Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

Швиденько начепила джинси, попестила русяві коси гребінцем і вийшла у зелений двір. Там все було без змін: собачки з бабцями гуляли, а їх двірник косив траву нещадно.

Олеся занесла папери в спорткомплекс і пішла до ресторану попити кави. Їхній бармен душі не чув від юної краси.

– Привіт, Сашко! Як погуляли вчора? – спитала з усмішкою, бо згадала про його заробітки та нічних клієнтів.

– Ой, лялечко, пішли вони! Не буду більше залишатись. І половини не дали з того, що на початку обіцяли, – обурено сказав «заробітчанин».

– А ти з них наперед бери! – щасливо розсміялась Леся.

В цей час за дальнім столиком у залі її сріблястий молодечий сміх почув якийсь високий чоловік, що до того похмуро розглядав папери на столі з Тарасом Земляничним. Він обернувся і примружив погляд та швидко оцінив відвідувачку біля бару.

– Це хто у вас такий веселий зранку? Офіціантка?

– Ні, нашої адміністраторки дочка. Красива дівчинка зробилась на очах. Раніше була просто, як билинка, а зараз сформувалась зірка... – замріяно сказав Тарас.

– Так, друже, не жаліє час для нас старечих зморшків, а для них живого соку та прикрас природи, – констатував закони плинності життя старий і мало хто помітив хижацький блиск в його очах.

Розділ 2. Дитино, що ж ти робиш

– То що: підпишемо контракт? – спішив з своїм питанням Земляничний.

– А познайом мене з отим створінням. Тоді й підпишемо, як буде час! – паскудно розсміявся співрозмовник.

Тарас не дуже полюбляв ці шашні посеред нерівних. Він сам потрапив в кабалу до сильної та забезпеченої жінки, але ж то особистий вибір. А зараз він себе відчув звичайним сутенером для доньки адміністратора їх клубу. «От кара! І чого вона приперлась саме тепер? А цей вампір вже не відчепиться, он як старечі очі палають хіттю та зажерливим вогнем!..»

– Олесю, дівчинко! Іди до нас, – привітно поманив її Тарас.

– Пане Тарасе? Слухаю уважно, – щасливо посміхалась Леся і пам’ятала тільки, як вночі кохалась зі своїм Русланом. Тому тепер здавалось, що літала у небі, на хмарках.

– Це диво зблизька ще гарніше! – почув оцінку Земляничний і підсвідомо, обома руками протер лице, але ж представив:

– Пан Ярославський, мільярдер і меценат. А це дитина нашої Світлани – Олеся Журбіна.

– Яких тільки чудес не робить світ! – здавалось дід забув про етикет і тільки слину, як бульдог пускав.

– Вітаю, пане, у «Афінах»! – сказала дівчинка і посміхнулась та навіть провернула реверанс.

«О, Господи, дитино! Що ж ти робиш? Я вже не радий і контракту...» знов спілкувався сам з собою Земляничний в безрадісних, загрозливих думках.

– Маленька, хочеш щось попити чи поїсти? – забув дідок про ввічливість та тільки про те, що він могутній пам’ятав.

Тепер Олеся очманіло подивилась на Земляничного і прорекла:

– Ні, дякую. Я вже сьогодні їла. У Вас тут справи, я не смію заважати. Пане, Тарасе, я піду?

– Іди-іди. У нас тут, дійсно, справи. А матері скажи, щоб потім папери принесла мені на стіл ті, що з адміністрації забрали.

– Звичайно, так! – кліпнула Леся оченятами й пішла, а Ярославський поглинав що кожен крок її стрункого тіла...

Контракт він підписав на суму, яку Ілона Землянична захотіла і все, здається, було в нормі. Та тільки кровожерливі очиці Тарасу навіть серед ночі приверзлись. Так, наче він серед вампірів і подає їм на красивій таці мале оголене дівча... Таких гидких і неймовірних снів співвласник комплексу допоки ще не бачив.

А скоро Лесі Журбіній прийшла відмова із далеких Штатів. Гарвард не взяв її в студентки. І марення матусі не здійснились. Світлана була в шоці! Та дочка від щастя знову здійнялась за хмари та полетіла сповіщати про радість вірного захисника.

– Привіт, Циган! Скажи, а де Руслан? – співала Леся, наче пташка синьоока.

Вона примчала до хлопчини на роботу, адже до вечора чекати не могла. Вони зостануться обоє вдома! Що в Києві немає де навчатись? От причепилась мати до престижу. Набралась серед тенісистів тих розваг.

– На другій ямі. Підожди, покличу, – облишив лагодити дороге авто Циган й попрямував всередину ангару.

Чому Циган? Та, мабуть, з тої ж самої причини, що й Отаман. Майже всім хлопцям з класу, за навчання, чіплялись прізвиська якісь. Ті, що характеристику давали точніше будь-якого резюме. Хоча у випадку з Циганом, якраз, точніше не назвеш. Хлопчина був веселий і чорнявий, а ще він так на шестриструнці грав, що міг позаздрити артист із ромів. А взагалі-то він Іван.

– Дивіться: яке ясне диво до мене завітало? Просто так, чи скучила? – шалено обіймав за плечі свою дівчинку Руслан. Він навіть не помітив, що всі руки в мазуті та вже потопав в її очах.

– Я залишаюсь... Русику, відмова! Я обіцяла: що з тобою буду? Мати в сльозах, а я така щаслива! – вона вчепилась йому в шию і вже сиділа на міцних руках. І Бог з ним з тим мазутом, все відмиють...

Сьогодні всі були щасливі! Ілона Землянична, як дізналась, що Ярославський підписав з ними контракт на товариську допомогу, з малим процентом, то відразу затягнула свого молодшого на десять років чоловіка у шлюбне ліжко.

– Котику! Пішла робота по оплаті кортів. Ще попрацюємо - і до Парижа! Я так сумую за каштанчиками в шоколаді. Іди до мене, будем піночку збивати...

Тарас вже звик до цих її чумних і нерозбірливих занять коханням. Зате у нього була купа бабок, гарна машина і престижний клуб, в якому він законно був співвласник. А дику бабу можна перетерпіть і потім відриватись серед юних та гарних на тіла дівчат. Він змовчав, що вона і так товста, куди їй ще той шоколад? Але ж усе колись закінчується добре!

А наші юні радісні герої сьогодні всі пішли в кінотеатр. Весь задній ряд, тьотя Тамара – касирка «Загреба», завжди тримала для банди Отамана, наче бронь. А це тому, що якось їх команда і тут запам’яталась в добрих справах. Та бійка дикою була! Прийшли якісь п’яниці, із чужих, та почали ламати крісла. Ну от тоді місцеві хлопчаки і показали: хто хазяїн в домі. Коли приїхали поліціянти – свої чужих уже зім’яли і ті попхались, підібгавши побиті та обідрані хвости. Ось так команда Отамана невинно заробляла рейтинг найкращих хлопців на землі.

Коли у залі погасили світло і щось там бігало та розмовляло на екрані, Олеся зачаровано тулилась до Отаманових грудей. А він блаженно обіймав її та поки ще не вірив, що дівчинка не їде на край світу, а залишилась поряд з ним… Хлопці уважно все вивчали на екрані та намагались не дивитись, коли Олеся і Руслан, шалено збуджені й гарячі, тихенько утопали в поцілунках.

– Я точно не зумію дочекатись, що там придумав режисер в кінці. Пішли, страшенно хочу відчувати як б’ється твоє серденько в мені... – прошепотів нестримний хлопець. – Нам треба вийти. Добре, пацани? Дивіться, щоб було все тихо.

– Та йди вже, йди! А то від вашого кохання у тих, що на екрані очі меркнуть і все бажаннями палає, – приколювався весело Іван. – Ти тільки не проспи і пам’ятай, що завтра на роботу зранку!

Окрилені своїм коханням, Руслан і Леся забрели на берег озера, до місячного сяйва. Рибалки і туристи вже пішли та тільки їм належав неповторний яскравий світ, з доріжкою на темній утаємниченій воді. Який чарівний краєвид! Здавалось, місяць спеціально їх кличе перейти туди, за обрій, де немає шалених грошей, підлих гадів і нелюдських страшних розваг.

Але ж забути про погане дуже просто. Достатньо глянути єдиний раз, як неймовірно люблячі створіння натішитись не можуть щастям і безоглядно віддають одне одному тіло й душу...

– Чому ти вибрала мене? Он скільки гарних хлопців навкруги. У тих твоїх «Афінах» чи де інде. Ваші відомі та багаті тенісисти на тебе дивляться, як на безцінний скарб, – довірливо констатував Руслан і пригортав до себе найдорожчу.

– От любиш ти потішити себе! Ну, добре я скажу: бо ти найкращий! Ти вірний, ніжний і красивий, а ще сміливий, благородний та... трішечки дурний. Але для мене ти ВСЕ-ВСЕ на цій землі уже довіку, – пестила дівчина його лице, а хлопець танув і згорав бажанням...

– Моя єдина на землі. Кохатиму тебе довіку, – натхненно відповів Руслан та загубив у часі відлік.

Розділ 3. Повноліття

– Русланчику, чого ти хочеш на день народження? – спитала Леся.

– Тебе! Нікого і нічого на світі більше не потрібно.

– До речі, про «кого». Прийдуть же хлопці? – уточняла юна жінка, адже бажала гарний стіл накрити для свого щасливця.

– Та ще й з дівчатами! – сміявся Отаман і це було за день до того, як йому стукне вісімнадцять.

– А де набрати стільки їжі? – розхвилювалась «половинка».

– Я вже замовив все в експрес-доставці. Ну, а за випивкою ми поїдемо до тітки, – він взяв улюблений старенький мотоцикл той, що любив, наче друзяку. Вони частенько з Лесею ганяли околицями Києва, як вітер. І дівчина ніколи не боялась, бо вів залізного коня її Руслан. Вона блаженно огортала його стан долоньками і гордо притискалась до сильної та рідної спини. Так можна було їхати за обрій, куди завгодно, може на край світу, тільки б триматись за сміливі груди і дихати лише одним...

Звичайно, випивку їм не дали б. Але у супермаркеті, на касі, сиділа його рідна тітка, з якою він до речі й жив. Більше нікого з рідних у Приходька з трьох років не було. Згоріла хата. Тут, на околиці, тоді хтось підпалив і хлопчик теж би задихнувся, та він на диво, опинився у бабусі. Ось так тепер і жив. Відтоді вже пройшло п’ятнадцять років, але Руслан в душі хотів, щоб пиріжків їм напекла рідненька мама, а батько видавив з десяток гарних слів. Але життя таке, як Бог дає. Йому він в нагороду дав красиву й вірну дівчинку Олесю. Хіба буває більша нагорода для щирої хлоп’ячої душі?

– Ні! Тьотю Тасю, я такого не візьму. Навіщо нам ті дорогі напої?

– Бери, сказала. То дівчата, на повноліття, скинулись тобі. Не кожен день стає дорослим хлопець! Оцю коробку забирай! – командувала тітка. – Тільки ж, Русю, я допізна на зміні, а тому смаколиків не буде, синку.

– Та не хвилюйся, я уже замовив. Ох, ці жінки. У вас лиш їжа на умі! – моргнув Олесі іменинник.

У тітчиній хрущівці було тісно і Леся Бога про одне просила: щоб дав погоду і тоді пікнік на озері пройде найліпше. Господь її дитячі мрії чув і дав яскравий та святковий день. Компанія зібралась якнайбільша. Прийшло з пів класу, ще й фізрук колишній, та всі з дівчатами – як на підбір.

Коли людина гарна і проста: тоді не треба ні столів розкішних, ні залів в ресторанах пишних, а просто поле та густа трава, високе небо і тобі потиснуть гарячу руку всі, хто поважає за гідне вчинками ще молоде життя.

Руслан терпляче слухав тости і посміхався у свої красиві блакитні очі, смикав буйний чуб та ніжно притискав плече тієї, яка здавалось вже довіку прийматиме його гостей. Але коли дійшло до «гірко» – він запротестував:

– Е, ні! Оце вже скажете пізніше. Цигане, краще заспівай!

Іванко взяв свою гітару і погуляв по струнах трохи, а потім став серйозним і заграв улюблену мелодію команди із фільму «Одинак». Усі підспівували, як могли і ще замовлення давали. А потім прогулятися пішли. Олеся прибирала стіл й командувала вже дорослим Отаманом:

– Де торт? Неси. Отут поставимо, по центру... Чого ти дивишся на мене так?

– Тому, що я тебе кохаю, як життя. Ні! Думаю, що набагато більше, – сказав Руслан і не договорив, бо чув ще й досі в вухах оте «гірко». Ніхто не знає: аж наскільки сильно він вірив в актуальність даних слів.

– Я теж тебе кохаю, та працюй! Бо гості скоро на підході, – щасливо посміхалась його бджілка.

І свято повноліття вийшло чарівним, пам’ятним, на диво добрим. Пізніше були танці на піску, а ще запливи: хто скоріше на той бік озера потрапить. Серед команди Отамана п’яниці не водились зроду, тому закінчили нічними селфі та й розбрелися хто куди.

– Русланчику, а я заморилась, поїхали додому вже, – зітхнула його ніжна «половинка». І він не витримав:

– Додому? Це куди? Адже я хочу у твої обійми, від вечора до ранку і навіки...

Олеся кинулась йому на груди і чула серденько своє:

– Я вже не вперше думаю про це. А мати каже: я іще маленька...

– Звичайно так. Поїхали, – насупив засмагле личко Отаман.

– Не хочу я від тебе! Дома сумно. І це усе обман, що я мала. Чому ти й досі не зробив мені дитинку?

– ...Чого я не зробив? – завмер Руслан, бо інколи він просто не встигав зреагувати на політ фантазій своєї юної подруги. – Я що, по-твоєму, якийсь дебіл? Ти ж дівчинка – маленька квітка!

– Але ж вони казали «гірко»...

– От після «гірко» будуть дітки. А зараз я беру мішки, а ти ці чисті тарілки, – робив приємний вигляд хлопець, а на душі «шкреблися кішки». Бо його квіточка підняла тему, яка була не зовсім фантастична. Бо ж дійсно в світі випадки були, коли такі закохані створіння, зливались і давали десь коріння для гарної сім’ї... Але Приходько стиснув зуби і під покровом ночі пригнітив душі гарячі сподівання.

– Ну як сьогодні погуляли, а головне: скільки разів? – почула дівчинка вітання мами і серце стислось від образи.

– Чого ти стала така дивна, мамо? Була ж нормальною до цих «Афін»? – зітхнула Леся.

– Тобто, дивна? А ти нормальна, коли аж до ранку тягаєшся з отим бандитом, без роду-племені та без сім’ї? – скипіла мати на канапі.

– Між іншим, він сьогодні став дорослим! – гордо озвучила донька.

– Це так ти сповіщаєш, що вагітна? – зірвався голос у Світлани.

– О, Боже, мамо! Ти до лікаря сходи. Може пропише щось надійне. Бо я лише хотіла сповістити, що у того «бандита» іменини сьогодні біля озера були. Руслану виповнилось вісімнадцять років. А натяки твої невірні, бо ми при людях не могли! – цинічно вирівняла перепалку доця.