Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Добре, ображатися вже якось запізно. А покликав ти мене навіщо? Про хіміка поговорити захотів? – діставала я чоловіка, який кинув керівну роботу чи якісь об’єкти й наразі сидить з одногрупницею та слухає легку симфонічну музику посеред Пасажу, на Хрещатику.
– А хіба просто так не можна посидіти колишнім однокашникам та згадати приємне минуле? – знизав плечима він. – Добре, тоді в мене перше запитання. А навіщо ти зі своїм дипломом сидиш у кол-центрі, по дванадцять годин? Чому не шукала чогось за фахом? У нас же був доволі престижний факультет.
– Розумієш, Платоне, тоді все якось відразу навалилося. Дипломна й мамина тяжка хвороба. Потім похорон і страшний сум. Спочатку взагалі працювала у відділенні нянею, щоб допомагати подібним людям. Так мені було легше. А потім інші записи в трудовій пішли, не до престижу було. Ну, а далі заміж віддали, – тяжко зітхнула.
– Вибач. Так, я чув про твою маму, коли у відпустку з Лейпцига приїздив. Земля їй пухом, – навіщось знову взяв мене за руку він. Але ж так заведено у подібних випадках і сьогодні я не відняла руки.
– Дякую. Вже все позаду. Тепер не так важко. А чому перше? В тебе ще є до мене запитання? – згадала нудна співрозмовниця.
– Так. Ти тільки-но сама підказала моє друге запитання. Що значить: заміж віддали? Ми що в дев’ятнадцятому сторіччі живемо? Та й твої вчорашні тлумаки мене збурили. Що він у тебе зовсім безголовий? Он скільки я вже питань наговорив, – примружив свій серйозний погляд Платон Курінний.
Я зітхнула й не знала: з чого почати відповідати. Та й взагалі: яке йому діло до моєї родини? Але наш староста завжди був впертим і тепер сидів та чекав на мої відповіді, наче професор на іспиті.
– Платоне, в кожного свої скелети в шафі, вірно? Ось і я не дуже збиралася заміж за Антона. Якось привели, за стіл посадили, познайомили. Потім ми в кіно сходили, біля Дніпра погуляли, він щось про винаходи свої розповідав. Так і заяву подали. Тепер живемо під одним дахом. Я відповіла тобі?
– Здається, так. Тобто коханням там і не пахне? – випалив він.
– Але ж ти тепер не староста нашої групи, навіщо воно тобі? Я частина звичайного осередку суспільства. Живемо, працюємо, сплачуємо податки та не наживаємо боргів. Хіба ще чогось не вистачає? – не збиралася прикидатись я перед ним. Чомусь не хотілося!
– Хм! Ти відкрила мені душу і я тобі вдячний. Та в мене є третє запитання, а може відповідь на те, чого ти вчора тактовно не запитала. Я сам хотів розповісти, тільки ти поспішала. А мені страшенно треба виговоритись, бо колись просто розум втрачу, – жалібно зізнався Курінний.
– То ти мене обрав за сімейного психолога, Платоне? Ніколи не думала про таку професію. Ну, добре, говори. Ти ж знаєш, що я не балакуча.
– Так, обрав. Але не психологом. Ти мені подобалася завжди. Невже ніколи не здогадувалась? Отим твоїм замкнутим холодом та докладним розумом. Не те що… Господи прости! І вона ще каже, що між нами було кохання. Я навіть одружуватися не хотів. Як ти сказала? Осередок суспільства. Мабуть, так і є. Тільки страшенно набридають докори та сварки на рівному місці, хоч додому не йди. Але я люблю Дімку. Коли б не він, вже світ за очі забіг би, – навзаєм зізнався Курінний, а я тяжко зітхнула та зробила висновок:
– Зустрілись якось дві побиті життям собаки та розповіли: хто і як їх бив. Знаєш, Платоне, ось ми сидимо тут за кавою й ніхто не здогадується, що обмінюємося історіями нещастя. Добре, що збоку не видно. Але чого тобі перейматися? У тебе є улюблений син. Це я живу, наче суха травинка посеред поля.
Тепер Курінний знову взяв мене за руку й легенько стиснув у своїй:
– Та до чого тут він? Може я з тобою поріднитися хочу…
– О! Це в мене вже було, Платоне. Посиділи за столом та домовилися бути рідними. Я з цим п’ять років живу, навіщо повторюватись? – знову не відібрала я руки.
– А навіщо ж відмовлятись? Хіба я відразу до ліжка тягну? Я прийшов, бо вчора мені здалося, що ми зустрілися невипадково. Можливо я помилився. Вибач мені! – він відпустив мою руку, допив каву, покликав офіціанта, заплатив. А потім зазирнув мені в очі дуже глибоко, й тоном тієї побитої собаки закінчив розмову: – Ніколи раніше не думав, що маючи все – не матиму нічого. Поїхали, підвезу додому.
– Так, ідемо. В мене сьогодні купа справ. Вдома не прибрано, а ще та клята пляма на стелі, – несподівано ляпнула я на виході з кафе.
– Що залили? – миттю відреагував бос будівельників. Я позаздрила його стрімкій реакції на чужу проблему й кивнула:
– Так, вже місяць як залили. Хотіла посваритись, потім шукала ремонтника, але ж я одна серед світів і тому ще нічим своїй стелі не зарадила.
– А чого ж ти мовчиш? Завтра пришлю тобі когось з вільних дівчат, нехай все залагодять. Сама не намагайся, нас не цьому навчали. От смішна, душу мені відкрила, а про стелю посоромилась? – знову галантно підсадив мене на високе сидіння він.
В дорозі Платон якось дивно позирав у мій бік, хоч і не посміхався. Виглядало це так, наче він вивчав мене на клітинному рівні та намагався зробити якийсь серйозний висновок.
– Обміняймося контактами і я тобі завтра надішлю робітників. Зробимо з твоєї стелі лялечку. Навіть якщо твоєму Антону вона не потрібна, тобі будь-яка неідеальна річ заважає. Це я теж пам’ятаю! – тепер ніжно посміхнувся Курінний та я мовчала. Біля дому він відкрив дверцята й попросив:
– Ти вибач, що я тобі намолов дурного. Все добре. Про стелю не переймайся, виправлять.
Він хотів розпрощатися, але оте «все добре» мене дуже зачепило:
– Тобто про родину ти мені набрехав? Перевіряв: чи пожалію? Платоне, ти раніше не був таким…
– Господи, Настуню! Та я й крихти від правди не розповів, адже зрозумів, що воно тобі непотрібне. Бо абсолютно байдужий та чужий, – ще тепліше заглянув мені в душу він і я злякалася. В його примруженому погляді наразі читалося стільки біди, що в мене не було й половини.
– Платоне, я вже піду! Дякую за вояж Хрещатиком. Після ремонту, рахунок на телефон скинеш. Я сплачу, як годиться, – ляпнула я й тепер Курінний скипів:
– Ага! Я тобі виставлю за найвищими цінами. Настю, що ти мелеш? В мене люди на такій зарплаті, що не кожен депутат собі дозволить. Більше ніколи про таке не говори! А ще я хотів тобі запропонувати в себе роботу. Але ж ти не хочеш мене бачити, тому й не запросив, – опустив він свій світлий погляд.
– У тебе є вакансія? – відразу загорілась я. – Чому ж мовчав?
– Немає, але буде. Мені саме такий заступник потрібен. Навколо всі крадуть та брешуть. Не можу довіритися нікому. А ти – сама чистота й розум. Подумаєш, а потім відповіси, – тепер він нахилився до моєї руки й тихо доторкнувся вустами, а я відчула, як мене наскрізь проштрикнули чимось гострим...
– Даремно ти образився, Платоне! Про роботу я обов’язково подумаю. Дякую за надію і цей чудовий день, – надихнулась я та якнайшвидше помчала до під’їзду.
Розділ 3. Інопланетянин
Курінний завжди був людиною слова. Десь біля десятої ранку він зателефонував та сповістив, що упродовж години до мене прийдуть дівчата, щоб фарбувати кухню. Я страшенно зраділа та подякувала й вони дійсно скоро прийшли.
Дві швидкі стрункі леді в цупких комбінезонах привіталися й миттю зайнялися звичною для них роботою: зчистили, протравили, чимось просушили та підібрали такий самий тон, що був навкруги. Виглядало це фантастично! Я намагалася не заважати, але відверто милувалася підлеглими Курінного. Через пару годин вони склали свій скарб до авто та зникли так само швидко, як з’явилися.
Я зв'язалася з Платоном та, на радощах, ледве не плакала.
– Що погано попрацювали? – здивувався моєму схвильованому тону він.
– Заради Бога, Платоне! Я таких віртуозів зроду не бачила й не уявляла. В тебе через одного, чи всі такі? – піднесено жартувала господиня оновленої кухні.
– Ображаєте, пані! Звісно, всі. Навіщо мені нездари? Їх чекають будівельні майданчики міста. А я обираю тільки найкращих, – зрадів, що мені сподобалася робота його підлеглих Курінний.
– Дякую, тобі! Ти викреслив мої безсонні ночі. Тепер красуня-кухня схожа на новеньку. Що я можу для тебе зробити, говори? – захлиналася радощами дурна господарочка.
– Нічого особливого: попити зі мною ще кави… А краще, пообідаймо разом. Дивлячись на тебе, в мене збурюється страшенний апетит і кавою вже не обійтися, – мені здалося, що це вже відверте загравання, але я завинила йому послугу й зобов'язана чимось відповісти.
– Добре, я згодна. Тобто ти мені допоміг з ремонтом, а тепер ще й на обід запрошуєш? Тоді нехай він буде моїм коштом, – торгувалася я телефоном.
– Знову хочеш образити? Де таке бачене: щоб при живому чоловікові, леді платила за обід? Забудь про подібне та обери, будь ласка, коли зможеш прийти.
– Ну, якщо завтра в мене повна зміна, то виходить що наступного дня я вільна, – розмірковувала вголос.
– А куди б ти хотіла? – зрадів він моїй черговій згоді.
– Ну, може до інтуриста на Хрещатику… Платоне, звідки я знаю? Мене по ресторанах чоловік не водить, та власне нікуди не водить взагалі. Що обереш – те й буде нормально. Тільки прошу, без фанатизму, добре? Бо не піду тоді!
– Ось тепер я чую свою однокурсницю Настю Палій. Не хвилюйся, зірок Мішлен не обіцяю. Підемо в новий, на масиві. Бачила, біля озера вдалині, відкрився кабачок «Едем»?
– Здається так! Добре, домовились, – так швидко вмовити мене не вдавалося ще нікому і я все більше дивувалася сама собі.
Коли мій чоловік прийшов додому, я навіть не знала: казати йому, щоб підняв голову до стелі, чи ні? Правда у квартирі трішки пахло водоемульсійкою, але здається якби поруч щось горіло, тоді Антон відчув би сторонній запах. А наразі – НІ! Він вже комусь зателефонував та відкрив каталоги в Інтернеті й був настільки відсторонений від цього світу своїми важливими дослідженнями, що я лише спитала:
– Накривати на стіл?
– Зажди! Бачиш: я зайнятий. Якщо хочеш – то їж. Я потім, коли зрозумію, чи ця формула дійсно сюди підходить, або ні…
Я стояла розгублена й відчувала, що взагалі тут зайва. Чого я причепилась з тією вечерею? Навіщо готувала? А вже про стелю навіть натякати не варто. Бачите, чоловік весь наповнений відкриттями, а завтра вони з нинішнім співрозмовником навіть не згадають про той шалений вир, в якому тепер літають та будуть жити далі серед вигаданих світів.
Я зробила собі каву й бутерброд з сиром та, стоячи біля вікна в кухні, повечеряла й пішла готуватися до сну. Адже завтра мене поглине страхітлива прірва запитань і відповідей комунальної сфери, на цілих дванадцять годин. І повернуся я додому тиха й розбита, та зовсім не матиму бажання повертати язиком.
Але в моїй голові чомусь крутилися думки: що я одягну на наступну зустріч з Курінним? Він завжди був вихованим та тепер тримався дуже галантно. А ще отой обережний поцілунок руки мені точно сподобався, хоч я й не хотіла зізнаватися собі в цьому! Я заснула…
День на роботі видався страшний. На масиві сталися відразу дві великі аварії й люди просто проклинали нас за те, чого ми взагалі не робили. З однієї ями між висоток лився фонтан гарячої води й скоро комунальникам нічого не залишалось, як її перекрити. Звісно, після цього почався «фонтан» питань та погроз саме на нашу адресу, наче дівчата на пульті були винні, що роками ніхто не міняв ті труби. Якось так і пройшов ще один мій довгий робочий день.
Вдома я прийняла душ та пішла до спальні, навіть не вмикаючи світло. Випила пігулку від головного болю і вмостилася на зручному ліжку.
Антон звісно працював за комп’ютером, але уточнив:
– З тобою все добре? Нічого не потрібно?
– Ні, дякую. Зараз все пройде. Я трішки відпочину та піду на кухню.
Але мій дбайливий чоловік лише щось промимрив та знову поринув у науковий світ, зрозумівши, що я жива й можу про себе подбати самостійно.
Я лежала у власній спальні, без світла та чекала, коли моя голова повернеться до робочого стану й тим часом філософствувала. Вдалася до непростого запитання: як Господь парує людей на землі? Ось, наприклад, цей Платон. Він завжди був неймовірно самостійним, веселим, пробивним. Вмів організувати та заробити, але каже, що в шлюбі не має ні підтримки, ні кохання? Хіба це справедливо?
Або візьмемо мене. Я хоч і не фірмачка, але ж якось викручуюся зовсім без сторонньої допомоги та в мене непогано виходить! Всі, хто в нас буває, активно заздрять нашому «щастю» та добробуту. Й ніхто навіть не уявляє, що все це лише завдяки мені. Бог свідок, я не хвалюся, та й тут присутня життєва несправедливість.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ятий гріх, Влада Клімова», після закриття браузера.
