Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

Коли вранці ми прокинулися, за вікном періщив звичайний осінній дощ і тепер я розуміла, чому в мене вчора так розколювалася голова. Антон швиденько зібрався та помчав до свого інституту, а я набрала Платона:

– Вітаю Вас, пане Курінний! Наразі можете розмовляти з домогосподаркою?

– Чому ж з домогосподаркою? Зі своїм заступником, сподіваюсь, – бадьоро відповів мені він і не забув про свою обіцянку.

– Платоне, хіба ти не пожартував? – перепитала здивовано.

– Ні! Чого б це мені жартувати? В мене серйозний бізнес і такі ж серйозні наміри, – весело відрапортував він. – Але про все це ми можемо поговорити з тобою за обідом.

– Ти й про обід пам’ятаєш? – нахабно напосілась я.

– Більше, ніж про те, як мене звати. Коли ти можеш підійти? Бо мені ще треба доїхати, я наразі аж на Теремках, – продовжував доповідати мені Курінний.

– Коли скажеш, босе, тоді й підійду, – ляпнула я тепер.

– Тобто ти згодна? – захлинувся його голос. – Я очікував і сподівався… Давай десь о чотирнадцятій. Якраз буде обід!

– Добре, я буду, – на диво просто згодилась я й на цю його пропозицію.

Дощ не хотів відступати і я начепила на одяг прозорий дощовик та осінні чобітки й так з’явилася на порозі смачного закладу, як годиться, з десятихвилинним запізненням. Дівчина біля входу забрала в мене клейонку й дбайливо повісила на вішачку. А я заглянула в дзеркало та попрямувала до зали.

Платон сидів за столиком у затишному куточку, спиною до входу, а поряд з ним у вазі стояли пишні осінні хризантеми – мої неймовірно улюблені квіти. Невже він і про це не забув?

Я тихенько обійшла стіл та стала навпроти. Курінний підвівся й потонув у мені таким зігріваючим поглядом, що ніякі яскраві зорі серед темної ночі, не могли б зрівнятися з ним.

– Привіт! Дякую, що прийшла. Сідай, будь ласка, – підвівся він та вміло допоміг мені сісти. Потім повернувся на місце й знову добивав тими неймовірно збудженими очима.

– Вітаю! Платоне, у тебе свято? Костюм, квіти… Йдеш на якусь урочистість? – мені здавалося, що ці «жарти» доречні. Але він лише проковтнув повітря і з ніжною посмішкою пояснив:

– Так, у мене сьогодні велике свято. Одна знайома погодилася на обід. Настуню, квіти для тебе, просто я не хотів, щоб вони зів’яли.

– Дякую. Дуже красиві квіти й аромат незрівнянний. Сама не знаю: чому люблю терпкий, а не солодкий? Вони будять у мені найкращі почуття та думки.

– Тому, що ти особлива. Всі ті троянди, зі своїм нудним присмаком, то для загалу. Ніколи не забуду, як ти колись набрала серед степу ромашок та зробила з них віночок. Наша практика, після другого курсу, пам’ятаєш? – нагадав знову про хороші часи він.

– Так, пам’ятаю. Тоді ще Коля Дадачко, через дурощі, руку поранив, – підкреслила я можливості своєї пам’яті. До нас підійшов офіціант і ми зробили замовлення.

Поки чекали на його виконання, говорили про якісь дурнички та перебирали різні факти прожитих днів. Страви тут виявились аж занадто смачними. Такими, що можна було проковтнути власний язик. Мабуть, місцевий шеф-кухар додавав якихось особливих приправ чи спецій і вони розбурхували шалений апетит. А може апетиту додавала незвична компанія? Не знаю!

– То як ти згодна бути моїм заступником? – за десертом запитав мене Курінний.

– Ти питаєш мене про це вже втретє, Платоне. Наче в казці: до трьох разів?

– Вибач! Просто я в роботі дуже нудний. Якщо вводити штатну одиницю, я повинен бути впевнений на двісті процентів, – зашарівся він.

– Звісно, я згодна. А де твій офіс? Їхати далеко? Хоча після мого кол-центру я й від області не відмовлюсь, – покірно зізналась я йому.

– Навіщо ж в область? Нас пригріли на Шулявці, в новому офісному центрі. Там навіть оренда виявилася не дуже високою. Правда, мене покликав знайомий, але він заборгував мені послугу. Тому все й зрослося, – відверто пояснював мені майбутній бос.

– Як у тебе все просто, Платоне! Наче колись, – підперла я голову рукою й відчувала, що переходжу до якоїсь нової сторінки у своєму нудному житті.

– Та ні, зовсім непросто. Але я сподіваюсь, що з твоєю допомогою воно так і буде! – підморгнув мені Курінний і теж повеселішав.

Після нашого обіду, навіть дощ на вулиці передумав невпинно лити. Платон підвіз мене додому та помчав кудись, а я поставила біля себе на тумбочку прекрасні квіти та вдихала їх божественний аромат. Пишні бежеві голівки були такі великі та свіжі, наче він їх сам виростив і зрізав лише для мене. А може то сьогодні настрій у мене був такий?

Наступного вільного дня ми з Антоном пішли в гості до моєї куми. Спочатку вона була просто напарницею по зміні та скоро ми зблизились. Жінка в усьому бачила позитив і любила ризик. Вона навіть заміж вийшла за чоловіка, котрого знайшла в Інтернеті й у них майже відразу з’явився син – мій похресник.

Соломія була гостра на язик та ще й досі не кинула поганої звички. Під час першого «перекуру» вона, без прелюдій, випалила:

– Тусю! Скажи мені: хто він?

– Солю, про що ти? Розшифруй, будь ласка, запитання: «Хто він»? – здивовано закивала я головою. Але мою куму було нелегко провести!

– От тільки не треба ля-ля, добре? Скільки я тебе знаю, ніколи в житті ці очі не були одночасно такими яскравими та загадковими. Ти ж лише тілесно знаходишся тут, а всі думки десь там, про Нього. Тому повторюю просте запитання: хто він?

– Я не розумію про що ти! Дивись, хлопці вже за стіл поповзли. Підемо й ми, а то все без нас вип’ють, – пожартувала я, а на душі було якось дивно. Невже так помітно, що в мене з’явились живі думки? Я забороняю собі їх, а вони до голови все одно лізуть!

Через два дні я кинула заяву на стіл своєму роботодавцю та навіть не повинна була відпрацьовувати. Мені в потилицю дихало стільки безробітних, що архітекторка Гонта йому й даром не потрібна була. Для кол-центру більше підходили веселі та життєрадісні жіночки.

А я одягла пристойний брючний костюм, взяла сумочку й подалася на Шулявку. Мабуть, щоб привітати мене з новою роботою, на горизонті з’явилося осіннє сонце. Синє жовтневе небо було глибоким та прозорим. Таким, як привітні сірі очі, що зустріли мене біля входу до офісного комплексу.

– Привіт, ти виглядаєш неймовірно! – перше, що сказав мені новий бос та колишній одногрупник Платон Курінний, коли супроводжував до службового ліфта.

В офісному центрі було гарно. Багато світла, прозорі кабінети віддзеркалювались у мармуровій підлозі та здавалося, що моє життя стрімко розвернулось у свій найкращий бік. Після нашої комори, яку ми гучно називали кол-центром, це був просто омріяний рай земний!

– Дякую, Платоне! Давно я не відвідувала таких освітлених приміщень. Думаю, що якийсь час буду лякатися гучних звуків, – знову весело жартувала я, крокуючи поруч з ним.

– Ой, не нагнітай про себе! Ти завжди пристосуєшся до будь-якого світу та зробиш його кращим. Це я теж добре пам’ятаю, – відповів мені керівник та зайшов до великого кабінету, зі скляними стінами. Тут були ще одні двері. Він їх миттю прочинив й урочисто сказав: – Вітаю у Вашому кабінеті, заступнику!

– Платоне, ти жартуєш? Оце все мені? – обвела я поглядом пристойну, меншу кімнату.

– Ні разу не жартую! Саме тут ти будеш керувати у мою відсутність. Тим більше, що на тобі вся наша реклама й потрібен простір та тиша. Спочатку тут була моя кімната відпочинку. Та ми її швиденько перепланували. Диван і в моєму кабінеті прекрасно постоїть. Та й відпочивати мені ніколи, – вже зізнавався в робочих питаннях Курінний.

Я походила по кімнаті, виглянула за вікно. Ми знаходились, десь на дванадцятому поверсі. Вікна виходили на проспект Перемоги, де було завжди гамірно. Але на такій висоті ще й з гарним шумопоглинанням, транспорт не заважав.

– Платоне, який це поверх? – поцікавилась я.

– Чотирнадцятий. Що високо? – вже запустив мій комп’ютер він. – Дивись, я тут накидав тобі деякі теки. Але наразі терміново від’їду. Потім все-все розповім. Поки можеш ознайомитись, почитати, згадати чого нас навчали. Знаю, ти швидко розберешся. Все, я поїхав! Коли що – через двоє дверей сидять плановик та бухгалтерка. Ще раз вітаю, Настю!

Він весело кивнув та зник, а я стояла й не розуміла: де відразу взялося стільки щастя? Невже в той темний вечір, біля гіпермаркету, відкрився портал і Бог допоміг мені вибратись у новий світ?