Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Дякую. Це було фантастично. Я не пам’ятаю, щоб колись взагалі їв з таким апетитом, – акуратно поскладав посуд в маленьку гірку він і я починала боятися нашого стрімкого зближення й того, що відчуваю всередині. Але йому відповіла:
– Ти просто трохи зголоднів, доки спав тут. А де ти взагалі живеш?
– У двоюрідної тітки, на Виноградарі. Пам’ятаєш, я питав тебе: як туди доїхати? – ще й досі посміхався він. Одним словом: ситий голодному не товариш!
– Слава Богу, що не в якомусь гуртожитку, – зраділа я й додала: – А то запросила б пожити до себе.
– Оце тобі й маєш! І чого я дурний брехати не вмію? Ну, хоч в гості колись запросиш? – навіть підморгнув мені він.
– Обов’язково! – пообіцяла я, а сама не знала: краще швидко зникнути звідси, чи ще трохи побути поруч з Данилом, живою?
Всередині мене боролись дві Насті. Одна починала радісно оживати, а інша – докоряла собі, що посміхається іншому та втрачає міжзоряний зв’язок з тим єдиним, котрого буде вічно кохати!
Наразі, у живому спілкуванні, я чомусь забула нічні думки, наче Бог повернув мені саме Платона, в іншому образі. Хіба не цього я бажала кожну мить, зі страшного дня його загибелі? Але одне: перебирати мрії в голові й зовсім інше, коли все це відбувається насправді. Здається мені терміново треба зайти до церкви...
Я мовчки поскладала порожній посуд в пакетик й вирішила трішки побути з ним.
– Тепер розповідай: що кажуть лікарі? Чого воно з тобою таке робиться? – сіла на своє нічне місце й Данило зрозумів, що я вже замкнулась у собі та лише підтримую світську бесіду.
– А що вони скажуть? Голова – предмет темний і поясненню не підлягає. Одним словом: битий по голові та ще й багато разів, – знизав плечима він і теж сів на ліжку, осторонь від мене.
– То завтра можна очікувати на виписку? – чіплялась я, наче воно мене стосувалося. Хіба один курячий бульйон вже давав якісь права на нього?
– Думаю, завтра я вийду й хочу з тобою десь побувати. У вас таке неймовірно красиве місто, а ми тільки до собору внадились, – оце вже було щось зовсім новеньке!
– Добре. А куди ти хочеш? Театри, кіно, прогулянка Дніпром, виставки, музеї... Що саме тебе цікавить? – знахабніло розгулялась я в переліку пам’яток столиці.
– Та байдуже. Я просто хочу, щоб ти була моїм гідом і лікарем одночасно. З першої зустрічі я зрозумів, що ти зможеш витягнути мене з тієї страшної прірви й не помилився. А ще буду неймовірно щасливий, коли зможу хоч якось допомогти тобі залікувати поранену душу.
Тепер я не витримала й дуже серйозно подивилась йому в очі:
– Даниле, це якийсь натяк?
– Зовсім НІ. Якщо відмовишся, я зрозумію. Ти й так для мене стільки всього зробила, – зніяковів він і опустив свій чарівний погляд.
– Та ні від чого я не відмовляюсь. Просто все якось дуже швидко й неочікувано розвивається. Але ти правий: нам обом треба розвіятись та поспілкуватись про відсторонене. Думаю, це хороша ідея, Даниле. Значить завтра я за тобою заїду? – уточняла я хід подій.
– Ні, зробімо інакше. До тітки я повернуся самостійно. А з тобою зустрінемось, де скажеш. Не такий я вже й безпорадний серед ваших вулиць. Ввечері наберу й ми поспілкуємось та щось придумаємо на завтра, – запропонував мені Верес.
– Я згодна. Ввечері буду чекати на дзвінок. Ти тільки більше не хворій, будь ласка, – посміхнулась я й вискочила з палати, наче вжалена.
Розділ 8. Ми вільні
Вдома я задумала генеральне прибирання. Та ні, в мене завжди чисто, але якщо сюди загляне нова людина та побачить пилюку на люстрі, що подумає? Ось бачите яка я дурна? Невже чоловік, котрому я подобаюсь прийде роздивлятися мої світильники?
Поки я сперечалась сама з собою, з телефона почула виклик. Схопила трубку, але то був всього-на-всього Антон Гонта. Він завжди відчуває, коли треба завадити мені або зіпсувати настрій!
– Вітаю, винахіднику. Як живеш? – весело обізвалась я до законного чоловіка та своїм тоном дуже здивувала його.
– Я нормально. А чого це ти така піднесена? – навіть на відстані проявляв свій надзвичайний розум Атон.
– Радію, що тебе почула, – хотіла пожартувати, але він не повірив.
– Та ні. Скоріше це пояснюється проблемами зі зв’язком, ніж радістю щодо мене, – нудив розумник. – Коротше, правди від тебе не діждешся. А я тобі ось чого телефоную: мені потрібне розлучення...
– І він ще мене в чомусь підозрює! А сам знайшов у Сполученому Королівстві свою роботизовану половинку? Щиро вітаю, Антоне! – розсміялась я й тепер точно відчула щастя.
– Ну, щось таке. Я буду збирати документи на офіційне проживання й мені потрібні точні дані. А оскільки ти сюди не збираєшся, я повинен вписати в графу сімейний стан - розлучений.
– Тільки й всього? – незадоволено зітхнула я. А сама була на сьомому небі, що все-таки звільняюсь від ярма під назвою «шлюб» з Антоном Гонтою. – Добре. Перекинь все, що тобі потрібне й тепер я підпишу, – на хвильку засумувала я та згадала вечір зізнання, що зраджую йому з Платоном Курінним.
Дивно, але то була лише мить сумних спогадів і мене зовсім не обпекло вогнем біди. Я ще не усвідомлювала: наскільки Данило Верес вже проник в мою душу та лікував її від болю навіть на відстані.
Коли я кинула трубку, вона знову забриніла. Тепер це був він.
– Привіт! Як ти? Вже повернувся на Виноградар до тітки? – відразу випалила я.
– Так. А тебе настирливі залицяльники дістають? Весь час зайнято! – ревниво відповів Данило й це було неймовірно приємно.
– Вгадав. З колишнім розмовляла про розлучення. Сам попросив, уявляєш? – радісно зізналась я йому.
– А чому? Знайшов кращу? Так це неможливо... Кращої за тебе ніде у світі немає, – раптом вимовив він і я сіла та відчула всередині давно забуте тепло. Такого я не пам’ятала з часів, коли ще була з Платоном.
– Дякую. Та забудь про мою недолугу родину. Скоро все це назавжди залишиться в минулому. Скажи краще: як ти себе почуваєш? Що написали лікарі в рекомендаціях. Як тобі можна жити далі? – цікавилась я здоров’ям Данила.
– Насичено й радісно! – відповів він і я знову відчула вогонь у животі. Та що ж це зі мною діється? Якісь дивні симптоми в організмі. А душа тихенько підказувала: симптоми до кохання...
– Тоді завтра йдемо відриватись у нічні клуби чи казино? – пожартувала я.
– Ні! – розсміявся Данило. – Для моєї радості достатньо тебе поруч.
– Даню, ти так гарно смієшся! Я вперше чую твій сміх, – лагідно назвала я його та почула в трубці якийсь дивний звук. – Алло? Що сталося?
– Нічого. Просто ти назвала мене інакше і я, від задоволення, трубку впустив, – чесно зізнався він.
– Не бий телефон, ще згодиться. Хочу довго з тобою говорити сьогодні, – теж зізналась я йому, а всередині горіли давно забуті бажання.
– Я теж хочу говорити з тобою дуже довго, але не телефоном. Навіщо чекати до завтра? Можна я приїду? – приголомшив мене запитанням він і було ясно: чого ми обоє прагнемо.
– Не знаю... А це не буде дуже швидко? – чіплялась я за соломинку й розуміла, що валун наших почуттів вже нічим не спинити.
– Швидко? Ні! Скоріше дуже повільно. Прошу: скажи мені адресу, – прошепотів він і я здалася. Сказала йому, що просив і тремтячим голосом додала:
– Приїзди...
Я нашвидкуруч прибралася, постояла під душем, щоб руки не так тряслися, але марно. Потім схилилась на коліна перед іконкою Божої Матері й мовчки питала в неї згоди на новий гріх. Але сьогодні вона лише приємно посміхалася мені. Я б хотіла попросити дозволу ще й у Платона Курінного, але ж це точно буде клінічним діагнозом. Тому я просто підсушила волосся та вдяглася у звичайний квітчастий сарафан, на лямочках. У двері подзвонили і я пішла відчинити своїй Долі.
Данило виглядав незвично й дуже гарно. Тепер його очі були схожі на дві ясні зіроньки, що зігрівають і тануть; а світленька теніска та відпрасовані штани підкреслювали урочистість події. Він стояв з красивими білими трояндами в руках і коробкою «Вечірнього Києва».
– Доброго вечора! Ласкаво прошу до мого дому, – привітно посміхнулась я йому й намагалася виглядати спокійною.
– Привіт! Дякую. Ти така гарна. Здається з квітами я вгадав. Вони чисті й світлі, як ти... – подав він мені букет і я інстинктивно вдихнула ніжний солодкий аромат. Бо якби він приніс терпкі хризантеми, настрій відразу б зіпсували спогади. Та цей чоловік, слава Богу, не знав моїх старих уподобань.
– Вгадав! Дякую за красиві слова й квіти. Проходь в мої хороми. Від батьків залишилися. Для мене одної місця забагато, але що поробиш? – пожалілась я на свою стару трикімнатну квартиру й поставила троянди в вазу на столі.
– У хорошої хазяйки і вдома гарно, – оцінив гість моє житло й миттю перегородив шлях, коли я хотіла йти до кухні, варити каву. – Зажди. Дім я вже побачив. Дай надивитися на прекрасну господиню. Я тебе зустрів сумною, а тепер зовсім нову пізнаю...
– А я тебе...
Ми, наче ті клони, одночасно заплющили очі й болісна гримаса зіпсувала донедавна радісні обличчя. Далі ми мовчки обійнялись, як давні друзі. Я поклала голову йому на плече, а він тримав мене обома руками обережно та виховано, ніби дитину чи сестру.
Якийсь час ми стояли не рухаючись та вслухались, як перетікають з тіла в тіло смертельні муки, що переповнювали нас дуже давно. Тепер вони знайомилися ближче та зливалися в один нестерпний біль, щоб з часом, покинути назавжди й перетворитись на блаженне щастя. Саме на щось таке я дуже сподівалася та слухала, як могутньо б’ється серце в його грудях. А потім запитала:
– Даню, чому так боляче?
– Тому, Настунечко, що вони ще живуть в нас. Ми їх відпустимо на волю, коли станемо одним цілим. Тоді вони відступлять і стануть лише пам’яттю. Так мені здається, – тихенько підтвердив Данило мої думки.
Як же приємно чути від іншої людини свої мрії, хоча я висловилась неправильно. Він не «інша людина», а частина мене, просто я довго не хотіла цього визнавати. Наразі сама неквапливо підняла голову й уважно подивилася тепер в рідні очі, що забули про сум і лише сяяли добром та ніжністю. А ще вони говорили мені так багато, що цього не написано ні в одній найпрекраснішій книзі на світі.
Я перша потягнулась до його губ і дозволила випустити біль. Колись я жила під одним дахом з чоловіком, який міг чмокнути мене в щічку й кинутись до свого інституту навіть не розуміючи, що поруч з ним жінка. Потім мене кохав неймовірно чарівний чоловік, котрий дарував солодке щастя та океан незвіданих раніше відчуттів. Але тепер до мене доторкнулись одночасно біда і радість, безвихідь і надія, муки й благодать. Цілий світ, в одному неповторному й вистражданому поцілунку, мовчки оповив мене своїм шовком.
Спочатку Данило торкався мого тіла так обережно, наче боявся образити хоч одну клітинку. Але з кожною прожитою разом хвилинкою бажання наростали й скоро пристрасть зашкалила настільки, що ми забули про минуле і біду та лише творили своє майбутнє жадібно й відверто.
Хотілося сказати: я згадала забуті відчуття, але це було б неправдою тому, що нічого подібного ні з ким раніше я не відчувала. Цей чоловік здавався одночасно вогнем і льодом, темрявою й світлом, шаленим гострим лезом і тихою могутньою рікою...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ятий гріх, Влада Клімова», після закриття браузера.
