Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вийшла на холодну вулицю, а перед очима мерехтіли плями та зірочки. Звісно, я почула саме те, що підозрювала. Ну не міг Платон Курінний, добровільно чи випадково, втратити життя на злеті в той час, коли намагався купити для нас гарний дім та мріяв народжувати зі мною діточок. Він би обов’язково боровся! Значить поруч був той, кому він довіряв. Ось тільки як його знайти?
Гонті я нічого не сказала, але тихенько почала копати. Спочатку телефонувала тим, з ким встигла познайомитись, працюючи у Курінного. Та вони були далекі від останніх подій і тільки висловлювали співчуття. Зате Ася Павлівна гаряче стверджувала, що це я винна в смерті Платона. Адже коли б не влізла в його «щасливу» родину – все було б добре? Злий язик старої звісно говорив словами його дружини, але я розуміла, що в чомусь вони праві та вважала себе винною…
Далі я згадала про того кримінального типа, якому ми перебудовували заміські туристичні котеджі. Дивно, але він мені допоміг. У таких людей зв’язки дуже різноманітні й скоро я вийшла на гада, з яким мій нещасний Платон домовлявся про кредит. Ось тільки те, що я почула від незнайомця лише підтвердило мої підозри, коли я просила Курінного не зв’язуватися з ним. А сказав він наступне:
– Ти хто така, щоб ставити мені подібні запитання? У Платона тих дівуль було, хоч греблю гати, а ти губу розпустила… Тепер слухай мене уважно: залізь у діру, з якої він тебе викопав і сиди там дуже тихо. Звісно, якщо жити хочеш! Зрозуміла?
– Ви мені погрожуєте через те, що винні в смерті Платона? – спитала я абсолютно спокійно.
– Повторюю для дурних: ще раз ляпнеш таке й будеш лежати на кладовищі поруч з ним. Оце я тобі, дівчинко, точно гарантую! – й кинув слухавку.
Тепер мені залишалося піти до іншого слизького типа, який без розголосу, але ж опікувався фірмою Курінного за добрі гонорари, і я поперлася прямо в його серйозну установу. Тільки там мені сказали, що такого працівника у них не існує й мені краще піти… Кінці обірвалися!
Доки Платон був живий все навколо здавалося простим і зрозумілим. Але як тільки його не стало, всі почали зникати або поводитися дуже загадково. Я б може ще марно копала, до моменту умиротворення на столі в морзі, зі схожим медичним висновком: інфаркт чи інсульт. Але Антон Гонта, як розумний чоловік, просто заборонив мені походеньки по невідомих конторах, в пошуках недосяжної істини. Пройшло трохи часу і вдома, за вечерею, він вирішив провести зі мною роз’яснювальну роботу.
– Скажи, а чого ти добиваєшся своїми пошуками? Твого Платона вже не повернути до життя, щоб ти не робила. А тебе відверто попередили: не шукати правди. Ти ще не зрозуміла, що його вбили за ті гроші? Це ж елементарно. Він домовився з кримінальною структурою про видачу великої суми готівкою й вони погодилися. Гроші з фонду, думаю, вийняли. Може навіть на зустріч привезли. Але йому давати не збирались. Валюта просто зникла в невідомому напрямку, а нещасний отримав дірку в голові, бо можливо чинив опір. Саме так я це бачу. Настю, ти про одне радій, що не встигла оформити з ним шлюбу, адже на тебе повісили б величезний кредит. Розумієш?
– Антоне, мені чомусь завжди здавалося, що ти далекий від подібних речей, – знизала плечима я тоді.
– Та слава Богу, що далекий. Але ж дурним себе не вважаю. Тому дуже раджу тобі: забути та жити далі. А я, якщо дозволиш, знову буду поруч…
Я нічого не відповіла йому та їсти вже потроху почала, хоч і схожа ще була на загробну тінь.
Будівельну фірму Платона Курінного спочатку законсервували та згодом вона припинила існування. Міжнародний проєкт перехопила інша, до чортиків щаслива, будівельна контора та мабуть, вже здала італійцям той курник.
Дівчинка Майя, що деякий час працювала у нас на рекламі, восени вступила до омріяного вишу.
Орендована хатинка з хмарками, що бачила багато нашого з Платоном щастя, повернулася до законного власника. Вона була проплачена наперед і я залишила орендодавцю все як було: ялинку, іграшки, купу посуду й одягу. Не через великодушність, просто бачити не могла жодну річ, яка б нагадувала мені про палке Кохання і чорну Смерть. Можливо наступні щасливі закохані отримали від хазяїна наші подарунки. Та не дай Боже їм нашої страшної спадщини!
Про дружину Платона казали, що не зважаючи на траур, вона дуже скоро вискочила заміж за якогось юриста. А я, щоб не здуріти від своїх думок в чотирьох стінах, знайшла собі тиху роботу з восьмигодинним робочим днем.
І лише через рік я вибралася на кладовище, щоб побачити могилку Платона. Раніше я б не змогла. Кума Соля натякала, що може поїхати зі мною, але то була дурня. А їхати з Антоном Гонтою – відверте блюзнірство. Тому я взяла таксі та букетик квітів і пішла на зустріч зі своїм нездійсненим величним Коханням одна.
На радощах, що він помер, колишня дружина поставила Курінному гарну велику стелу, а непоганий художник вигравіював дуже схоже обличчя. Я поклала квіти на могилку, сіла на лавку поруч та запитала голосом, який тепер завжди був неживим:
– Скажи мені, Платоне Курінний, навіщо ж ти кинув мене тут так раптово й безжально? Чому не послухався, коли я просила? Хоча, звісно, від долі не втечеш. Значить нам на роду було написано: двічі зустрітися, покохати та не дожити до радісних днів. Не знаю, скільки відведено тут мені, але про НАС я завжди пам’ятатиму. Ось тільки сюди більше не прийду. Почивай з миром і прощавай! – я вклонилася й пішла жити далі.
Я не відчувала себе живою, але ж поки й не померла. Значить буду дихати, скільки доля накаже. Ходитиму до церкви та ставитиму свічки: мамі, татові та Йому – чоловікові, що дав мені в житті маленький шматочок неймовірного Щастя і такий страшний біль, який зникне з цього світу лише разом зі мною.
Наостанок хочу попросити всіх жінок Землі: заради вашого ж блага, ніколи, навіть якщо здається, що це дуже легко – не спокушайтеся на чуже. Не варто порушувати Божі заповіді, адже наслідки цього гріха нестерпні й жахливі!
ЧАСТИНА 2. Розділ 1. Живий мрець
Першу частину розповіді я почала з жахливого краху свого неймовірно прекрасного Кохання до чоловіка, що став моєю долею, однодумцем та блаженним щастям на землі.
Потім поступово зізнавалась, що у моєму житті гнітило та було несправедливим. Але ж навіщось доля подарувала мені зустріч з тим, кого я раніше знала й не помічала. А Він віддав мені всі зорі світу та палке почуття, хоча насправді був чужим! Саме завдяки підступності жінки, котра замість кохати, ненавиділа його – прийшло нещастя. Так я вважала, адже вона з насолодою додавала нам біди, використовуючи брудні методи, й не шкодувала навіть власної дитини. Ніби граючись, вона мимоволі, відібрала в мене перше материнство та страшенно зраділа смерті батька свого сина.
А моє життя, з Його смертю, зупинилось...
Набагато пізніше я аналізувала все, що сталося й розуміла, що мій власний чоловік таки допоміг мені вижити. Ні, не великим коханням чи розрадою, а байдужістю. Якби він гостріше реагував на мою зраду, можливо ми з Платоном Курінним встигли б побратися. Тоді після його смерті на мене дійсно звалився той захмарний кредит та просто знищив би.
З іншого боку, коли б Антон Гонта більше цікавився звичайним життям, а не лише науковими розробками – я могла швидше повернутися до світу живих або припинити своє існування живого мерця на землі.
Ту зиму, після Нового року, я майже не пам’ятаю. Біль всередині, тьма ззовні. Я лише плакала та лежала, тупо дивлячись в нікуди. А коли заходила до кухні й бачила рівненьку стелю – тоді взагалі рука тягнулась до шухляди з гострими предметами.
Адже тільки восени тут попрацювали веселі підлеглі того, без кого світ назавжди зник. А згадувати наші зустрічі з Платоном, кафешку та готель, чи наш куточок серед хмар – я неспроможна буду й через сто років...
Як можна смакувати спогадами, що рвуть тебе живцем на шматки, та обливають сірчаною кислотою й тішаться, як ти шипиш і розпорошуєшся на клітинки болю? Саме це я відчуваю завжди, коли хоч торкаюсь думок про наше з Ним блаженне Кохання.
Та навіть після всього, я не втратила можливості рухатися й неуважне око могло б сприйняти мене за мовчазну меланхолійну жінку, тільки й по всьому. Тому вранці я встаю, п’ю каву, одягаюсь у щось сезонне та бреду вулицею аж доки не потрапляю в один технічний центр.
Там займаються обробкою різних даних. Для мене це велика знахідка, адже я сиджу в окремій кімнаті та отримую інформацію онлайн. Систематизую її й розсилаю адресатам, або пакую в архівні теки. Ось і все. Через вісім годин я вільна та можу робити зі своїм життям що завгодно.
Але робити мені нічого. Я йду додому, приймаю душ і знову влягаюсь, щоб дивитись у стелю аж доки не смеркне. Хоча ніч у мене перед очима завжди, тому час доби абсолютно несуттєвий.
Всі наші з Гонтою нечисленні походи в гості тепер залишилися в минулому. Навіщо моєю тінню псувати людям світ живих? Здавалося, що Антон від цієї ситуації тільки в виграші. Він завжди більше любив розумні машини, ніж людські веселощі.
Ось в інституті Гонті надали щорічну законну відпустку. Раніше, хоч воно йому було по-барабану, я знаходила різноманітні мандрівки, щоб пізнавати світ. Але тепер вже й мені не було ніякого діла до туризму та відпочинку. Антон зібрався й поїхав до своїх батьків, у передмістя. Він сказав, щоб за нагоди, я теж приїздила туди.
Уявляєте, що для мене зараз побачити так званих свекрів, які точно повторюють Антона Гонту? Тихі, інертні, абсолютно неживі старі, котрих я й раніше не любила та не розуміла.
Та коли я залишилась у власному домі одна-однісінька, відбулося диво. Може тому, що наразі я належала лише сама собі? Наче на безлюдному острові я не звертала уваги на зачіску та вбрання й інколи перебувала в якомусь ненормально відстороненому стані. Це створювало своєрідний релакс і повну незалежність від світу, де жили звичайні люди.
Часто мені здавалося, що Платон зовсім поруч і ми розмовляли з ним про все, що сталося. Іншим разом я сама провалювалася кудись та бачила місця, яких зроду не пам’ятала. Виходить я поступово втрачала розум, адже мене нікому було контролювати та нікуди йти.
Їжа мене теж абсолютно не цікавила. Тепер я задовольнялась чипсами або кукурудзяними баранцями та геть забула про свої вишукані й смачні рецепти. Кому вони потрібні були? Платону? Так його більше немає. А те, що він часто приходить до мене – приємно, ось тільки до їжі йому байдуже. Це я ще якось розуміла.
Одного разу, випадково, я почула чарівну мелодію, що він любив вмикати й під неї ми займались нашим неповторним Коханням. Спочатку я кинулась на ліжко, а потім зрозумівши, що Його там більше немає – пішла до вікна та хотіла випасти вниз. Але який дурень буде прощатися з життям, кидаючись з третього поверху на пухку клумбу? Це щоб руки-ноги переламати та назавжди залишитись посміховиськом для сусідів? Е, ні! Виходить я ще не зовсім з’їхала з глузду?
Пішла в душ. Довго стояла під потоками води, а в голові весь час звучала та прекрасна музика, наче знущалась та хотіла забрати рештки мого мозку. Я увімкнула телевізор і почала дивитися новини. Вони, як завжди, теж виносили мізки, але мені допомогли. Тепер як тільки я хотіла померти – вмикала ЗМІ й тоді навіть моє життя здавалося добрішим.
Скоро Платон кудись зник, а ще я почала, як і раніше, накладати незначний макіяж. Потім на роботу у свій інститут повернувся мій законний чоловік і життя потихеньку-помаленьку увійшло в нову відморожену стадію.
Розділ 2. Закордонне відрядження
Після страшного новорічного горя пройшло багато часу. Якщо бути точною, то півтора року. Хотіла сказати життя, але назвати це життям - язик не повертається.
А ще у нас з’явилася новина. Гонта щось там відкрив і його розробкою зацікавилися в Лестерському університеті. Зовсім скоро він мені видав:
– Настю, збери потихеньку трохи речей, бо ми їдемо до Англії.
Я була зайнята традиційною щоденною медитацією. Лежала на ліжку лицем до стіни й вивчала давно вивчений абстрактний малюнок на шпалерах. Почувши цю маячню, я підвелася та пішла до нього ближче.
– А чому не на Марс? Я туди більше хочу, – абсолютно без емоцій відповіла я йому.
– Точно? Ну, можливо трохи пізніше? А поки моєю роботою зацікавились лише в Лестері. Ти ж завжди хотіла пожити за кордоном більше ніж вісім днів турпоїздки, – навіть посміхнувся він.
– То було в іншому житті, Антоне. Я нікуди з тобою не поїду й не треба давати мені часу на роздуми. Якщо хочеш чи треба, то їдь, – впевнено відповіла я Гонті й повернулась у свій куток на ліжку.
– Ясно. А як же ти тут? – виховано поцікавився моїм емоційним станом Антон.
– Так, як завжди, тобто ніяк. Коли ти збираєшся? – дивно вилізло з мене.
– Хочеш швидше здихатися? Думаю, в кінці місяця. Доки інститут узгодить контракт та відкриють візу. Десь так, – розмірковував Гонта.
– Що ти мелеш? Чого це здихатися? Ти мені й тут не заважаєш, – чесно зізналась я йому та на цьому розмова подружжя завершилась.
Все, що я описала, після загибелі Платона, так і було. Більше ніяких занять в моєму житті не передбачалося... Хоча НІ! Тут я злукавила. Як і обіцяла, я систематично ходила по церквах і всюди ставила йому свічечку та тихенько розмовляла з ним біля ікон.
В моїй сумці скрізь була присутня легка хустинка й тому, накривши голову я заходила в будь-який храм, що бачила на своєму шляху. А в конкретні дати чи наші з Платоном свята – їздила до Володимирського собору. Саме там ми планували з ним обвінчатися...
В кінці липня Антон Гонта дійсно зібрав невеличку валізу, на диво чемно пригорнув до себе та й покинув мій дім, щоб здійнятися в небо над Борисполем і попрямувати до Сполученого Королівства на роботу в Лестерському університеті.
Тепер я залишилась абсолютно одна. В мене більше не було ні Коханого, ні батьків, ні навіть нудного, зайнятого науковими працями законного чоловіка. Дивно, але мені знову стало легше! Я наче зняла з себе важку шкіру й викинула кудись у куток. Тепер ніхто не нагадував мені про минуле. Я просто застрягла в теперішньому часі, що зупинився.
Так чи ні, але невблаганно наближався день народження покійного Платона Курінного. Коли сталося страхіття, від шоку, я видалила його фото з телефона та не залишила жодної речі, яка б нагадувала про наше минуле з Ним. Тоді мені здавалося, що без спогадів буде легше вижити. Але тепер дуже не вистачало його чарівних очей, в які хотілося дивитись. А в мережі нашу сторінку заблокували, чи видалили, не знаю? Хоча там і було лише кілька гарних спільних фото... Тому залишалась моя власна пам’ять і саме в ній Його неймовірно закохані очі житимуть до мого відходу з цієї землі. Та мені достатньо.
Я причепурилась більше звичайного так, наче й справді настало свято, взяла все, як годиться для панахиди та й поїхала до Володимирського собору. Не дивлячись на спекотну погоду, я була вдягнена в легку чорну сукню до землі та чорні балетки, з чорною сумочкою на плечі. Лише пакет з солодощами був дещо кольоровим, але я його майже відразу віддам і тому це мене не бентежило.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ятий гріх, Влада Клімова», після закриття браузера.
