Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

– Алло? – відповів приємний жіночий голос і я косо посміхнулась. Ну, що призначила побачення, дурепо? Є в нього з ким поговорити. Чого ти лізеш?

Але я не обірвала зв’язок, а настирливо запитала:

– Перепрошую, можна почути Данила Вереса?

– А хто цікавиться? – голос жінки був якимось офіційним.

– Знайома... – відповіла я їй.

– Ну, от що знайома: в комі ваш Верес. У нашій лікарні. Третя центральна. Хочете, приїздіть. Завідувач каже, що якби з ним говорили знайомі, то може швидше прокинувся б. Тому пишіть адресу...

– Не треба, я киянка. Скажіть лише палату і що потрібно привезти? – відчула я всередині дивне хвилювання та якусь життєву ціль.

– Дівчино, скільки Вам років? Він спить! Навіщо йому Ваші дарунки? – відрізала медпрацівниця й кинула слухавку.

– Бідолашний. Невже це сталося після того, як я змусила його знову пережити страшну смерть близьких? Чого я полізла? Але ж він сам хотів розповісти, – бурчала я вголос.

Швиденько зібралась та й поїхала на Воскресенку. На шляху купила винограду й бананів та мінералки, яка в нашому спілкуванні вже відігравала деяку роль.

Пустили мене без будь-яких перепон. Звісно в палаті він був один, в масці та підключений до якихось необхідних приладів. Виглядав звичайно: блідий і тихий, тільки наразі його сумних очей я не бачила.

– Ви просто зайшли, чи хочете заночувати? – спитала в мене та дівчина, яку я чула з його телефона.

– А що можна? – зраділа я, адже валятись вдома серед жахливих снів на великому порожньому ліжку так обридло, що посидіти ніч серед неприємних ароматів лікарні, здавалося куди кращим.

– А чому ні? Сидіть собі. Говоріть з ним, може й прокинеться, – знизала плечима вона, підкрутила щось на приладі та й пішла працювати далі.

Я склала фрукти на тумбочці, поправила ковдру, що трохи сповзла, та взяла Данила за руку. Вона була доволі холодна й не дуже схожа на живу, але я заговорила до нього.

– Ну, привіт! Що ж ти обіцяв ходити на денну службу, а сам тут валяєшся, – звернулась я до нього на «ти», адже він мене все одно не чув. – Вибач, якщо це я винна. Не треба було діставати тебе спогадами. Свої я тепер пізніше розповім. Хоча чому: пізніше? Можу й зараз.

Я скинула кілька сльозинок, бо мені здалося, що в цьому тихому тілі був Він. Можливо Господь почув мої прохання й повернув Платона ось у такому вигляді. Щось спільне між ними точно було. Ота ненав’язливість та чемність, а ще сильна воля й вірність слову. А зовнішність? Так це як кому. Просто на зворотному шляху до мене він трохи постарішав. Адже пройти його було дуже непросто...

Господи, інколи я зовсім втрачаю розум! От що я наразі несу? Але ж це лише мої думки і їх зовсім ніхто не чує. Та й за час, після смерті Платона, ці не найдивніші. Я вмостилася зручніше та заговорила:

– Добре, якщо не хочеш прокидатися зараз, тоді спи, а я буду розповідати тобі свої кошмари. В мене, як і в тебе, було все. Так казали. Розумний чоловік, освіта, робота, дім. Ось тільки твоє ВСЕ було справжнім: кохана жінка, крихітна донечка. А в мене якесь бутафорське: для загалу. А в душі – пустка та образа на цілий світ. Та я не зважала, продовжувала підтримувати те нещире визначення родини. Але одного осіннього вечора я зупинила авто, щоб добратися додому. Покупки були важкі, а мій законний ними ніколи не цікавився. Ні, він не пив і не курив, просто дуже любив за компом працювати. Зупинився жалісливий водій. Двері відчинилися й мій світ змінився назавжди. Я побачила старого знайомого, з навчання. В інституті на курсі він був головним, але мене тоді не чіпав. А тут чомусь запропонував знову зустрітися, я погодилась. Не заради розваги, просто як ти сказав: потягнуло. Обох потягнуло й так сильно, що скоро я вже в нього працювала. Він… вибач.

Я дістала хустинку, витерла лице й попила води, що принесла хворому. Хоча я взяла дві, по півтора літра. Наче знала, що застрягну тут надовго. Я відійшла до вікна, щоб трохи заспокоїтись, але на приладі чомусь частіше заморгали лампочки й прибігла медсестричка.

– Ви щось робили з ним? – спитала зовсім дивне.

– Ні, я просто сиділа й тихенько розмовляла. А що сталося? – схвильовано роздивлялась я Данила, як на мене, його стан був без змін.

– Серцебиття активувалось і тиск трохи підвищився. Але це добре. Можливо він скоро прийде до тями. Продовжуйте говорити. Виходить, що йому потрібна Ваша розповідь, – знову уважно подивилась дівчина на прилади.

– І що дуже високий тиск? – лізла зараз я не у своє діло.

– Та ні. Якраз навпаки, підходить до норми, – вона вийшла, а я знову сіла поруч і тепер взяла його холодну руку в обійми.

– Кажуть, тобі подобається моя розповідь. Тоді я грітиму тобі руку й вона стане теплою… На чому я зупинилась? А, на Коханні! Так, пройшло зовсім мало часу і ми вже були нерозлучні. Ось тільки ж не я одна, а й він також був одружений і вже мав сина школяра. Але у нього вдома теж не було кохання. Ні, це не той випадок, де чоловік вдома кохає одну, а в ліжку з іншою жаліється на сімейне життя. Негідна була у мого коханого дружина та відпускати не бажала. Спочатку прийшла зі мною розібратись, а потім почала чудити вдома. Та так надивачила, що навіть свого малого вплутала до боротьби за тата. Я в той час вже була трішки вагітною… Та після чергової підлості його дружини, я втратила нашу крихітку. Він якраз розгрібав гидоту своєї законної, а я не встигла ні порадувати його новиною, ні засмутити втратою. Так і змовчала, бо неймовірно жаліла й кохала. Як же цілеспрямовано йшов він до жаданої мети! Хотів для нас лише найкращого. Задумав купити гарну квартиру в центрі. Я була проти, та він замахнувся на величезний кредит і зв’язався з криміналом. За ті гроші вони його вбили, а мене попередили, щоб не копала, бо покладуть поруч. Ось і все… Далі моє життя зупинилося, – раптом я відчула, як Данило легенько стиснув мої пальці й відпустив.

– Даниле, ти мене чуєш? – наблизилась я до його обличчя, але воно було спокійним і рука більше не рухалась.

Я встала, вмилась та підійшла до вікна. За парком світилися вікна будинків. Там своїм різним життя жили тисячі киян – щасливих і не дуже. А я сиділа тут, біля майже незнайомої людини, та виливала йому свою наболілу душу. Тільки скоріше за все він мене навіть не чує.

Походила трохи, ще ковтнула води та знову сіла біля нього й продовжила:

– Спочатку я думала, що здохну. Все шукала: куди б засунути свою дурну голову? Адже без Нього життя мені непотрібне зовсім. Той смуток, що був раніше в моєму домі лише збільшився в рази. Але я животіла та ходила молитись по церквах. Саме в Його день народження ми з тобою зустрілися. Як же весело ми планували його провести! Та не склалося. Своєю бідою ти допоміг зрозуміти, що не лише в мені живе страшний біль. Адже ти вижив і борешся навіть зараз, я це відчуваю. Тому, я ще трохи подихаю. Кажуть негоже самостійно вкорочувати собі віку, бо це гріх. Бог дав, він і забере...

Здається на цьому я задрімала. А коли прокинулась, за вікном вже світило яскраве липневе сонце. Я тяжко зітхнула і згадала де я, та що тут роблю. Миттю уважно подивилась на Данила й отетеріла. Він лежав з розплющеними очима та лагідно дивився на мене. Крім того, з нього вже зняли маску й він доволі життєрадісно сказав:

– Доброго ранку! Довго ж ти спиш...

– Ви... Ти прокинувся? Доброго ранку, Даниле! Я дуже рада. Як давно ти не спиш? Ти чув все, що я вночі говорила? – зніяковіло запитала я його.

– Все, до останнього слова, – щиро відповів він та вперше мені посміхнувся.

Розділ 7. Курячий бульйон

Прийшов лікар. Подивився, послухав, покрутив дзеркальцем туди-сюди, а потім звернувся до мене:

– Що ж Ви, пані, так довго не йшли розбудити нашого пацієнта?

– Вибачте, я не знала, – посміхалась я обом.

– Та не перепрошуйте, Ви нам усім допомогли. Правда, Даниле? – підморгнув сивий лікар. Мабуть, в даній ситуації, він бачив щось більше, ніж ми.

– Саме так, докторе! Дякую Вам за все. Мені можна прямо сьогодні звільнити ліжко? – хоробро запитав пацієнт.

– Е, ні шановний! Як це сьогодні? Ви ж не до психолога заходили, щоб встати й піти. Треба почекати. Кілька годин назад Ви ще перебували в глибокому сні. Тому пару днів прийдеться потерпіти. Вона не образиться. Правда? – знову весело подивився на мене слуга Гіппократа.

А я лише мовчки опустила очі й тоді вперше, після страшних подій у своєму жіночому житті, знову відчула себе присоромленою й майже живою. Здається й Данило наразі розумів, на що натякає своїм підозрілим поглядом цей дідок у білому халаті.

– Добре, послухаюсь. Але не більше двох днів. Навіщо я Вам тут, здоровий? Нехай хворі люди приходять лікуватись. Знаєте, лікарю, це ліжко у Вас щасливе й легке, – сказав йому Данило, а сам у всі очі дивився на мене. Я розуміла, що заспана та страшна, але він здається бачив щось інше.

– Ну, коли я вже тут непотрібна, піду на роботу. Лікарю, а що можна з їжі привезти? – діловито заметушилась я біля вікна.

– Та що завгодно! Будь-яку поживну їжу, що любить чоловік. Хіба Ви його вподобань не знаєте? – ляпнув знову медик так, наче не бачив медкарти свого підопічного.

– Добре. Я привезу курячий бульйон і ще чогось смачненького. А зараз я піду.

– Зажди, – зупинив мене Данило. – Не спіши, залишся на п’ять хвилин.

– Все, ви тут розбирайтесь, а мене чекають пацієнти! – хіхікнув лікар і зник.

– Дякую, що зігріла. В тебе такі теплі руки, – повідомив він і тоді я вперше побачила іскри його очей. Данило знову посміхнувся й додав: – Тепер я розумію все, про що ти говорила вночі. Йому дуже пощастило з тобою. Думаю, я вчинив би так само. Для тебе можна гори звернути. Вибач, що зачепив...

– Я правда піду, Даниле. Мені треба встигнути на роботу. Ти тільки більше не спи так довго, – взяла я сумку й додала: – Завтра зранку я обов’язково буду. До зустрічі!

– Дякую, що розбудила. Я чекатиму, – пообіцяв він і від того погляду я знову відчула живу струну тривоги у своїй душі.

На роботу я потрапила з невеликим запізненням, бо поки прийняла душ та трохи намарафетилась, час пробіг дуже швидко. Я ще не вірила в те, що він може так рухатись! Зовсім забула: що більше поспішаєш – то швидше час біжить.

Слава Богу, наступного дня була субота й мені не треба було відпрошуватись у лікарню до Данила. Весь вечір я старалась над смачнючим курячим бульйончиком. Приправлений травами й моєю особливою турботою, він мав неймовірний аромат і смак. Вранці я надавила свіжого яблучного соку та наповнила два невеличкі лотки свіжим салатом і курячими котлетками.

На порозі палати я з’явилась у піднесеному настрої, з ароматним пакетом у руках. Дивно, але Данило Верес вже десь дістав станок та піну й був гарно вибритий, виходить чекав на мене. А коли я зайшла, його очі знову засвітилися, як ніколи раніше.

– Привіт! Як справи? Зараз будемо снідати, – на диво радісно прощебетала я. А здивований моїм зовнішнім виглядом чоловік лише кивнув головою та промовив:

– Вітаю, Настю! Ти прийшла й тепер усе добре. Я тебе такою навіть не уявляв!

– Даниле, перестань мене хвалити. Це мені наче бальзам на рани: потурбуватися про гарну людину. Я ж себе вже кілька днів живою відчуваю... Сідай, будь ласка, поки бульйончик гарячий.

Він відкрив кришку й ця палата забула про свій нудний аромат ліків.

– У-у-у! Як неймовірно пахне. Що це таке? – прикрив від задоволення очі підлікований.

– Я ж кажу: бульйон. Щось не так? – задоволено посміхалась я йому.

– Та все не так! Ця курка зроду не мріяла стати настільки смачною стравою. Це все ти? – дивувався Данило, наче ніколи не був одруженим. А може за своїми тяжкими муками просто забув про смак домашньої їжі?

– Ні! З найдорожчого ресторану принесла... Звісно я. Ну, а хто ще? Немає в мене ні слуг, ні помічників. Рада, що тобі подобається. Готувати я страшенно люблю, просто давно немає для кого, – стала сумною знову я зараз.

Знаєте, все що відбувалося останнім часом, виглядало наче якесь переродження. Спочатку ми обоє були в вакуумі своїх смертельних бід. Потім одним махом виштовхнули назовні вміст наболілих душ і тепер не маємо одне від одного жодних таємниць. Не кожному так щастить у цілому житті. Люди живуть поруч та часто чогось не договорюють. Від цього у них з’являються проблеми. Можливо й між нами ще є якісь недомовки, але вони точно незначущі та може навіть приємні. Прийде час і ми всі таємниці розкриємо й надолужимо зізнаннями... Ого! Наскільки далеко занесло мене у мрії, просто дивлячись, як голодний чоловік їсть мій суп.

А він робив це якось особливо обережно й навіть привабливо. Данило, з радістю, з’їв майже все, що я принесла та запив соком.