Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

У дворі, перед нашим прекрасним собором, я накинула прозору чорну шаль з блискітками (така вже підвернулась тоді) та натхненно, тричі перехрестившись, пішла всередину.

Повинна сказати, що з деяких жахливих пір, саме тут я почувалась з особливою легкістю. Ніколи раніше у своєму звичайному житті я не вважала себе аж занадто богомільною. Звісно малювала крашанки на Паску, пекла коржі на Маковія та вбирала зеленню дім на Трійцю. Але щоб там готувати всі дванадцять страв на Різдво чи тримати піст – брехати не буду, такого не було.

Я зачекала своєї черги до жінки, що приймала панахиди, написала на листочку: кого згадати в молитві та вже з вільними руками, пішла купити свічки. І чомусь, наразі не вперше тут у соборі мені здавалося, що за мною хтось стежить. Ні, це не була параноя вбитої горем жінки. Навпаки, серед всіх цих людей, що прийшли щось сказати чи попросити у Господа, мені було добре. Але ж чиїсь очі вперто дірявили мою спину.

Я вже запалила всім свічечки й традиційно підійшла до великої ікони Божої Матері з Ісусом на руках. У нашому Володимирському соборі вона неймовірно велична й красива. Стоїш там, мовчки говориш з ними та здається, що чуєш відповіді... А всередині стає так мирно й тепло, наче поруч Він... Скоріше це богохульство, порівнювати кохану людину з тими, кому поклоняєшся. Але чому? Хіба він тепер не з ними?

Після подібних думок в мене з очей самі потекли сльози. Та саме тут це було абсолютно доречно. Десятки людей дивилися на Богів і плакали. У кожного був свій біль, але його ніхто не соромився, не сміявся й не зневажав. Адже ми всі наразі були у святилищі Господа нашого!

Яке сьогодні свято? Розповім. Моєму Платону сьогодні могло виповнитися тридцять! І ми мріяли провести цей кругленький ювілей дуже весело. Можливо навіть вже не самі! Кудись би поїхали чи залишилися вдома з друзями та маленьким Курінним?.. Але доля зробила все по-своєму. І тепер я сама-самісінька стою посеред собору і таких же схвильованих своїми бідами сторонніх людей та згадую про те, чому вже ніколи не судилося статись...

«Боже мій! Я ж нічого ніколи не просила в тебе. Жила собі, як дозволяв мені. Йшла життям, покірно віддаючи працю тим, хто її потребував. А потім з’явився ВІН і я б ніколи не побажала більшого – лише Його поруч! Звичайного українського хлопця, що був щирим і вмів любити рідну землю та цілий світ, а ще так неймовірно Кохав... Але Щастя виявилося занадто коротким! Чому, Господи?»

Та ікони наразі не відповідали мені. Я скинула сльози, поклонилась та й пішла на вихід. Знову тричі перехрестилась і зійшла зі сходів вниз. На душі висів тяжкий кам’яний біль, що сьогодні не хотів мене залишати, навіть тут, серед освячених стін.

Розділ 3. Ковток води

– Перепрошую, не підкажете чим краще доїхати на Виноградар? – почула я за спиною чоловічий голос і обернулась. Тепер все стало на свої місця. Коли він стояв поруч я згадала, що бачила саме ці очі у Володимирському соборі вже кілька разів.

– 455 маршрут, але навіщо запитуєте? Ви ж буваєте тут доволі часто й знаєте самі, – відповіла я чоловікові років тридцяти п’яти, високому та майже сивому. Його сумні карі очі не сяяли й не загравали, а скоріше були дуже схожими на мої: повними болю та безнадії.

– Ви мене помітили й запам’ятали? – знітився він.

– Дивне місце Ви обрали, щоб познайомитися з жінкою, – зняла я з голови темну шаль і склала до сумочки.

– Вибачте, я не хотів Вам заважати. Але дійсно вже не вперше мої очі весь час звертаються саме до Вас. І для храму така поведінка справді недоречна, – згодився він.

– Це точно! – підтвердила я його розумні слова та вже збиралася зайти до тролейбуса. Але чоловік не хотів мене відпускати й попросив:

– Можна Вас затримати ще хоч на п’ять хвилин? Я не маніяк, що знайомиться з жінками в церкві. І взагалі я ні з ким не хочу знайомитись. Розумію, що поводжусь наче дикун, а Вас тут побачу й хочу поговорити. Нічого не можу вдіяти. Тягне чомусь...

Тепер я уважно подивилась в його глибокий наболілий погляд і подумала, що коли ми трохи поговоримо, нічого не станеться. Бо якщо я зараз приїду додому, то буду рюмсати до ранку, так «святкуючи» тридцятиріччя Платона Курінного. А Гонти не буде поруч, щоб нагримати чи зробити кави.

– Добре, я затримаюсь. Що Ви від мене хочете? – відверто спитала я в сумного незнайомця.

– Від Вас - нічого. А від життя, думаю, ми обоє хочемо одного й того ж: повернути тих, кого безповоротно втратили... – зітхнув чоловік та при цих словах здається йому було вже не до мене. Він міцно стиснув кулаки й став якимось відстороненим.

– Скажіть: з Вами все в порядку? Щось Ви блідий, – констатувала я неспростовний факт. Він закрив очі й потер рукою обличчя так, наче в нього сильно боліла голова та відповів:

– Ні! Не в порядку. Але це нестрашно. Зараз пройде. Хоча брешу: не пройде вже ніколи у житті.

Ось я й почула одного з тих, що тільки-но стояли під куполом Володимирського собору. Кожен обережно тамував свій неймовірний біль і не бажав віддавати нікому. Тільки чомусь цей, на перший погляд, міцний чоловік вирішив, що я зможу йому допомогти.

– Візьміть. Я не пила ще звідси води. Так, взяла від спраги та спеки, але поки не хочу, – простягнула я йому мінералку. Він схопив, випив майже всю маленьку пляшечку води та кивнув:

– Щиро дякую! Не звертайте уваги. Зі мною буває. Ні, я нічим таким не хворий. Просто мені дуже не вистачає їх...

– Кого? – вирвалось з мене, бо я розуміла, що нічого поганого не зробиться, коли ми обміняємось з цим незнайомцем своїм болем та розійдемось в різні боки назавжди. Навпаки, можливо комусь з нас стане трохи легше.

– Дружини й донечки... Вибачте! – затрясся він і відвернувся від мене.

З цих слів стало ясно, чому він такий. У людини забрали найдорожчих, власне як і в мене. Я почекала доки він протре обличчя хустинкою та весь час поглядала на провулок, що вів до однойменної Володимирської. Там, вздовж будинків, розмістилося кілька літніх кафе, зі столиками.

Я не пам’ятала за собою випадків, щоб коли-небудь запрошувала незнайомих чоловіків посидіти зі мною в кафешці, але він виглядав доволі гидко. Перенасичений транспортом бульвар Тараса Шевченка дихав розпеченим жаром, а чоловіка хитало й він був страшенно блідим.

– Вибачте, будь ласка. Зі мною таке вперше. Я ніколи не дістаю людей на вулиці своєю бідою. А тут чомусь посмів. Мабуть, я куплю Вам води та й піду собі. Зустрінемось ще в соборі, іншим разом... – знову перепросив він.

– Оце вже ні! Ви маєте поганий вигляд та, думаю, так само почуваєтеся. Бачу, нам обом нікуди поспішати. Пішли туди, під каштани, де не так спекотно й вітерець продуває. Посидимо кілька хвилин, доки Вам стане краще, а потім уже йдіть, – якось настирливо вимовила я й він уважно подивився та відповів:

– Дякую. Так, мені не завадить посидіти кілька хвилин. Ви дуже благородна людина, але доля відібрала у Вас теж когось дуже дорого. Мабуть, одного з батьків? Знову перепрошую...

Він сів на пластиковий стілець за круглим столиком, і до нас миттю прибігла дівчинка з кафешки на розі. Дитині було абсолютно байдуже: чого у цих двох дорослих очі на мокрому місці, бо її цікавило лише наше замовлення, бажано якомога більше... А там вже хоч трава не рости!

– Мені Американо, будь ласка. Що Ви будете? – взялась я керувати.

– Подвійний Еспресо, прошу, – додав чоловік й миттю сором’язливо опустив почервонілий погляд.

Малеча побігла нам за кавою, а він знову тяжко зітхнув могутніми грудьми й тепер уважно подивився мені в очі:

– Я Данило, а Вас як звати? Якщо не хочете, не говоріть. Просто ми розмовляємо, а це якось неправильно.

– Приємно. Я Настя! Хоча, що приємного може бути в нашій ситуації? – кивнула я йому.

– Вірно, але мені теж, – сказав він та здавалося на щоках людини починав проявлятися натяк на життя.

Шустра дівчинка принесла нам каву. Я зробила ковток і поставила чашку на стіл та полізла людині в душу:

– Автомобільна аварія? Так, Даниле?

– Ні, Луганськ, – спокійно відповів мені він і знову міцно стиснув кулаки.

– Вибачте, я розумію. Господи! Навіщо ж вони стільки лиха нам принесли, ті кляті «асвабадітєлі»? Сподіваюсь, я нікого не образила зараз? – схвильовано подивилась я в очі нового знайомого зі Сходу.

– Тільки тим, що назвали їх доволі стримано. Хіба ж я думав, коли закінчував універ, чи коли ніс дружину на руках з РАЦСу, або коли донечку в обіймах гойдав, що кати обірвуть моє життя у власному домі? Та я й так віддав би їм панель зі стіни, прикраси, чи що ті дикуни хотіли. Але ж навіщо стріляти в фото на стіні, а потім... у них. Яка тварюка радіє, відбираючи життя у жінки з дитиною? – затрясся він і закрив обличчя обома руками.

Тепер я не знала: що робити? Адже ще ніколи не стикалась з нашою всенародною бідою так близько та гостро! Я кивнула дівчині й попросила холодної води, а сама взяла його за руку та ляпнула перше, що повинно було допомогти:

– Не плачте, Даниле. Ви такий не один. Сьогодні у мого єдиного у світі міг бути ювілей – тридцятиріччя. Але його теж вбили. Тут, вдома в Києві, свої столичні бандюки. За великі гроші... І навіть не сіли...

Дівчинка принесла води й зникла. Дивно, але я незчулась, як надпила трохи й тільки тоді простягнула йому:

– Візьміть, попийте. Ковток холодної води ще нікому не завадив. Господи! Чому світ не може жити без присутньої в ньому страшної біди та виродків, які ходять по землі?

Здається про «клин-клином» я вгадала. Тепер нещасний просто протер мокре лице рукою та, насупившись, подивився на мене:

– Тобто у Вас тут теж війна, Анастасіє, лише прихована? А чому ж не сіли?

– Вибачте, Даниле, не все відразу. Я сказала правду, але на більше не готова. Просто побачила, як Вам тяжко й вирішила відкритись, щоб попустило. Тільки тепер мені недобре. Перепрошую, я піду, – поставила я перед ним склянку й піднялася. Хотіла дістати гроші, але він навіть скрикнув:

– Перестаньте, прошу... Я ж хоч і мокрий від сліз, але чоловік, – наразі я згадала: як схожі слова весело говорив мені колись Платон Курінний та відчувала, що біль всередині невблаганно наростає.

– Дякую, до побачення! – кинулась я геть від столика й почула вслід:

– Я завжди тут, на денній службі. Скажіть: я ще побачу Вас колись, Анастасіє?

Я не повернула голови, а тільки знизала плечима й швидко пішла вниз до метро. Оце мені тільки нових зустрічей не вистачало!

Розділ 4. Початок історії

Моя нинішня робота чимось нагадувала Антона Гонту, така ж нудна й сіра. Це я наразі про колишнього засумувала, чи що? Хоча за документами він поки ще не колишній. А як називати живу особу, з котрою я провела під одним дахом майже сім років, та з радісних подій пам’ятаю лише два весілля, й ті чужі. Просто обидва рази я страшенно напилася. Ось і всі радощі.

А з Ним... Господи! Йшла я поруч чи сиділа, навіть без жодного слова, всередині вирувало щастя та співало якусь шалено прекрасну пісню! Платон був не частиною мене, а всім: сенсом життя, повітрям, небом і сонцем, тілом і душею... Я хочу до Нього, Боже! Забери мене туди, де Він!

Ви спитаєте: що це за театральні репліки? Та ні! Це звичайні будні Анастасії Гонти, в дівочості Палій. Чому ж я ще в інституті не відібрала його в тієї відьми? Скільки років він міг би бути лише моїм! Адже мій прекрасний Коханий їй був зовсім ні до чого. Знайшла б собі якогось «принца» на білій Ладі та й каталася б у себе на селі... О, знову з мене полізло дурне й незрозуміле. Таке, що лише заважає бути адекватною. Піду зроблю собі кави, а потім подивлюся новини, вони мене повертають до божевілля сучасності.

Знаєте, після того, як я познайомилась у Володимирському соборі з бідолахою зі Сходу,  почала вмикати новини АТО. Часто вони жахливі та, як завжди, перекручені й неповні. Та річ у тому, що раніше я ніколи цим взагалі не цікавилась.

Моє тихе життя пустельниці порушила кума Соломійка. Вона привезла мені, для розради, свою буйну дитину. Кажу так, бо похресник миті не міг посидіти на місці, щоб кудись не влізти або чогось не розбити... Це було прикольно!

Вони мене дійсно розвеселили. Ми пили зелений чай та збирали черепки з вази, котру колись купили з Гонтою в Одесі, на Привозі. Та мені зовсім не було шкода. Я навіть сама інколи хотіла розбити її. Звісно не через Одесу, а через Гонту!

Кумця поїхала з малим додому, а я так зраділа живим людям, що навіть вирішила зварити ароматного супчику. Овочевий, на курячому бульйоні, він був неймовірно смачним! Я наїлася досхочу та рано вклалася спати.