Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

Вночі мені приснився дуже дивний сон. Наче я іду незнайомим містом, але точно знаю, куди мені треба. Потім відчиняю двері якоїсь кімнати, а підлоги немає. Є лише простір та хмари вдалині. Я знаю, що мені треба йти далі, але ж повітрям ходити не вмію й відчуваю страх. Хочу зачинити ті двері, але вже не виходить.

В розпачі я никаюсь по власній постелі й раптом серед простору бачу Платона. Він посміхається мені своєю чарівною посмішкою та без слів говорить, щоб я не боялась і йшла далі. Я завжди слухалася його, але наразі не могла й раптом побачила перед собою того Данила зі Сходу. Він подає мені руку та обіцяє провести по простору, без підлоги...

З криком я проснулася та увімкнула лампу, на тумбочці біля себе. Встала, пішла до кухні, сіла на своє місце за столом та вже без страху подивилася на чистеньку стелю – колишній дарунок мого Платона. Після всього, що я встигла пережити, вона мене більше не страшила.

На годиннику була четверта ранку. Я попила води, вмилася й знову побрела до ліжка. Чомусь подумала, що з тією людиною трапилося недобре. Звісно я не розумілася на снах, але коли душа покійного перетворюється на живого, що хорошого може бути з тим живим? До снів з Платоном я звикла більше, ніж до настання ранку, але точно вирішила сходити до собору та спитати: як той нещасний чоловік?

У Володимирському я побувала: помолилась, поставила свічечки, але старого знайомого не побачила. «Мабуть, знайшов уже свій шлях у житті та зник» - подумала я собі, адже бігати собором та розпитувати у тих, хто прийшов помолитися про невідомого, точно було б схоже на психіатричний діагноз. Я поїхала додому.

Не знаю, чому я вчепилась своїми думками в того Данила, та він мені більше не снився. Через два тижні я знову поперлася на бульвар Шевченка. У дворі собору вкрила голову накидкою й зайшла всередину. Сьогодні тут було майже порожньо, тому миттю впізнала зі спини товариша по нещастях. Тихо підійшла, стала поруч і сказала:

– Привіт. Я думала Ви поїхали звідси.

Здавалося, що він навіть зрадів. Правда, радість у таких як ми виглядає зовсім інакше, ніж у нормальних людей. Це більше схоже на гримасу подиву й болю одночасно.

– Привіт, Анастасіє. Ви мене згадували? – спокійно запитав він так, наче був роботом. Минулого разу його емоції зашкалювали, а тепер їх не було взагалі.

– Інколи. А де Ви були весь цей час? Казали, що денну службу не пропускаєте...

Він знову здивовано подивився на мене, перехрестився та попросив:

– Вийдемо на вулицю? Погодьтеся, це не місце для розмов.

Я кивнула й пішла на вихід, навіть не поставивши свічок близьким. Вже за периметром собору він став привітнішим:

– Я дуже радий знову Вас бачити. Де був? У лікарні. Це довга історія, Анастасіє. Але якщо хочете, я розповім, – пошукав він очима більш спокійного місця. Та він був тут чужим й лише ходив до собору молитися, тому не знав, що через дорогу є великий прекрасний парк. Вірніше частина ботанічного саду, в якому туристи навесні дуже люблять фоткатися серед квітучих магнолій.

– Це може видатися дивним, але хочу. Пішли зі мною. Через бульвар є саме таке місце, що підійде для розмови, – кивнула я й скоро ми зайшли під арку ботанічного саду.

На сьогодні тут квітнуло багато троянд і взагалі в розпал літа вся вишукана зелень та цінні експонати флори з табличками біля них вже дійшли до апогею росту й скоро почнуть давати насіння та плоди. Тоді працівники збиратимуть їх і досліджуватимуть в лабораторіях, щоб вивести нові сорти.

А ми поки просто пішли однією з алей парку. Він у нас гарний та доглянутий, дещо ландшафтний і тому, йдучи його алеями здається, що теж знаходишся у якомусь сні. Принаймні так говорять гості столиці. Це ми, кияни, сприймаємо наше прекрасне туристичне місто, як звичайний рідний дім, з розритими дорогами, забитим транспортом, між роботою та супермаркетами.

– Я й не знав, що тут так гарно, – підтвердив мої думки Данило. – Бачив високий залізний паркан та думав, що це чиясь шикарна дача...

– Ні! Хоча Ви праві. По місту тих «приватних замків» вистачає. Але це наша гордість та інколи ось така розрада. То що з Вами сталося, Даниле? – тихо спускалися ми пологою стежиною вглиб ботсаду.

– У Вас є час, Анастасіє? – як завжди тяжко зітхнув він.

– Його в мене тепер навалом. Це раніше я мала справи біля плити або праски, а зараз належу сама собі. Так, Даниле, в мене багато часу та він не має ніякого значення.

– Я зрозумів. Тоді розповім, як на сповіді. Тільки не лякайтесь, я постараюся без екзотики, – загадково почав він.

– Здається й страху в мене вже немає. Говоріть, Даниле, емоції теж пропали. Адже більше нічого втрачати, – згодилась я на його сповідь і він кивнув.

– Мене звати Данило Верес. Я інженер гірничої справи, що встиг попрацювати на кількох наших шахтах та зустрів гарну розумну дівчину Іванну... У нас народилася донечка Каріна і все було: гарний дім, веселі сусіди, щасливі батьки... А потім прийшов він – наш «сєверний сусід», що захотів загарбати собі те, що йому належати не повинне.
Господи, та хіба ж їм потрібні чужі землі, коли вони зі своїми ніяк розібратися не можуть? Був я у товариша на Колимі та бачив їх ліси. Це в телевізорі вони чудові, а насправді гнилі й рідкі та зовсім недоглянуті. Рвачі кусками вигризають все, що погано лежить, а лежить там усе погано. Крадуть і п’ють в глибинці майже всі та й взагалі таке згадувати не хочеться. Ті страхітливі хатки, в них же жити неможливо. Вони мають такі природні ресурси, а живуть у жахливих умовах та неймовірних злиднях.
І ось вони прийшли до нашого квітучого краю та кажуть, що звільнять від гноблення. Якого? У мене був триповерховий будинок і я нічого не крав, просто працював і мав усе на світі. Після весілля, ми їздили з Іванкою в таку подорож, яку не кожен госдумовець собі дозволить... Але це більше схоже на лекцію. А я обіцяв свою історію, – схаменувся мій співрозмовник, та я йому не заважала.

Розділ 5. Продовження (важке)

Наразі ми дійшли до кількох гарних лавочок зі зручними спинками і я захотіла трохи посидіти в тіні каштанів.

– Присядемо? – запропонувала я бідолашному переселенцю. – Щось мене ноги підводять.

Я ж була вже великою дівчинкою та розуміла, що передмова закінчується, а далі буде страшне. Тому, щоб не наражатися на небезпеку «слабких ніг» вирішила не ризикувати. Ми сіли.

– Тут у Вас дуже гарно, – обводив очима Данило простори ботанічного саду та продовжив: – У такій красі навіть не хочеться говорити про погане...

– Не хочеться, не говоріть, – дозволила я йому та вже зрозуміла, що цей чоловік не буде відступати від своїх слів.

– Нічого, я справлюсь. Мене тут трішки підлікували. Я й зараз вже повинен приймати ліки, але дивлячись на цю красу – вони мені зайві. Словом, приїхав якось додому на обід. Бачу: біля двору стоїть обдертий Джип. Зайшов, а там непрохані гості. Іванка з донечкою на руках, в кутку на дивані, а троє нищебродів порпаються в нашому комоді. Вже забрали прикраси дружини, повикидали на підлогу білизну та все перепитують: де в нас заборонена література? Ну, я звісно поліз розібратися з тими літераторами, але отримав по голові та ненадовго втратив рівновагу. А коли один дебіл почав розбивати ногами ліжечко Каріни, дружина кинулась його рятувати. Іванці байдуже було до прикрас, а те ліжечко нам зробив на замовлення один майстер. Воно дійсно було казкове...

– Даниле, не треба... Я зрозуміла, – попросила я бідолаху.

– Все нормально. Я в порядку. Повинен закінчити розповідь, – настирливо сказав він, і я мовчки знизала плечима.

– Тварюка гидко заматюкалася й відштовхнула дружину. Іванка впала, а мене тримали двоє... Тоді той, що бив мене автоматом по голові, скоріше за все дуже любив хизуватися зброєю й випустив чергу по телевізору та по стіні з фото. Шокована Іванка, побачивши як вони нищать нашу оселю, кинулась до стіни та випадково... Я хочу думати, що випадково потрапила під вогонь. Вона ще тримала донечку на руках, але вже було багато крові... Не пам’ятаю, що я кричав та виривався, але мене знову заспокоїли. Тільки цього разу так, що опам’ятався лише за териконами, на пустирі. Вони дали мені лопату й сказали: «Копай». Поруч лежав наш килим, а в ньому... Я копав глибоко. Я ж знав, що ми будемо лежати там разом.
Дивно, але вони дозволили мені опустити родину в могилу та закопати. Сказали, що я їм ще потрібен. Не знаю як вийшло, але два виродки подумали, що від горя, я більше не становлю загрози. Вони відвернулися й закурили. Ось тоді я й полоснув, з усієї сили, лопатою нелюдів по шиях. Третій сидів за кермом Джипа. Мабуть, ще не звик до подібних історій. А зі мною щось таке сталося, що я не рахував кусків, котрі з них плодилися. Той третій як побачив: що діється – забув про Джип та пішки рвонув навтьоки. Тільки я його й бачив.
Я не служив та вдома мав зареєстровану зброю. Тому взяв їх автомати на плече, поправив могилку моїх милих, запам’ятав місце та й пішов знайомими стежками якомога далі звідти. Це був мій дім, там я виріс та наразі не дуже розумів, куди саме йти. Скоро натрапив на бійців АТО, здався й відразу втратив свідомість.
Кілька разів зі мною говорили працівники держбезпеки, але вони розумні люди й бачили в якому я стані та весь у чужій крові. Потім вже перевдягли та відправили до штабу. Хотіли нагодувати, але їсти я ще кілька днів не міг. Весь час перед очима стояло лице Іванки, коли вона падала і ще притискала до себе вже мертву донечку... Все! Я повинен прийняти ліки...

Ми сиділи посеред прекрасного Київського ботанічного саду. Навколо квітнули сотні троянд та дарували тонкий чарівний аромат, а перед очима стояв туман. Я ще не зовсім розуміла: як людина, що все це пережила не втратила розуму та навіть має силу й сміливість розповідати мені?

Данило прийняв якісь дві пігулки, запив і теж просто дивився кудись на кущі троянд мовчки. Хіба ще треба було щось казати? Адже він тільки но, за моїм проханням, знову пережив смерть найрідніших. Десь я читала, що таке інколи практикують психологи. Начебто потрібно вивільнити весь негатив з себе назовні й тоді стане краще...

Господи, яка дурня! Хіба може стати краще цій людині? Де знайти пігулки, щоб вилікувати його знищену душу? Чи є у світі ліки, щоб цей чоловік знову відчував себе живим?

Якийсь час ми обоє мовчали. Потім ліки подіяли, бо чоловік першим прийшов до тями.

– Вибачте мені, Анастасіє. Я не планував все аж так розповідати. Саме полізло й тепер я навіть не знаю, як мені просити вибачення за свою дурну поведінку...

– Даниле, не треба перепрошувати. То не Ваша вина, а їх. І горітимуть вони в пеклі цілими зграями за біду, що принесли усім нормальним людям, як Ви та родина Ваша... Тепер я розумію: чому Ви ходите до собору. Хочете перепросити у Бога за свій гріх? Але то не гріх був, а справедливість! Я ще ніколи так близько не бачила «різника» живих. Але Вас я не боюся, навпаки виправдовую та захоплююсь.

– Дякую. Я не прихильник принципу «око за око», але так вже склалося. Мене може й посадили б, але діагноз психіатрів навіть не дозволяє мені піти захищати свій край. Кажуть, що мені зброю не можна довіряти. Я починав лікуватись на периферії та доводив, що здоровий, але всі лікарі в один голос проти. Тому й приїхав аж сюди до вас у столицю, але й тут мені підтверджують той депресивний стан з проявами... Та ну його взагалі! Ненавиджу свій діагноз.

– Тобто Ви буваєте буйним, чи як? Чого Вас до клініки забрали? – почала цікавитись я вже так, наче являюсь його ліпшим другом.

– Та ні. Буйним я себе не відчуваю. Але від травми голови буває падаю ні з того ні з цього. Кажуть, що все це в часом пройде, але ж де взяти такого часу, щоб пройшло те, що вже ніколи не пройде? – тепер він озвучив мої думки і я раптом відчула поруч не товариша по нещастю, а споріднену душу.

– Скажіть, Даниле, як Ви? – уважно подивилась я на нього. Але наразі чоловік був адекватним та не таким блідим, як минулого разу і здавалося, що терапія вивільненого з себе горя дійсно дієва.

– Дякую, я в порядку. Пігулки тут у вас виписують дуже гарні. Овочем себе звісно не відчуваю, але розповідаю про свою біду так, наче лише в кіно все бачив. Раніше було набагато гірше, – мирно зізнався він. – Я Вас дуже затримав, так Анастасіє?

– Даниле, це Ви так толерантно натякаєте мені, щоб уже йшла геть? – ображено запитала я.

– Зовсім НІ! Просто мені незручно забирати на себе стільки часу в гарної столичної пані. Я ж ніхто взагалі. Чого Ви повинні мене вислуховувати? – пояснив він.

– Але ж я сама напросилася на Ваше тяжке зізнання. Це Ви мені пробачте! Я б хотіла навзаєм повідати Вам про своє горе, але давайте іншим разом. Сьогодні вже дійсно немає сил. А ще я хотіла б у Вас попрохати контакт, може мені щось знадобиться або Вам. Тоді будемо телефонувати, – запропонувала я дивне.

– Звісно, так! Я ще в першу зустріч хотів попросити, але не звик чіплятися до жінки серед вулиці, наче п'явка? Ви й так тоді мені свою воду віддали та як могли допомагали...

– А можна тепер мені попити Вашої води? – запитала я у Данила, бо від усіх його страхіть в мене зовсім пересохло в горлі.

– Будь ласка. Крім дурної голови в мене інших хвороб немає, – простягнув він мені мінералку та тепер я зблідла, наче тінь.

Це тому, що згадала, як у нашу найпрекраснішу з Платоном мить він сказав: «Можна я без нічого побуду у тобі? Я здоровий і дуже відповідальний...»

Данило звісно не читав думок і тому спитав:

– Анастасіє, що з Вами? Ви дуже зблідли.

– Все нормально. Ви тут ні до чого. Дякую за воду і контакт. Я тепер вже піду. Мені треба побути на самоті. Не зникайте, Даниле. На черзі моя історія і я Вас без неї не відпущу. До зустрічі! – вимовила я та й пішла собі. А в голові тисячі голосів повторювали фразу, що сказав мені Платон Курінний за мить до нашого першого єднання.

Розділ 6. Доброго ранку

З часу зізнання, що почула від Данила, я перестала рюмсати. Соромно якось було! Звісно наразі я одна на світі, але живу вдома, у рідному мирному місті, в мене є якась рідня та куми. Я маю роботу та законного чоловіка, що посеред Європи просуває свої винаходи. Інколи Гонта телефонує мені й запрошує їхати до нього. Тому я страшенно щаслива й багата... Чи ні?

Люблю я боляче пожартувати! Здається це називають сарказмом? Та як би воно не називалось – все одно всередині щось гризе й щемить. Може зателефонувати Данилові? Не буду я йому побачення призначати. Просто запитаю: як справи й усе. Я чекала, що він першим зателефонує, але той номер вперто мовчить... Я натиснула виклик.