Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

Я віддавалась йому покірно й блаженно та розуміла, що під ним мені вже не потрібні підлога чи ґрунт, бо цей чоловік може вести мене повітрям. Це я про той віщий сон, який побачила зустрівши його, але відразу не зрозуміла. Тоді Платон довірливо передав мене Данилові, з рук в руки, і я не шкодую. Адже зараз, в потоках солодких сліз, молю коханого про одне:

– Ніколи не покидай мене більше... Залишся зі мною навіки... Я кохаю тебе...

– Нізащо не покину, моя кохана... Ми з тобою вже разом і вільні від наших бід...

Розділ 9. Відплата

Вранці в обіймах Даньки я прокинулась мокра й щаслива. Ми не користувалися контрацептивами й не відкладали нічого на потім. За недовгий час тяжкого спілкування ми дізналися все, що потрібно було двом людям для свого прекрасного майбутнього. Ми навіть не говорили про це. Він просто наповнив мене собою з голови до ніг: всередині й ззовні. А я куталась в його обійми та не було на світі більше нічого такого, чого б я хотіла.

– Доброго ранку, моя радість! Ти дуже красива, а коли посміхаєшся над верхньою пухкою губонькою з’являються маленькі ямочки. Я буду називати їх зваблинками, – світився він і тепер це була абсолютно інша людина, ніж та, котру я побачила в соборі.

– Доброго ранку, поете! Які цікаві подробиці. Я такого не знала про себе, – блаженно знизала я плечима.

– Невже ніхто не казав? – щиро здивувався чоловік.

– У-у! Ні разу. Може не бачили. Та й хто на мене дивився так уважно, як ти? Одному було байдуже, а іншому ніколи, – танула я в його блаженному погляді.

– До речі про того, кому було ніколи. Я тут подумав, що так нечесно. Людини немає, а паразити живуть і продовжують накопичувати гріхи. Це треба припинити й вивести їх на чисту воду, – туманно та дуже впевнено сказав Данило.

– Даню, про що ти зараз? – була відсторонена я від цілого світу й лише вслухалася у п’янкі нотки наповненого щастям тіла.

– Про відплату. Не можна залишати безкарно смертні гріхи: не вбий та не вкради. Я тут через свої гріхи завів знайомих у відповідній службі. Спочатку пораджусь, а потім піду просити кредит до тих живодерів. Вони нормальних людей дурять, а ми їх обдуримо та й посадимо усіх разом, – розмірковував мій коханий.

– Данечку, а тебе мама в дитинстві не називала месником? Був такий старий фільм і герой там був Данька. Навіщо воно тобі треба? Я втомилася втрачати найрідніших. А вже якщо з тобою щось станеться, я вагатися не буду. Гріх чи ні, а віку собі точно вкорочу. Подумай, мій хороший. Я маленьку крихітку хочу, – намагалася відговорити я його.

– Буде в нас крихітка. Без сумніву, дуже скоро буде. Ти неймовірна й прекрасна. А ще дуже здібна й солодка... Хочу ще... Потім договоримо, – Данило уважно подивився на мене й наказав: – Посміхнись!

Потім обцілував «зваблинки», ті що знайшов біля моєї верхньої губи й наповнив моє тіло блаженними муками щастя. А душа співала про щось величне та чула відлуння його звільненої від горя душі. Все як він казав учора. Цей грішник був надто мудрим.

Коли ми, все ж таки, вибрались з «маленького» для наших діянь ліжка, я лукаво запитала у Данила:

– То куди ти хочеш сьогодні піти?

– Туди... – показав він на низ мого живота і в мене не було жодного сумніву саме в такій його відповіді.

– І все? А як же культурна програма та світське життя? – весь час тепер демонструвала я свої зваблинки й здавалося, що немає за мене щасливішої на землі.

Якась надприродна сила, за дерев’яного Гонту, періодично компенсувала мені потоки щастя, від  двох дещо різних, але неймовірно прекрасних і відданих чоловіків. От тільки погано, що обидва вони були цілеспрямовані й сміливі. А це майже завжди приводить до біди...

– А культурну програму нам організують ваші столичні баньдюки, з кредитної спілки. Я вже вирішив покарати їх за твоє горе й слізки. Звісно, коли б не вони – не бути мені таким щасливим. Але це питання спірне, а те інше – вже вирішене!

– Данько, чого ти такий вредний? Ну навіщо воно тобі? Я боюся, – просила я ще одного незламного, хоч з досвіду вже розуміла, що притягую до себе страшенно впертих чоловіків.

Далі ми жили в раю одне одного й не могли надихатися блаженством. Данило геть забув про свою побиту голову та вже доповів у службу безпеки про серйозні злочини деякої фінансової структури. Там давно чули про цю контору й мали скарги на її махінації. Але дана служба займалась іншими, більш серйозними злочинами, а чутки були не її профілем.

Якби я знала на що збирається піти мій божевільний Верес, то прив’язала б його у себе вдома до ліжка та й тримала б у секс-заручниках все життя. Але повторюся: чоловіча натура вперта, наче... Не буду говорити прямо, адже багато хто образиться!

Словом, у забудовника Данило побував, дорогу квартиру собі обрав та й пішов, по наведенню, до кредитної спілки. Для більшої зацікавленості злочинців, він засвітив ще пару валютних карток (звісно підставних) та й попрямував на один пустир за готівкою. А з усіх боків за операцією слідкували пильні очі працівників служби безпеки. От тільки коли над дурною головою Данила виконавець «вироків» заніс кусок цеглини, його долю як і минулого разу в Луганську, вирішували лічені секунди. А що коли б снайпер не встиг вистрелити в руку злочинця, або не поцілив? Була б я вдруге вдова та й пішла б у вічність, як пообіцяла Вересу.

Але ж він щасливчик! Вижив там і вижив тут. Відпрацьовану схему зруйнували, виконавців заарештували, а ті щедро здали свого господаря та й пішли вони всі дружно працювати на зону. А мій сміливець повернувся додому живим-здоровим та лише через кілька днів коротко розповів мені, як усе відбулося.

– Даню, я тебе колись сама задушу, тільки в обіймах! Як ти міг ризикувати Нами? Й навіть не сказав мені нічого! – шаліла я в його солодких обіймах та розуміла, що борг перед покійним Курінним ми з коханим точно сплатили. За неймовірне щастя, яке він мимоволі подарував нам своєю жахливою смертю, Платон отримав нашу дяку.

– Настунечко, не хвилюйся. Вже все позаду. А в нас з тобою ціла купа справ, – жартував мій чарівний захисник.

– Яких? Знову будемо весь день ліпити маленького Вереса? – не в змозі відмовляти йому ні в чому в світі, розсміялася я.

– Завжди щасливий робити саме це, але я хотів поїхати до того хлопця на могилу. Обов'язково разом. Я повинен подякувати йому й попросити прощення та пообіцяти, що ти будеш до самої моєї смерті кохана і надійно захищена, – щиро відповів Данило. З цим я не змогла сперечатися й ми взяли гарні квіти та поїхали на кладовище до Платона Курінного.

Там все заросло травою, бо його колишня, скоріше за новими гидкими справами, забула про батька своєї дитини. Ми поприбирали все і на зворотному шляху заїхали до Володимирського собору та залишили солодощів на панахиду по всіх, кого втратили у житті.

А через кілька днів ми побували на бульварі у зовсім іншому, веселішому місці. Часто кияни називають його Бермудським трикутником, через форму даху. А ще кажуть, що зайшовши до нього – вже не виберешся! Так, я маю на увазі наш Палац урочистих подій, де ми подали заяву про шлюб. Потім  знову пішли до собору та поговорили зі священником. Розповіли йому свою історію й, розчулений служитель Бога, призначив дату нашого вінчання без довгої черги. Церемонія була доволі скромною й небагатолюдною, але для нас з Данилом найвизначнішою у житті.

А через кілька місяців, після УЗД, ми вже знали що чекаємо на маленького хлопчика. Що він росте здоровим і сильним та вітається з нами чітким биттям свого щасливого серця. Дивно, та я майже не мала ніяких традиційних симптомів і йшла нашою казкою радісно й піднесено.

Мого сміливого месника ще тоді запросили працювати в державну службу безпеки. Звісно ніяким не оперативником чи агентом, просто виконувати деяку необхідну й відповідальну роботу і ми погодились.

Тепер щаслива родина Вересів – Данило й Анастасія були нерозлучними та завжди й повсюди намагались ходити разом. В супермаркет чи на моє обстеження, в кіно чи просто милуватися квітами в улюбленому ботанічному. Регулярно, у відповідні дати, ми йшли до величного Володимирського собору, що став дивним місцем нашої зустрічі. Спочатку оповитої тяжкими спогадами, та згодом вони перетворились на непереможну й прекрасну пісню нашого життя.

Тепер, уже в кінці цієї – абсолютно життєвої й повчальної, але прекрасної й оптимістичної історії, я знову хочу сказати жінкам: бережіть свою душу для добра і кохання. Не жалкуйте віддавати світлі почуття тим, хто їх заслуговує. Й не чекайте поки щось зробиться саме, просто йдіть назустріч долі. А коли відчули гріх – покайтеся та помоліться, тоді Господь обов’язково нагородить за смиренність і терпіння величним Щастям! Ось заради нього і варто жити на землі.