проклятий... – сказала і почула раптом, як Ярославський телефоном говорив.

– Алло! Чубенко, молодець. Не дарма в мене хліб молотиш. Іще завдання: завтра занесеш в «Афіни» дорогий букет для жінки на ім'я Лариса Журбіна. Скажи, що передав клієнт, який від неї ошалів. Залишиш нашого альфонсика візитку та хай він їй затуркає голівку, чи що там в неї є. Анжелочко! Ну, я ж чекаю. Підлий мені ще Джека та іди...

Зробивши справи, Ярославський закинув дорогий айфон кудись в подушки та знов перед очима гада постала дівчинка Олеся. Він навіть на якусь секунду відчув, що майже повноцінний. Але ж то тільки на секунду, а так його старечий організм давно забув про мандри щастям.

Та ми облишимо тварюку-мецената в його алькові і повернемось тепер до правоохоронних дій. Підозрюваного Приходька завели на перший допит до ще молодого, але продажного навіки капітана.

– Що, Юдо? Як спалось на нарах? Дружбан із потойбіччя не приходив? – відкрив він справу і паскудно посміхнувся.

– Мабуть, до тебе ходять часто? Дешевий трюк, начальнику! – сказав йому у відповідь Руслан.

– Ну, ти мені права ще покачай. Навіщо кореша безжально замочив? Чистуху накрапай і йди на зону, – не підбирав слова юрист.

– Я друга не вбивав і ти це знаєш. От тільки досі не складу: кому я так на волі насолив? – у самий корінь подивився зараз, без юридичної освіти Отаман і слідчий зрозумів, що перед ним далеко не профан.

– Не хочеш зізнаватись – доведемо! Інакше нащо ж нам зарплату платять? – закрив слідак пусту сіреньку теку та скрикнув: – Виведіть цю мразь. Готуйся, зараз на роботу їдем до тебе, щоб усе згадав.

Проїхались вони даремно. Але ж як корумпований сказав: потрібно відпрацьовувать зарплату, відволікатись на такі от справи, а не ловити справжніх гадів. Та для Руслана виїзд був корисним. Він знову на повітрі побував, побачив волю, СТО та тільки серцю свободи не давав. Бо там горіла слабкість і кохання до рідної, єдиної на світі... Хіба ж він міг би припустити, що все це саме через неї? Вірніше через ту красу, яку Господь їй дарував.

А Леся більше не ходила до «Афін». Вона лежала вдома, наче мертва і згадувала, дихаючи тим, що з НИМИ сталось за ці роки. Пригадувала, як Руслан спочатку підкладав ромашки під двері їх квартири і чекав, щоб здогадалась, що це він. Потім запрошував в кіно і проводжав, розповідаючи книжки, які вже прочитав. І тільки в восьмому – поцілував. А ще були розмови про величне, про мандри і фантастику космічну. Потім з’явився мотоцикл і вони їздили, ховаючись полями від поліцейських, бо тоді Руслан правами ще не володів. І якось там, в високім житі, одного разу він сказав:

– З тобою хочу усього на світі, – і відібрав у неї назавжди і тіло й душу, але дав свої і їй сподобалось, страшенно і навіки. Потім був славнозвісний випускний, їх танець, біла сукня і костюм та знову він сказав:

– Запам’ятай, це наша репетиція весілля...

А потім влаштувався на роботу в те СТО і втомлювався вдень, але коли на небосхил виходили на чергування зорі – самозабутньо утопав в своїй єдиній на землі і їм здавалось, що цей рай уже навіки.

На радощах, щоб не відстати від Руслана, маленька помічниця вийшла до матері на корти, без зарплати. Спочатку все було нормально. Але коли матусю знову кинув черговий чоловік – вона наче здуріла й почала заздрити щастю власної доньки. Та ось недавно Леся і Руслан зробили свято повноліття на природі. А потім стався цей пекельний жах... Тепер вона готова вмерти, тільки б побачити його іще хоч раз!

На суд Олеся йшла за руку з єдиною, кого тепер вважала рідніше рідної – так тіткою Руслана. Коли читали той страшний, несправедливо дикий вирок: три роки без оскарження, Олеся просто дивилась Йому в очі. Ніхто не бачив, та її Руслан в них точно прочитав: «Кохаю і чекатиму довіку. Це скоро пройде. А у нас життя попереду щасливе і велике. Ти – мій, а я – завжди твоя...»

Тоді Приходько посміхнувся і сказав, що вирок він не визнає і виправдання не потрібне та з цим пропав за височенними дверима. І знову морок, сльози і чекання, але ж в Олесі часу вдосталь. Вона потерпить і діждеться свого єдиного на світі.

Ну, а Лариса дивувала доньку веселим настроєм, приходила пізненько і часто «під шафе». Здавалось, що жінки у цій квартирі ролями помінялись та щаслива тепер матуся. А дочка питань дурних не задавала. Хіба не ясно: мужика знайшла. Вже скільки раз таке бувало, а потім знов депресія, скандали. Але що вдієш – вона ж мати? І доля в дівчинки така...

Та якось жінка привела свого «коханого» додому. Звичайний чоловік, здається вихований і простий. Посидів, познайомився, налив дівчатам по ігристому та раптом обидві за столом заснули. Матуся залишилась вдома спати, а от Олесю під покровом ночі засунули в авто і повезли... І як тепер коханого чекати?

Розділ 6. Вирок долі

– На ліжко покладіть, – зірвався наче півень Ярославський. Миттєво й болісно відчув скрипучу старість у колінах та випромінював «жагу до щастя». Взяв пачку грошей зі стола і простягнув як щедру нагороду за підлу і гидку роботу:

– Тримай. Та всім роздай потроху, аби мовчали наче риби у воді. А зараз позбирай все стадо і щоб до ранку духу не було на території маєтку ні одного!

– Але ж, господарю, безпека то усе. Залишу на воротах кілька гарних, – здивовано відзначив помічник.

– Чубенко, ти глухий? Я повторю: усіх до одного. І камери всі вимкни. Хочу поплавати з дівчатками в басейні, як кажуть, в стилі «ню»... Ти зрозумів?

– В якому стилі? – округлились очі у старого служаки.

– Ой, я тебе прошу: іди! Та виконай усе докладно. Не хочу бачити про себе ролик десь на Ютубі, чи не дай Господь, у кабінетах «моралістів». А серед Вас же точно є, хоча б один, засланий чи продажний. Усе. Виконуй! Та ворота всі замкни, щоб як фортеця, розумієш? Яка краса...

Начальник охорони зник, а дід присів, попестив юні щічки і посміхнувся майже ніжно:

– Анжелочко, наручники неси! І той малесенький вібратор, що я для діток прикупив...

Через секунду на порозі з’явилась помічниця і спитала:

– Борисе, ти зовсім здурів? Навіщо цій дитині твій вібратор?

– Для більш приємних відчуттів, – млів від якихось нездорових мрій цей збоченець багатий. Та від снодійного маленька полонянка ще спала і не уявляла, що уготовано наразі їй. Анжела гнівно глянула на діда та раптом він і їй додав роботи:

– На себе одягай костюм Володарки і батожок візьми отой, з опушкою, не хочу дорогий товар відразу зіпсувати. Як не скориться, то продам її!

Наразі дівчина прийшла до тями, хотіла закричати, але у неї в роті був кляп-іграшка, що не давав про допомогу заволати. Олеся повністю роздягнена була й прикована до спинки ліжка. Від жаху бідна дівчина стогнала і смикалась та саме цим давала збоченцю старому найбільшу насолоду відчуттів.

– Маленька, соковита і прекрасна. Саме такою я тебе і бачив. Саме такою і хотів...Ти будеш слухатись, дитинко? Тоді я ротика звільню, а зараз трішки ще прив’яжемо за ніжки...

Дістав з-під ліжка спеціальні ремішки, розставив Лесі ноги в різні боки і закував, а потім взяв вібратор послинив і хотів його загнати у дівчинку, але не встиг!.. Його «чарівна помічниця» мабуть, згадала щось своє, а тут ще й Денієлс на столику стояв і просто кликав взяти в руки.

– О, ти прийшла нам помагати, Володарко моя! Тільки чого ж ти без костюма? – побачив краєм ока «меценат» одягнену нормально Анжеліку і знов занурив збуджені очиці у диво на своєму ліжку. Оце й була його помилка!

Бо Анжеліка підняла холодну пляшку і вдарила «коханця» що є сили, а сила в дівчині була! Скло полетіло в різні боки і дорогий улюблений напій хазяїна змішався з кров’ю – густою, чорною, гидкою, достойною розпусної тварюки. Тепер міліардер і меценат сповз у калюжу на підлозі і так застиг, розпластаний як гад.

Олеся вже не смикалась, вона дивилась на гарячу жінку та розуміла, що тепер наступна. І зараз в ній жила молитва, щоб потім – десь через роки зустрітись в небі зі своїм Русланом. Ні, не відразу! Хай собі живе довге життя, а ще наповнить щастям чиєсь чуже та дасть дорогу красивим радісним нащадкам. Вона Його тихенько підожде...

Жінка побачила смертельний страх в очах прикованої полонянки і посміхнулась та здавалось, вбивати зараз не збиралась. Вона бурчала щось негарне і розстібала ремішки. Тоді дістала кляп із рота та наказала:

– Все іди! Отам направо душова кімната. Помийся швидко й приведи себе до ладу, якщо захочеш – далі кухня, там можеш випити чогось від шоку. Тільки сюди нізащо не заходь, навіть якщо я буду викликати! Ти зараз розумієш щось? – вона легенько ляснула Олесю по щічках й додала: – Порядок! Як виконаєш все, чекай на кухні.

Олеся кинулась з кімнати, знайшла свій одяг і зайшла туди, куди сказала ця смілива жінка. Вона щасливо запустила воду та почала настирливо змивати гидоту, що до неї причепилась у цей страшний смертельний час. Вона молилась, що жива! Звісно, ще ноги з переляку тремтіли і маленька сіла десь у куточку в душовій та знала, що не сміє заважати перебігу подій.

Це добре, що Олеся, не збиралась заглянути в кімнату. Мабуть, багато років Анжеліка таїла мрію у собі і зараз виконала, навіть не здригнувшись. Вона зідрала зі свого хазяїна штани, дістала десь зі шва на сукні плаский і довгий інструмент, що схожий був на чоловічу бритву. Колись голилися такими. Красива сталь сяйнула у повітрі і жінка, декілька разів, пройшлась по геніталіях паскуди. Це дивно, але разом з тим кошмаром у Анжеліки на вустах заграла щаслива посмішка.

– Оце тобі, шановний меценате, за всіх загублених малих дівчаток! А це від мене особисто, на візьми! – і полоснула по лицю старого та знову розсміялась: – Як, красиво! Тьху... Тобі навіть Смерть мала подяка за всі твої гріхи. А Денієлс холодним б’ється краще.

Вона поглянула на справу рук своїх, потім з відразою зірвала мокрий одяг, закинула в камін, спокійно погортала кочергою і виглядала гордо та спокійно на фоні всіх страхіть, що тільки но тут виробляла.

– Мала, ти там іще жива сидиш? Сиди-сиди, нізащо не виходь. Там в холодильнику морозиво десь є, – сказала просто, наче добра мати

– Не можу, дякую. Мені ще дуже страшно, – тремтіла Леся у куточку.

– Мені б так само було страшно! Та ти звикай, життя воно таке. Я швидко в душ. Нам треба вибиратись, – констатувала Анжеліка так, наче нічогісінько не сталось. Хіба що радісно кайдани зняла із себе назавжди.

Вона зайшла причесана і мирна:

– Та не трясись ти, все уже позаду. Я б випила, та за кермо, не можу. Потім нап’ємося. Тебе як звати?

– Олеся...

– Я страшенно рада, що вчасно встигла зупинить той жах. Скажи: про тебе будуть хвилюватись, чи можемо зникати без вагань? – спокійно розмірковувала жінка.

У Лесі звісно ще був шок, але вона страшенно намагалась бути розумницею й сумно посміхалась:

– Один на все життя у мене був. Тепер я знаю: хто його підставив. Оцей мене хотів, а він сидить за те, чого б ніколи не зробив. У мене звісно ще є мати, та краще Вам того не знати. Вона не буде турбуватись. А ми тепер ховатись будемо завжди?

– Та ти розумна, як я подивлюсь? – спокійно поїдала апельсин заступниця й катюга одночасно. – На, будеш? Ну, дивись. Тебе не нудить?

– Я іще не знаю, – зізналась Леся і тряслась, як лист.

– Подобаєшся ти мені, Олесю! Розумна й чесна, а іще смілива. Ну, нам красивим це якраз і треба. Піду у пана грошенят візьму, йому вони вже не потрібні, – вона шалено підморгнула яскравими очима і повернулась з темним кейсом.

– Ну, все. Прощайте, пане Ярославський. Гори у пеклі чортів син! Виходь на ґанок, а я зараз.

Вона відкрила всі конфорки на дорогій плиті, розбурхала багаття у каміні, а потім вийшла й знову посміхнулась:

– Тепер швиденько відійшли. У нас з тобою справ багато.

У гаражі стояли три авто. Та Анжеліка видно не ганялась за витонченою красою і взяла у пана величезний Додж.

– От саме в ньому і поїдемо кататись. Ти голову чому не підсушила? – знову дбайливо подивилась жінка на юну подругу з нещастя.

– Мені так легше. І болить не дуже, – знову зітхнула полонянка ката.

– Ти з кожним словом, синьоока, мені подобаєшся більше! Та не переживай, це комплімент. Я баришнями не цікавлюсь. Ти просто чесна і прикольна. Мені б таку дочку, та не судилось... А знаєш, ляж поспи. Для тебе місця там багато.

Автомобіль помчав у темну ніч і зморена стражданнями Олеся прилаштувалась у кутку на задньому сидінні. А коли заплющила тривожні очі – побачила свого Руслана! Він посміхався ніжно, як завжди, і промовляв: «Не бійся, я з тобою... Ти тільки підожди!»

Поки всі рятувальні служби домчали на окраїну столиці, в густий лісок, де приховався від людей величний замок мецената – вже дотлівали головешки і нехороший запах сповіщав, що славнозвісний та шановний чоловік покинув світ живих. Яка біда! Чи просто вирок долі?

Розділ 7. Розмова з Одіссеєм

Тепер цікаво подивитись, що відбувалось саме в цей момент з засудженим за чужий гріх Русланом. А діялися дивні речі. Відразу після суду, по дорозі в колонію, авто потрапило у ДТП і хлопець ледве не загинув. В самій колонії спочатку помістили до відморозків, що його доволі болісно побили. В медблоці відійшов і знову життя продовжилося, наче в пеклі. От вся минула підготовка, з шкільних років наразі знадобилась. Він був живучим і стійким. Та Ярославський вимагав від виконавців: щоб духу хлопця не було в цім світі. Але вони чомусь весь час лажали! Зате засуджений Приходько, після кількох мілких порізів, став обережнішим і намагався зміцнити форму: він качався, бігав та грав з командою в футбол. А потім взявся за своє й почав слабких і боязливих виручати та скоро його стали називати не Отаман, а Захисник. Спортивний термін, звісно ні до чого, але йому підходив гарно!

Одного разу він сидів біля старого зека та слухав розповіді про романтику на зоні.

– Гей, Захисник, іди сюди, – звернувся до Руслана всім відомий здоровий шибеник Хав’єр. Чому його так звали? Можливо через те, що трохи схожий на одного іспанського актора, а може ще за щось? Нехай буде Хав’єр.

– Чого тобі? Не бачиш: розмовляю, – не дуже поспішав Руслан.

– Потім з Безсмертним доспіваєш. Він ще ж не здох, а є розмова серйозніша й вона не жде, – наполягав отой Хав’єр.

– Що знову будете мочити? – вже звично запитав Руслан.

– Чого ж відразу і мочити? Спочатку перекинемось словами, а там вже як піде, – знизав могутніми плечима чолов’яга і запросив в найкращу хату на зоні, тобто до «блатних».

– Вітаю в хаті! Гарно тут у вас, та тільки я навіщо здався? – не дуже чемно привітався із купкою сидільців Захисник.

– Так ось який ти зблизька Отаман? Руслан Приходько – захисник слабких і дивних. Ти й тут вже взявся за старе, горбатого могила виправить, еге? А вийшло, що і сам потрапив в число нужденних. Та ти не ображайся! Бо від тієї сили, що тебе сюди запхала – легко відписався...

Руслан почув старечий голос знизу. Братва повільно розступилась і він побачив на дивані доглянутого сивого старого, в тоненьких гарних окулярах та з книжкою в руці.

Тепер здивований Приходько повів бровами й посміхнувся:

– Я й не очікував потрапить до поля зору пана Одіссея. Привіт тобі, шановний! Як живеш?

– Так, правда шириться братвою, що вихований і сміливий Захисник. Сідай! Налийте йому чаю, розмова буде не з простих.

Руслан присів і відповів відразу:

– Якщо мочити когось треба, то тут я пас. Про інше все – питайте.

– Який відвертий! Знову залік. Та ні, розмова буде про твоє.

– Я щиро вдячний за турботу, але нормально так, як є, – відрізав хлопець.

– Та невже? А кажуть, що ти втратив з поля зору важливе й дуже дороге. Вірніше дівчину кохану...

Руслан зірвався та його спинили чотири зеки.

– Відпустили! А ти не смикайся, бо вийде горе, а потім знову зашиватимуть в медблоці. Яка реакція! Значить, чіпляє за живе? Я тут якраз для допомоги, не для болю. Біль у тобі живе, без мене, через край. Навіщо ж сипати іще на рани солі? Хромий, де чай? – прикрикнув Одіссей.

– Уже несу... – зігнувшись, опустив перед Русланом кружку шістка.

– Тепер до справи. Ти вже зрозумів, що я на зоні головний і щоб не відбувалось, знаю все. Коли приходить нова партія терпил, ми всіх звичайно ділимо на групи. Одні – ніякі, інші – буйні, бувають підлі стукачі. А ти відразу під щільний потрапив нагляд, адже тебе сюди направив мій кровний ворог – Ярославський. Хоча в минулому житті ми з ним були, наче брати. Студентами зустрілись, в КПІ. Здружились, бо розумними були. А після почали шукати: куди в цьому житті пристати. За спеціальністю не вийшло. Тоді й пішли – касети, ринки, челноки. Пізніше дерево, бензин. А як побачив, що Борис махлює, то він підставив і мене. Хотів у грошах бути головним, а я був чесним та дурним. Так і потрапив перший раз на зону. Ну, а пізніше ще і ще. Тепер мене всі звісно кличуть «смотрящий Одіссей». Це сумно, але доля наказала, що саме це моє. А з долею тягатись – нерозумно! Та що ми про моє? Твоє наразі важливіше.

Ти дівчинку кохав красиву і марив про щасливу долю з нею, але її побачив той шакал і захотів собі забрати, а ти йому, як кістка заважав. Тому замовив твого друга і викликав проплачених шестірок, коли ти ніж в руках тримав. Підстава ця стара, як світ, працює завжди безвідмовно. Убивць він в той же день приговорив, а ти ось тут живий-здоровий. Та йому й це не до вподоби. Але ж ти – хлопець непростий, та ще й давно гуляєш під щільним прицілом моїх бурмил. Про це тобі ніхто не говорив, а ти й не знав.

– Тобто тоді, коли мене прибили, підмога прибула від тебе? За це я красно дякую, шановний! Бо поки ще не маю перспективи: піти у вічність без відплати. А ось тепер розмовою своєю ти мої сили удесятерив. Дозволь спитати: як ти знаєш про все, що відбувається на волі? – Руслан не розумів законів зони.

– Хм! Отаман, малий ти зовсім ще. Але нічого. Краще так, ніж знати все...

– Якщо ти знаєш все про волю: скажи про дівчину мою, прошу! Бо я з посадки ще втрачаю розум і тітка не дізналася нічого, а її мати – то пусте. Мовчить, не каже: де моя Олеся...

Тут Одіссей зітхнув і похмурнів:

– Не каже, бо сама не знає. Тут навіть я поки безсилий! Пропала дівчинка і все. Але послухай те, що знаю. Коли ти сів – її украли та до падлюки привезли. Та, ні! Нічого він їй не зробив, хотів мабуть продати подорожче, але не встиг. Допік свою «хазяйку» розпустою з дівчатами й вона його, як півня порубала і підпалила все добро, а вони з Лесею твоєю пропали та більше їх ніхто не бачив. До польського кордону добирались на Доджі Ярославського і все... Обірвана доріжка поки! Та ми шукаємо, не бійся. Земля кругленька, десь знайдем.

– Тобто мені на волі добра жінка роботи не залишила уже? – засмучено сказав Руслан.

– Навіщо ж так безсило, Отаман? А як же дівчинка, життя, робота, дітки? Всі мріють про таке: спитай кого завгодно. Навіть останні відморозки вважають, що достойні щастя. А ти чомусь забув про це.

– Ох, Одіссей! Ти ж мудрий чоловік і розумієш, що без Олесі мені зовсім не потрібно, ні щастя, ні дітей... Та і життя без неї марне. Тому давай мені якусь роботу. Зроблю, що скажеш та й по всьому.

– Ну от що: киснути не треба, то не твоє. Поки шукатимемо, ти на волю вийдеш. Я твою справу доручив вивчати своєму адвокату. А Сьомі це, як два зубочки розжувати та й виплювати... Доказова база пропала правда у вогні, але мій Цицерон в роботі.

– Хто? – з подивом дивився Отаман.

– З історії у тебе, мабуть, двійка? Був в Римі одним з перших адвокатів. Ні, мій лише Рубінський Сьома, але повір – ніяк не гірший. Все, що на світі є, оте й знайде. А потім буде подавати твої папери на перегляд. Ще й відшкодують, якщо повезе.

– Я дуже вибачаюсь, Одіссею, але навіщо я тобі? Роботи не даєш? Все знаєш? І дівчину мою шукаєш? Для чого це, не розумію?

– Невже? А як же сплата боргу за гріхи? Бо я старий і скоро перед Богом мені тримати відповідь. Але навіть не в цьому справа. Дуже схожий на мене ти, у іншому житті. Тому і хочу відбілити твоє ім’я, адже колись ніхто не захотів зробити це для мене. Ну як, я відповів тобі?

– Так, дякую за щиру відповідь і за розмову. Я все зроблю, що скажеш, правда. Тільки знайди ЇЇ, вона для мене все. Якщо не знайдеш, то даси завдання таке, щоб у один кінець.

– Ну-ну! Роз’їздився. Ми всі туди ідемо. В один кінець людина йде, лише здається що у різні. Поговорити хочеш з кимось? – дістав з дивана Одіссей свій телефон.

– Ну, це уже по-царськи ти нагороджуєш мене. Два слова тітці, щоб не хвилювалась. У мене окрім неї...

– Та знаю я усе. Бери, телефонуй і будь здоровий! Зморився я від спогадів старих і відпочити точно треба. Та й на вечерю скоро вас покличуть, – і ліг на гарне, хоч тюремне ложе, законник Одіссей.

Ось так заглянути вдалося за вежі та колючий дріт звичайної тюрми, де відбуває покарання безвинний і колись щасливий Руслан Приходько – Отаман і Захисник.

Розділ 8. Хепіенд

– Куди це ти зібралась? – постала впоперек дороги Лесі розважлива та обережна Анжеліка.

– Так хліб закінчився і чай, – відповіло дурне дівча.

– Ти більше чаю хочеш, чи в тюрму? – зняла парик красива жінка.

– Але ж нас тут ніхто не знає, – здивовано закліпала втікачка.

– У Вроцлаві? Я, думаю, тепер українців вже більше ніж поляків. Та й фото наші скрізь висять. Красиві ми з тобою, Лесько!

– І що ж робити? – розгубилась Журбіна.

– Та почекай! От визволять твого хлопчину, тоді поїдеш ти додому, а я - в якийсь далекий край. Мені тепер на Батьківщину повік заказана дорога...

– Зовсім? Ти що ніколи не побачиш щорічні феєрверки над Дніпром?

– Подумаєш! В Лос-Анджелесі, в Мехіко та й в Боготі бувають різні фестивалі. Пробач... – і вбивця та цинічна помічниця работорговця вибігла надвір, поплакала і повернулась. – Немає чаю, будем каву пити. Бо нам, маленька, вже прощатись скоро. Тобі додому треба, а мені на хвіст ось-ось поліція присяде. Я тут помітила кафе і вже відправила папери, що допоможуть і тебе прикрити та і твого малого відбілити. Семен отримає та зробить все.

– Який Семен? – заплуталась Олеся.

– Неперевершений. Якби не він, один хороший чоловік уже б давно не жив на світі. А так сидить, керує зоною і навіть невинним хлопцям помагає. І твій потрапив під його крило. Тепер вважай, що буде жити з тобою довго та щасливо.

– Я нічогісінько не розумію. Як ти про все це можеш знати? – настирливо допитувалась Леся.

– Ти поживи з моє серед тварюк, тоді й питати перестанеш. Не доведи Господь, звичайно! Тепер уважно мене слухай. Сьогодні будеш ще зі мною, а завтра вранці підеш в амбасаду і пожалієшся, що викрали тебе. Вони почнуть перевіряти та я навчу, що їм відповідати. А головне, щоб посадили в потяг та і відправили на Київ, ще й бажано, в вагоні дипломатів. Тоді вже точно довезуть. Бо у пекельного маньяка ще є багато кандидатів, щоб обірвати всі кінці. А ти «кінець» доволі ласий. Та не трясись, бери і жуй, – робила сендвічі чарівна Анжеліка.

Тим часом на свій дорогий комп’ютер Семен Рубінський вже отримав документи для плідної та наднормової роботи, з своїм азартом адвоката почав складати всі кінці. І дещо добре вимальовувалось навіть! А більш за все допомагало, що Ярославський вже горів у пеклі й не заважав робити добрі справи.

З моменту коли Одіссей дав хід зняттю обвинувачень, Руслана знову почали возити на різні допити й дізнання. Всі ці пробірки і відбитки та виконання слідчих дій Приходька починали діставати, бо він не вірив в справедливість та скрупульозну і важливу роботу дорогого адвоката. Але законник Одіссей був невблаганним і ніхто не пам’ятав, щоб коли-небудь за його «правління», розвалювали чи не доробляли якусь із справ.

Сьогодні був яскравий день. Зима насипала багато снігу. Олеся йшла і посміхалась, бо вона зранку вже поговорила з Русланом і тепер молилась, щоб у суді все відбулося як потрібно. На слухання їй, звісно, не потрапить, але ж достатньо вірити й чекати так, як коханий попросив.

Коли Олеся повернулась в Київ, то перший час її тягали на перемовини й дізнання багато правоохоронних служб. Та дівчинка була розумна і все запам’ятала, як навчила її перед розлукою красива убивця-Анжеліка, що вже пропала десь серед світів. А ще донька Лариси Журбіної після приїзду позбирала речі та й переїхала в кімнату до Руслана. Там її радісно зустріла мила жінка – тітка коханого, саме її тепер Олеся знала наче рідну. А матері дала благословіння на ботокс і чоловіків. Нехай живе, як заманеться!

Жінки в квартирі для Руслана хотіли свято готувати, але ж не треба забігати наперед. Тому вони молились і чекали. Та от коли обвинувачення сказало, що більше доказів не має і слово взяв Рубінський – суд вже розумів, що вирок буде одностайним і виправдання повним, а сидільця звільнять тут, прямо в залі. Піднесений від чергової перемоги – Семен Аркадійович звітував роботодавцю, а потім дав Русланові айфон.

– Вітаю, Одіссею! Батька забрав Господь у мене рано. Дозволь, заради шанування, тебе тепер так називати, – урочисто сказав йому Руслан.

– Я радий, хлопче, що перемогли. І можеш звати, як захочеш. Але не гоже тата турбувати на тому світі. Краще називай, як мене звала рідна мати – Павлом, а батько був Петром, – щиро радів за виправдальний вирок законник-Одіссей.

– Що ж, добре. Дякую за допомогу, Павле Петровичу. Тоді я клятву дам, в присутності шанованого адвоката, що сина першого назву Павлом, а якщо дівчинка – Павлінка буде зватись.

У трубці зашуміло щось...

– Пробач, звалився клятий апарат, – почув Руслан і зрозумів, що дід від задоволення шалів та все ж продовжив: – Вірю, Отамане, що проживеш життя щасливим. Ти правильний і гарний чоловік, хоч ще і зовсім молодий. Захочеш бачити: ласкаво прошу!

– Туди б уже ніколи не хотів. Але колись заїдемо з сім’єю. Здоровим будь, Павло Петрович - Одісей, хай береже тебе Господь довіку.

Руслан Приходько подзвонив у двері і хвилювався більше ніж коли. Відкрили дві найкращі в світі жінки та кинулись в його обійми. Тітка була в сльозах, а Леся дивилась тихо й притулялась так, що уже не відірвати. Таїсія у супермаркеті сьогодні на касі не повинна працювати, але ж вона ще при здоровім глузді, тому зібралася й пішла кудись.

А Отаман вдивлявся у кохану і тихо говорив:

– Ну, здрастуй, горечко моє єдине! Я правильно читав твої вуста, коли ти в залі шепотіла: «Все пройде. Я чекатиму довіку. Ти – мій, а я – завжди твоя». Повір, я чув тоді тебе...

– Руслане! Господи, невже усе? – колись маленька дівчинка, а зараз вона пройшла страшні страждання лише за те, що народилася тендітна і дуже гарна. Саме через це гидка потвора розлучила дві люблячі душі, але сама загинула в вогні. Бо Долі гроші не потрібні і взагалі вона примхлива «жінка». Захоче – милує, захоче – вб’є.

А ці закохані чарівні дітки пережили безвинно пекло та опинились знову там, де все колись розпочиналось. Олеся пам’ятала, як зайшла в свої п'ятнадцять до його кімнати, щоб музику послухати й піти. А зараз він тримав її в обіймах і не було на світі сили, щоб їх зв’язок перемогти.

– Коханий, мені треба так багато тобі розповісти про ті місця, де більше правди й жити спокійніше...

– У тебе є бажання залишити наш дім, заради мрії про чуже примарне щастя, десь далеко? – зітхнув щасливий Отаман, бо знав що виконає все, чого захоче половинка.

– Ну що ти, ні! Куди ми без озер, без лісу, без полів духмяних – де все своє? У нас же небо вище, а зорі взагалі не сяють так ніде... – відповіла його Олеся.

– Це добре. Ну, тоді допоможи мені з сумлінним виконанням одного невідкладного завдання, бо я поклявся і повинен дотримати усе.

– Русланчику, загадки залиши. Ти ж бачиш: я від щастя марю. Про що ти кажеш?

– Пам’ятаєш, ти дорікала в день народження мені, що ми тоді не мали діток? А я поклявся Одіссею, що первістка назву його ім’ям.

Олеся пригорнулась ще міцніше і запитала:

– І яке ж ім’я у нашого рятівника?

– Павло.

– Не бачу сенсу відкладати ні на хвилинку справу честі. Але ж ще треба нашого Іванка обов’язково повернуть в родину, – тягнулась за бажаннями красуня.

– Ось бачиш скільки в нас роботи! Ти диво, що кохатиму довіку, – тихенько відповів Руслан та був найщасливішим в світі.