Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

Окрилені своїм коханням, Руслан і Леся забрели на берег озера, до місячного сяйва. Рибалки і туристи вже пішли та тільки їм належав неповторний яскравий світ, з доріжкою на темній утаємниченій воді. Який чарівний краєвид! Здавалось, місяць спеціально їх кличе перейти туди, за обрій, де немає шалених грошей, підлих гадів і нелюдських страшних розваг.

Але ж забути про погане дуже просто. Достатньо глянути єдиний раз, як неймовірно люблячі створіння натішитись не можуть щастям і безоглядно віддають одне одному тіло й душу...

– Чому ти вибрала мене? Он скільки гарних хлопців навкруги. У тих твоїх «Афінах» чи де інде. Ваші відомі та багаті тенісисти на тебе дивляться, як на безцінний скарб, – довірливо констатував Руслан і пригортав до себе найдорожчу.

– От любиш ти потішити себе! Ну, добре я скажу: бо ти найкращий! Ти вірний, ніжний і красивий, а ще сміливий, благородний та... трішечки дурний. Але для мене ти ВСЕ-ВСЕ на цій землі уже довіку, – пестила дівчина його лице, а хлопець танув і згорав бажанням...

– Моя єдина на землі. Кохатиму тебе довіку, – натхненно відповів Руслан та загубив у часі відлік.

Розділ 3. Повноліття

– Русланчику, чого ти хочеш на день народження? – спитала Леся.

– Тебе! Нікого і нічого на світі більше не потрібно.

– До речі, про «кого». Прийдуть же хлопці? – уточняла юна жінка, адже бажала гарний стіл накрити для свого щасливця.

– Та ще й з дівчатами! – сміявся Отаман і це було за день до того, як йому стукне вісімнадцять.

– А де набрати стільки їжі? – розхвилювалась «половинка».

– Я вже замовив все в експрес-доставці. Ну, а за випивкою ми поїдемо до тітки, – він взяв улюблений старенький мотоцикл той, що любив, наче друзяку. Вони частенько з Лесею ганяли околицями Києва, як вітер. І дівчина ніколи не боялась, бо вів залізного коня її Руслан. Вона блаженно огортала його стан долоньками і гордо притискалась до сильної та рідної спини. Так можна було їхати за обрій, куди завгодно, може на край світу, тільки б триматись за сміливі груди і дихати лише одним...

Звичайно, випивку їм не дали б. Але у супермаркеті, на касі, сиділа його рідна тітка, з якою він до речі й жив. Більше нікого з рідних у Приходька з трьох років не було. Згоріла хата. Тут, на околиці, тоді хтось підпалив і хлопчик теж би задихнувся, та він на диво, опинився у бабусі. Ось так тепер і жив. Відтоді вже пройшло п’ятнадцять років, але Руслан в душі хотів, щоб пиріжків їм напекла рідненька мама, а батько видавив з десяток гарних слів. Але життя таке, як Бог дає. Йому він в нагороду дав красиву й вірну дівчинку Олесю. Хіба буває більша нагорода для щирої хлоп’ячої душі?

– Ні! Тьотю Тасю, я такого не візьму. Навіщо нам ті дорогі напої?

– Бери, сказала. То дівчата, на повноліття, скинулись тобі. Не кожен день стає дорослим хлопець! Оцю коробку забирай! – командувала тітка. – Тільки ж, Русю, я допізна на зміні, а тому смаколиків не буде, синку.

– Та не хвилюйся, я уже замовив. Ох, ці жінки. У вас лиш їжа на умі! – моргнув Олесі іменинник.

У тітчиній хрущівці було тісно і Леся Бога про одне просила: щоб дав погоду і тоді пікнік на озері пройде найліпше. Господь її дитячі мрії чув і дав яскравий та святковий день. Компанія зібралась якнайбільша. Прийшло з пів класу, ще й фізрук колишній, та всі з дівчатами – як на підбір.

Коли людина гарна і проста: тоді не треба ні столів розкішних, ні залів в ресторанах пишних, а просто поле та густа трава, високе небо і тобі потиснуть гарячу руку всі, хто поважає за гідне вчинками ще молоде життя.

Руслан терпляче слухав тости і посміхався у свої красиві блакитні очі, смикав буйний чуб та ніжно притискав плече тієї, яка здавалось вже довіку прийматиме його гостей. Але коли дійшло до «гірко» – він запротестував:

– Е, ні! Оце вже скажете пізніше. Цигане, краще заспівай!

Іванко взяв свою гітару і погуляв по струнах трохи, а потім став серйозним і заграв улюблену мелодію команди із фільму «Одинак». Усі підспівували, як могли і ще замовлення давали. А потім прогулятися пішли. Олеся прибирала стіл й командувала вже дорослим Отаманом:

– Де торт? Неси. Отут поставимо, по центру... Чого ти дивишся на мене так?

– Тому, що я тебе кохаю, як життя. Ні! Думаю, що набагато більше, – сказав Руслан і не договорив, бо чув ще й досі в вухах оте «гірко». Ніхто не знає: аж наскільки сильно він вірив в актуальність даних слів.

– Я теж тебе кохаю, та працюй! Бо гості скоро на підході, – щасливо посміхалась його бджілка.

І свято повноліття вийшло чарівним, пам’ятним, на диво добрим. Пізніше були танці на піску, а ще запливи: хто скоріше на той бік озера потрапить. Серед команди Отамана п’яниці не водились зроду, тому закінчили нічними селфі та й розбрелися хто куди.

– Русланчику, а я заморилась, поїхали додому вже, – зітхнула його ніжна «половинка». І він не витримав:

– Додому? Це куди? Адже я хочу у твої обійми, від вечора до ранку і навіки...

Олеся кинулась йому на груди і чула серденько своє:

– Я вже не вперше думаю про це. А мати каже: я іще маленька...

– Звичайно так. Поїхали, – насупив засмагле личко Отаман.

– Не хочу я від тебе! Дома сумно. І це усе обман, що я мала. Чому ти й досі не зробив мені дитинку?

– ...Чого я не зробив? – завмер Руслан, бо інколи він просто не встигав зреагувати на політ фантазій своєї юної подруги. – Я що, по-твоєму, якийсь дебіл? Ти ж дівчинка – маленька квітка!

– Але ж вони казали «гірко»...

– От після «гірко» будуть дітки. А зараз я беру мішки, а ти ці чисті тарілки, – робив приємний вигляд хлопець, а на душі «шкреблися кішки». Бо його квіточка підняла тему, яка була не зовсім фантастична. Бо ж дійсно в світі випадки були, коли такі закохані створіння, зливались і давали десь коріння для гарної сім’ї... Але Приходько стиснув зуби і під покровом ночі пригнітив душі гарячі сподівання.

– Ну як сьогодні погуляли, а головне: скільки разів? – почула дівчинка вітання мами і серце стислось від образи.

– Чого ти стала така дивна, мамо? Була ж нормальною до цих «Афін»? – зітхнула Леся.

– Тобто, дивна? А ти нормальна, коли аж до ранку тягаєшся з отим бандитом, без роду-племені та без сім’ї? – скипіла мати на канапі.

– Між іншим, він сьогодні став дорослим! – гордо озвучила донька.

– Це так ти сповіщаєш, що вагітна? – зірвався голос у Світлани.

– О, Боже, мамо! Ти до лікаря сходи. Може пропише щось надійне. Бо я лише хотіла сповістити, що у того «бандита» іменини сьогодні біля озера були. Руслану виповнилось вісімнадцять років. А натяки твої невірні, бо ми при людях не могли! – цинічно вирівняла перепалку доця.

– Ага! Тобто уже підсудний, – щось недоречне випалила жінка.

– Що ти верзеш? Я спати йду! – кивнула Леся і пішла. На жаль, вона не надала уваги сказаному злою жінкою.

А зранку Лесю розбудив дзвінок Руслана:

– Як спалось, сонечко моє?

– Привіт, коханий! Добре спала. А як в дорослому житті живеться? – потягувалась дівчинка в постелі.

– Та добре, тільки щось на пиво тягне... – згадав Руслан вчорашній день.

– То принести? Зайду до тьоті Тасі, – з готовністю спитала Леся.

– Ну, що ти, на роботі я ж – ні-ні! А ввечері підемо погуляти.

– Чекатиму, хороший мій!

Сьогодні дівчинці страшенно не хотілось іти до матері на службу, але ж вона пообіцяла помагати, а слово для маленької – закон! Зібралась, вийшла і забула телефон. Вернулась, хоч і не любила цю прикмету та скоро сіла до маршрутки.

– Заїхать в одне місце можеш? – спитала мати, наче й не було нічних докорів.

– Куди зашлеш мене сьогодні? – зітхнула дівчинка.

– Я скинула адресу. Салон у них, подивишся тканини і знімеш все на телефон. Бо Землянична хоче нові штори по всьому адмінкорпусу. Навіщо? Змінили б жалюзі і все. От що як гроші у контори лишні!

– Знов комплексує! Це біда... Навіщо було зустрічатись з тим колишнім? – промовила Олеся вголос, бо розуміла, що матусина проблема від зустрічей з одним «артистом». Це він їй так казав спочатку, а виявився звичним аферистом. У матері такі уже були. І після цього вона Русика бандитом вважає і городить про вагітність... Напасть та й все!

В салоні на Хрещатику висіли десятки, сотні різнопланових тканин. Олеся все зробила, як просили і тут злякалась, бо позаду хтось нахабно взяв її за руку:

– Вітаю, крихітко, у царині моїй!

Олеся повернулась і чомусь здригнулась, бо побачила старого, якого Земляничний в ресторані представив меценатом їй...

– Вітаю, пане Ярославський! Салон у Вас розкішний і багатий, – сказала перше, що згадала.

А дід схилився до її руки і гидко так поцілував:

– Спасибі. Зовсім несподівана оцінка! То, може, пообідаємо разом?

– Я щиро дякую, але до мами треба... – злякалась дівчинка, бо він іще тримав її загрозливо та міцно.

– Та мама нас пробачить. Як дзвонити? – палали хтиво чорні очі діда.

– Пробачте! Мені дуже треба бігти, – смикнула Леся руку й опинилась уже в метро. Вона не пам’ятала, щоб ще до когось відчувала таку відразу і суцільний жах. Вагони мчали і тряслись, але маленькій бідоласі здавалось, що оте страхіття ще й досі поруч та перед очима маячив моторошний дід.

Розділ 4. Вже підсудний

– Чого ти, наче з дуба впала? – з кривою посмішкою запитала мати.

– Нічого, йди доповідати. Я галерею перекинула тобі, – сказала Леся та пішла подалі, аби не бачити, як мати психує знову про ін’єкції лиця.

Це була та іще дурня! Матуся виглядала, як звичайна сорокарічна жінка, навіть краще. І нащо їй той ботокс здався? Але ж причепиться до лікаря в салоні та кожен місяць просить «ще». Їй кажуть, що не можна, а мати репетує, що звільнить. Одного разу бідна Валентина не витримала і сказала:

– Якщо так треба, то звільняйте! Але в тюрмі сидіти я не хочу, у мене син і чоловік.

Коли Світлана Журбіна почула ще й про чоловіка – тоді зовсім наче сказилась! Та жінка й досі працювала у салоні. От тільки норовлива дама знову з ін’єкціями діставала. «Невже і я буду такою в сорок?» тихенько думала Олеся та набирала Отамана. Це дивно, тільки телефон мовчав... Такого ще ніколи не бувало, щоб Русик не відповідав. При його гамірній роботі – хлопчина завжди апарат тримав в комбінезоні біля серця, щоб чути виклики прекрасної Олесі завжди і всюди.

– ...В душовій потоп. Третя кабінка плаває по вуха! – почула дівчина і миттю набрала рятівника - сантехніка дядю Степана.

– Так я ж казав вже сто разів, що труби треба поміняти! А Землянична думає, що їй Господь це зробить. Та вже, йду перекривати. Тільки ж тоді не говоріть, що знов Трохимович у всьому винуватий. Клієнти вискочать всі голими і в милі. Ото буде краса! – обурювався і сміявся чоловік.

Тепер Олеся, хоч воно їй не потрібне – подумала про штори нагорі... Навіщо нові ганчірки, коли в підвалі все діряве? Але ж Ілоні з п’єдесталу краще видно! Наразі Леся пригадала страшного діда з магазину. Вона здригнулась у відразі та і натиснула «адміністратор». Це так у неї в телефоні записана рідненька мати. Останнім часом дівчинка була на грані через їх скандали, відносно дружби із Русланом.

Гарячі почуття ставали могутнішими і Олеся збиралась скоро перебратись до Русика в тісну кімнату, як кажуть, з усіма речами. Хоч вдома в неї було гарно, але ж нестерпно взагалі! Бо із самісінького ранку й до ночі чулось тільки «шльондра», «гуляща дівка» та «бандит»...

Зараз Світлана Журбіна згадала, що у неї є робота, відклала мрії про ін’єкції краси, та й побрела в затоплений підвал. А Леся знову набирала Отамана, але коханого почути не вдавалось. Вже друга зміна йшла на корти, тому полишити адміністраторську кабінку – вона фізично не могла.

– Ой, Леська! Жаль, що ти сидиш в цій склянці. Якби ти бачила, як в коридорі ганяли депутати в милі! Я в спорті тисячу років, але таких гарячих матюків не чув іще ніколи, – радів їх старший тренер Дерев’янко, віддав ключі та і пішов додому, насвистуючи Марсельєзу.

– Мамо, ти скоро? Мені терміново треба вийти! – сказала дівчинка по телефону. А Журбіна в брудній спідниці з'явилася з підвалу та миттю прорекла:

– Що вже приспічило? Одне лиш на умі? Ти бачиш, що тут діється? А мати вже зовсім не потрібна, тільки б спати з розпусним жеребцем...

Олеся не відповіла. Вона заскочила в маршрутку, а серце від поганого передчуття, збивалось з ритму та хотіло щось сказати. Ще здалеку побачила людей і спецавтомобілі вздовж дороги.

– Що там, не знаєте? – спитала водія, а той знизав плечима й відповів:

– Казали: хлопця вбито молодого...

Тепер нещасну наче грім ударив. Вона зірвалась ще до того, як зупинилося авто:

– Куди ж ти прешся, ненормальна дівко? – почула вслід від водія, та байдуже. Дізнатись треба, що сталося на СТО і де її Руслан?

Ніколи в цьому місці не було аж стільки люду і машин. Стояли поліцейські та швидка і всю стоянку обліпила стрічка! Олеся намагалася пройти, але з допитливих людей тісний паркан цього зробити не давав.

– Олесю! Не ходи туди... – раптом почула дівчинка Тимура, хазяїна заправки. Він тут неподалік стояв та прикривав собою дійство далеко не для слабодухих. На ношах понесли, у чорній плівці, щось дивне і важке... Знайомому обличчю Леся зраділа та стривожено спитала:

– Тимуре! Що тут робиться, скажіть?

– Біда, Олесечко! Руслана пов’язали. Уже і повезли. Сказали, що Іванка замочив?

– Кого? – вся затремтіла бідолашна.

– Та братана свого – Цигана!

– Що? – зблідла дівчина та відчула, що голова їй непідвладна, але Тимур її притримав і далі вже не пам’ятала...

– Сюди! Людина у відключці! – покликав він з швидкої лікарів, які на площі вже відпрацювали.

Отямилася Леся від уколу, коли лежала на асфальті. Вона відчула нашатир та відвела лице убік.

– Що все це значить? Хто загинув? – питала дівчина і почувалась наче в пекельному страшному сні.

– Пішли, посидиш в магазині. Там прохолодно, кондиціонер... – повів Тимур її за руку. Вона присіла десь на стільчик та лиш тепер заплакала від болю у серці за своє Кохання.

– Я нічогісінько не розумію. Як все це можна пояснити? Руслан ріднішого не мав нікого. Вони в одній пісочниці росли. Не може бути... Ну, не може... – здавалось розум покидав її. – А Ви не знаєте: куди Руслана повезли?

– Ну, зараз ти його так точно не побачиш. Поки у попередньому ув’язнені посидить. А потім слідчі дії, суд. І зона, звісно... Я там був. Шикарне місце, щоб всі мізки втратить, – розкрив для дівчинки досвідчений Тимур майбутнє юного Руслана.

Олеся попила води та зрозумівши, що нічого тут не змінить – пішла в бік дому, прямо по дорозі. Маршрутки гальмували біля неї, але нещасній зовсім не хотілось в гарячий транспорт, до людей. Вона звичайно намагалась, але такого не могла зліпити до купи, ну ніяк! Її неперевершений Руслан, після вчорашнього застілля вбив хлопчика Іванка, що був йому неначе братом?.. Ні, це все марення якесь, чи гра нечистих сил!

Сідало сонце, дув веселий вітер і стало прохолодніше, але в Олесі серце так боліло, що не знайти в аптеці препаратів аби йому допомогти. Майже вночі вона зайшла в квартиру та, як стояла, так звалилась на постіль. І тут з’явилась мати й почала дитину просто добивати:

– Чого це ти така? Зовсім затрахав?

Олеся в гніві підхопила капця та і жбурнула в ботоксне лице:

– Геть! Згинь! Ти наче той шакал...

– Ого! Мабуть не догодив, чи може зрадив з іншою малою?

Світлана Журбіна була тварюка, але ж виходить про пригоду на заправці не знала й про убивство теж. Бо якби знала – то цвіла б і пахла... А так лише несла гидоту і це було для дівчини найкращим на даний чорний і страшний момент.

Руслан Приходько, в той же час, сидів на твердій і холодній лавці та намагався, як Олеся пригоду аналізувати. Перед обідом він від’їхав, на мотоциклі, десь хвилин на двадцять. Купив всім піцу і коли вертався – побачив незнайому Шкоду, обідрану зелену і пом’яту. Іще подумав, що його хазяїн відмовився полагодити транспорт. Мабуть, давали недостатньо за ремонт? На СТО, на диво, ні душі. Руслан припаркував свій мотоцикл, одяг комбінезон і вийшов... Тоді помітив на асфальті розпластаного і в крові Цигана. Підбіг, побачив ніж у животі, хотів дістати, та Іванко прохрипів:

– Не треба, Русю! Я вже бачу...

– Що сталось, Господи! Це ті, що миттю тут промчали? Чого хотіли? І за що тебе?

– Не знаю, Русику... Не говорили. Та я і там любитиму тебе...

І все. Помер.

І добрі очі Отамана наповнились гарячими сльозами. Ні, він не думав зараз про підставу, та навіть про свою Олесю. Просто Іванка було жаль страшенно! Він наче пісня в світі жив... Навіть, коли збирався махач з іншими хлопцями, він був гарячим, але ніколи просто так не бив. Лише за діло. «Господи! Візьми до себе його вірну душу...»

Руслан сидів на нарах, обхопивши свої коліна обома руками і щось про себе шепотів. Він знав молитву і вона була для Вані.

Розділ 5. Завжди твоя

– Скільки разів тобі казати, що я Джек Денієлс п’ю тільки прохолодним, з підвалу. Ти ж його тримала у холодильнику, тому він льодяний! – кричав, валяючись в алькові, під темним занавісом Ярославський.

Кричав він не дружині. Хто такого захоче чоловіком називати? А от коханка й помічниця в справах – чарівна Анжеліка, здавна терпіла самодура при собі.

Колись вона потрапила до нього, як всі дівчата. Так, наразі всім треба дещо розказати! Бо сивий старець у халаті – цей меценат-міліардер, в якого на Хрещатику салони з тканинами та чимось ще, насправді торговець людьми... Та це його таємний бізнес, звісно! А так – він молодчина: є зв’язки, буває на прийомах, помагає по бізнесу заблудшим вівцям. Наприклад, ось недавно допоміг власникам кортів – Земляничним. Ілона сльозно так просила про кредит. Він завітав, щоб оцінити статки, в які вкладав своє бабло. Але коли посеред ресторану тих «Афін» побачив дівчинку Олесю, то підписав, що подали. Хіба то гроші за таку красуню?

І з того часу мріяв про одне: коли отут, у цьому ліжку опиниться те диво молоде... В його старечій голові про неї марились такі картинки, що навіть Анжеліці не під силу. Але у дівчинки була матуся, що працювала на тих кортах. А ще, і саме головне, у неї був жених! Звичайно він ніхто. Та хлопець непростий, завзятий і ще з компанією однодумців у себе на районі щось мутив.

Тому падлюка підійшов інакше. Коли вже в Ярославського у серці застрягла дівчинка красива, він йшов по трупах, вперто і завзято. От зараз першим підвернувся Ваня - товариш нареченого. Картина банальна і проста: береш зальотних жадібних бомжів, що хочуть грошей та вина багато. Вони виконують роботу та підставляють молодця, а самі гинуть десь в аварії звичайній. Навіть платити не потрібно. Хоча за ті чарівні очі він відвалив би скільки скажуть!

Тепер залишилася мати. Але, здається, тут іще простіше. Він чув, що дівчинку вона не любить! От же ж гадюка, навіть він вже полюбив. Сидів і марив, як навчить кохатись і викине набридлу Анжеліку...

З такими мріями старий розпусник ввімкнув панель на всю стіну. В новинах щось розповідали про будівництво і нещадну боротьбу за чистоту рядів. Та ось знайшлась потрібна з інформацій. Сказали, на Одеській трасі розбилася старенька Шкода, що вкрадена була, а в ній загинули два невідомих.

Тут Ярославський криво посміхнувся і вже доволі мирно попросив:

– Анжелко, роздягайся, йди до тата...

Жінка зітхнула та прошепотіла: