Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

Він спочатку як завжди кивнув, бо довіряв мені всі справи, а потім відірвався від їжі, на диво уважно подивився в мої очі й відповів:

– Щось я запрацювався! Хіба сьогодні перше квітня?

– На жаль, НІ. Антоне, я винна тобі таємницю, адже давно живу з іншим чоловіком і дуже його кохаю. Це несправедливо, й тому я прошу про розлучення. Моя квартира нехай залишається тобі, ти заслуговуєш на неї. А мене просто відпусти, будь ласка, – ввічливо попросила я Гонту.

Тепер до мого вченого дійшло, що я не жартую і всі ті мої чарівні наряди та французькі парфуми, якими з деякого часу пропах весь наш дім, а ще веселий настрій та купа квітів – дійсно наслідки моєї подружньої зради. Він знизав плечима й відповів:

– То ось звідки всі ті хвороби в наш вихідний? Скажи, хоч хто він такий?

– А тебе лише моя недільна відмова хвилювала? Так це невелика втрата. Воно тобі, по-моєму, зовсім ні до чого. Хто він? Мій колишній одногрупник, мій бос і неймовірно коханий чоловік. Та ти його не знаєш, – доповідала я, наче на лекції.

– Чому ж не знаю? Я вас бачив уже кілька разів. Коли він підвозить тебе своїм автобусом під наш дім, ви так звабливо цілуєтесь на прощання, наче сімнадцятирічні, – ображено відкрився Антон.

– І ти так спокійно про це говориш? Невже тобі байдуже, наче я кухонний стільчик, котрий можна переставити з місця на місце та й по всьому? – починала заводитись я, але Гонта протер підборіддя серветкою й сповістив:

– Я не проти, коли ти так вирішила. Сходи до РАЦСу та домовся. У мене наразі багато роботи, але все необхідне я підпишу. Дякую за вечерю! – і спокійно пішов провалитись у свій електронний вир. Та я не змогла спинитися й пішла за ним:

– Вибач, але як ти про нас дізнався? Невже слідкував за мною?

– Дуже мені це треба! Дружина твого судженого зателефонувала й розповіла. Я спочатку не повірив, а коли побачив – важко було сперечатись. Ви як ті два голубки! Все? Я можу працювати? – непохитно подивився на мене чоловік і поклав пальці на клавіатуру.

– Ясно. У вас з нею тепер клуб зраджених половин? Вітаю! За згоду дякую та перепрошую, що потурбувала! – розізлилась я й пішла з кімнати геть.

Розділ 11. Новий рік

Невпинно наближались новорічні свята. Я накупила найкрасивіших ялинкових прикрас та тримала їх на квартирі. Звісно ми не встигнемо з Платоном перебратися до тієї розкішної новобудови й тому прийдеться зустрічати Новий рік у чужому домі. Але ялинку ми все одно поставимо і я приготую купу смачних страв до новорічного столу.

Це буде наш перший Новий рік разом. Наступного дня Платон сходить поздоровити сина. Він вже купив малому бажаний подарунок і я зовсім не проти цього. Адже попереду в нас стільки чарівних новорічних свят, навіть не порахувати! Пізніше ми будемо зустрічати Новий рік спочатку з маленькою дівчинкою, а потім у нас з’явиться хлопчик… Ми про це часто розмовляємо, і в тих розмовах я починаю забувати про пекучий біль минулої втрати.

Ялинку Курінний привіз дуже красиву! Блакитна смерека була стрункою й чарівною. Потім ми їздили на ринок, щоб купити найсвіжішого м’яса, бо я мріяла порадувати коханого домашніми ковбасками. Робити ту смакоту мене навчила рідненька бабуся і в неї це виходило неймовірно смачно. Я вже кілька разів тушкувала ковбаски й навіть Гонті сподобалося.

Красуня, з балкона, поширювала неймовірні терпкуваті аромати, які я страшенно люблю. Звісно прикрашати ми з Платоном будемо її разом, як показують у кіно! Це так захопливо: чіпляти на гілочки іграшку за іграшкою, наче будувати новий дім, чи взагалі нове життя. А коли вона засяє гірляндами – ми з Коханим будемо цілуватись під нею та планувати все найкраще для нашої родини…

Тільки наразі мені зовсім не до розваг! Я замаринувала м’ясо на ковбаски та вже розмірковувала про всі страви, за списком. Треба підготувати кілька смачних салатів, щоб вистачило на свята. Всього потроху, але ж це дуже зручно. Ось відкриваєш холодильник та обираєш, чим сьогодні будеш годувати свого найріднішого! Тому мені прийдеться плідно попрацювати.

Та я зовсім не проти, бо Платон зараз теж дуже зайнятий. По-перше, його міжнародний проєкт за містом вимагає багато часу. Раптово з’явились італійські партнери й не дуже переймаються новорічними святами. Вони хочуть особливої уваги, тому весь час викликають його на об’єкт. То їм здається, що державний прапор нерівно висить, то кошторис треба підкоригувати прямо посеред новобудови… Словом, іноземці хочуть бачити поруч керівника проєкту й тут нічого не поробиш.

А мій Курінний ганяє всюди, наче заведений зайчик. Він страшенно радіє, адже той темний суб’єкт вже пообіцяв Платону грошей на кредит. Ось тільки я поки не зрозуміла, якого біса він теж захотів вибратися за місто? Сказав, що хоче бачити: звідки капатимуть його проценти.

В сучасній духовці ковбаски тушкуються дуже гарно. Від їх чарівних ароматів давляться слиною пів поверху пожильців. І хоч нам скоро звідси з’їжджати, ми познайомилися з деякими з них. Одна дама так просто прийшла запитати в мене рецепт того, що так звабливо розповсюджується на кілька поверхів і я щиро дала їй свою таємну формулу. Мені зовсім не шкода, бо наразі я люблю цілий світ!

На годиннику вже майже дев’ята вечора, але мій працьовитий бос ніяк не хоче повертатися додому, щоб все-таки прикрасити ту чарівну ялинку. Я б і сама почала, але приволокти з балкона дерево в мене ніяк не виходить. Тому нехай почекає на Платона. Я маю ще безліч справ, та абсолютно не вбрана до свята!

Ось я дійшла до самої себе і вже помила голову та почала робити укладку феном й весь час набираю Платона, але він чомусь настирливо знаходиться поза зоною…

– Ох, вже мені ці чоловіки! Якщо я не подивилась: скільки було зарядки, то йому й байдуже. А телефон явно розрядився! Та нічого, як приїде, то відразу отримає наганяй за мої втрачені нерви, – говорила я до дзеркала й щасливо посміхалась.

Далі тому, хто не любить про страшне – краще не читати. Бо такої неймовірної біди я не тільки не чекала, а навіть уявити не могла у своєму тихому та простому житті. Але якщо маєте співчуття – тоді читайте…

Коли пробили куранти, я сиділа без ялинки, без ігристого й звісно без Коханого поруч. Він так і не з’явився більше у моєму житті. Просто канув у міжзоряний простір та залишив мене з новорічною істерикою, а ще багаторічним горем, що вже ніколи не пройде й не покине мою спустошену нещастям душу.

Ту новорічну ніч я назвала найжахливішою у своєму житті. Коли люди раділи Новому року, я вибралась з чужої оселі, адже там мені було страшно й самотньо. Залишила Платону велику та гірку записку й, на таксі, повернулася до свого старого дому. Мені здавалося, що Курінний потрапив у якусь халепу й не хоче мене засмучувати. Тому я збиралася всюди телефонувати.

Гонти вдома не було. Можливо він подався святкувати Новий рік до нашого кума, за місто. Я не знала з чого починати, але рука весь час тягнулася до номера колишньої Платона. Може Курінний поїхав поздоровити сина? Але ж подарунок лежав у нас на дев’ятнадцятому... Були думки, що Платон потрапив до автопригоди й не міг, або не хотів мене травмувати під час свят. Таке він теж міг утнути.

З цього я й почала. Зателефонувала в міську довідку, що все знала про пригоди та лікарні. Але з такими даними пацієнта в міських лікарнях Києва не було. Знаєте, що порекомендував мені новорічний оператор? Він порадив зателефонувати до моргу… Мабуть, йому було важко чергувати на свята, тому він і був настільки злим.

Я вляглася на улюблене місце для плачу і проревіла пів доби. Я ж зрозуміла, що нічого не вдію й треба просто почекати. Десь біля обіду додому приперся Гонта. Він дійсно вночі був у кума і хоч там ще продовжували гуляти, Антону не терпілося всістися за комп’ютер. З нетверезими людьми йому було нецікаво, адже мій геній був непитущим.

– Що, невдале у закоханих вийшло свято? – спокійно запитав мене він та додав: – Милі лаються – тільки тішаться. Не плач, помиритесь! Хочеш, наллю ігристого? Десь тут було.

Та я лише ридала, наче мене різали на шматки й тоді Гонта не витримав:

– Так, а що діється взагалі? Чого ти така розбита?

– Платон кудись зник… Вчора додому не прийшов і телефон його не відповідає… – жалілась я людині, з якою прожила під одним дахом п’ять років та зрадила й кинула, а напередодні новорічного свята ще й попросила про розлучення.

Звісно Антон Гонта був не дуже вдалим коханцем і неуважним господарем, але як людина – добрим і співчутливим. Він бачив, яка я була окрилена майбутніми змінами в житті й тому наразі попросив:

– Перестань! Ці дитячі сльози нічим не допоможуть. Пошукаймо твого мачо. Ти вже телефонувала кудись?

– Так… У лікарняну довідку…

– І що сказали? – тягнув з мене інформацію чоловік.

– Що такий до них не звертався... Немає його у лікарів. Сказали, щоб я… Вони сказали про морг! – знову залилася сльозами я й не могла вимовити більше ані слова.

– Ну, знаєш! Це дійсно дві основні інстанції, куди направляють, але навіщо ж так відразу? – пожалів мене Антон. – Давай, пішли поп’ємо кави або чаю, бо я так розумію, що ти з учорашнього дня лише чекаєш й нічогісінько не їла.

– Як ти собі це уявляєш? Людина, яку я кохаю безслідно зникла, а я буду живіт напихати? Антоне, ти зовсім серця не маєш? – оце вже здається був перебір! Бо хто ж тоді має серце, як не чоловік, що намагається допомогти зрадниці та ще й цікавитися долею її бойфренда?

– Все-все! Не буду. Але каву наразі піду зроблю. Щось мені не сподобалися пундики куми. Зовсім готувати не вміє, – констатував Антон та пішов до кухні.

Каву він звісно зробив, але пити я відмовилась. Тоді він взяв свою чашку до комп’ютера та пішов працювати. Не знаю, що він там робив, але хвилин через десять я почула таке, що від нього не часто почуєш:

– От, блін чортів! Це ж треба таку халепу утнути!

Потім він повернувся до спальні та сів біля мене на ліжку. Ще дивнішим було те, що він попестив мене по голові, а потім прорік:

– Ти тільки, будь ласка, не хвилюйся, але твій Платон Курінний не прийде більше. Вчора він помер!

Наче в пекельному сні я почула ці страшні слова та уважно подивилася на Антона. Я його сильно образила, але ніколи в житті він не став би жартувати такими речами й це було ще страшніше.

– Це неправда! Не може! Ну, не може такого бути! Минулої доби він ще був зі мною, а тепер Його немає?

Два короткі слова: «Він помер…» перекреслили все у моєму донедавна щасливому житті. І зараз я бажала лише одного: піти за ним туди, де б він зараз не був.

– Де ти це взяв? Такого не може бути! – билась я в істериці на власному ліжку, але Антон людина освічена й розумна, тому він пояснив:

– Я заліз в одну не дуже доступну базу. Ось там така особа дійсно присутня. Через кілька годин оператори внесуть його прізвище до списків моргу. А наразі тобі все одно нічого б не сказали. Правда, епікриз дуже дивний? Він що хворів?

– Нічим… ніколи в житті… наскільки я знаю. Про що ти говориш? – доходила я в муках.

– Але ж в медичному підсумку сказано: інсульт! Значить десь перегрівся твій…

– Не може! Не може такого бути! Платон ніколи не хворів… Я знаю: його вбили! –

вперше видала я тоді вердикт, що дуже скидався на правду.