Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Він обцілував діточок, а потім нахилився до мене та звабливо заглянув в очі. Я відповіла йому: «Так»! Одним поглядом ми зрозуміли, що настає пора «поріднитись» не тільки душами, бо вже дуже хочеться й навіть треба...

– Богданчику, ну навіщо стільки квітів? У нас надворі їх багато, а ти ще й з міста везеш, – потихеньку злізла я додолу і він допоміг мені з капцями. – Перестань! Калічка вже сама дещо може...

– Точно? А може? – цілував він мене в щічки й шию та навіть не стримувався перед дітьми. Адже Нікусі наші залицяння поки були байдужі, а Мірчик тільки хитро посміхався й мовчки відвертав розумне личко, наче відчував, що татові з мамою для гарного самопочуття це дуже потрібно.

– Не знаю! Думаю, що вона в тебе вже не така й калічка, – весело відповіла я йому.

– Невже я можу розраховувати на дещо? – ковзав хижий погляд Шеремета по мені.

Я поставила свіжі квіти в вазу та пригадала лікарню. Бо коли прийшла до тями й мого божевільного чоловіка вперше пустили до мене, він шалів від щастя так, що спочатку плакав, потім цілував, а потім замовив машину квітів та змусив медиків дозволити розставити букети по всій клініці. Ціла бригада працівників щасливого квіткового магазину, годинами, носилася з горами квітучої зелені та прилаштовувала її у всіх вазах та на полицях клініки. Ось таким він був і досі, цей нестримний і неймовірний Богдан Шеремет – мій найрідніший і найдорожчий на світі Чоловік.

А коли настала ніч, я сама вже страшенно хотіла виконання денної обіцянки.

– Я боюся. Точно можна? Я ж це вмію, дуже тихенько. Як тоді, коли ти носила Мірчика чи Веронічку... – шовковими вустами зваблював мене Богдан, а я блаженствувала від насолоди, яку міг дарувати цей божевільний коханець. Він вмів так розпалювати в мені полум’я, що потім сам він нього горів і я заслужено називала його моїм Вогником. Так буває лише тоді, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не може, як би не намагався та як би не хотів.

– Коханий, як страшно було думати, що цього вже не буде між нами ніколи. Не бійся, хочу чути його у собі там, де ми знайшли наших діток... Боже, нащо ж ти такий солодкий, до болю, до запаморочення, залиш... Він мій! Хочу народжувати нам діточок, скільки зможу...

– Златочко моя божественна! Але ж ти ще зовсім слабенька? – вагався він.

– Думаю, що місяців за дев’ять я трішки зміцнію. Ти ж сам нещодавно хотів, – дивувалась я обережності й нерішучості нестримного Шеремета. Він підкорився та відповів мені бурхливим потоком щастя!

– Маленькі, благослови вас Боже... – прошепотів коханий і пригортався та знайомо пестив мій пульсуючий животик. Наразі здавалось, що ми таки повернулись до Києва, на Лумумби та в цю мить знову стали років на п’ять молодші.

Скоро ми полетіли до України. Спочатку з’єднали у Львові вічно закохану серед світів пару батьків Богдана. Я маю на увазі, що ми поховали прах пані Орисі в могилі її чоловіка, як і обіцяли.

А потім настала пора Києва! Контракт моїх батьків у Катарі добіг кінця й тато почав консультувати нафтовиків по всій Батьківщині, а мама хоч і не бажала сидіти посеред столиці з подружками в Інтернеті, та якось починала до цього звикати.

На радість київського мережевого маркетингу від Богдана Шеремета – прийшов його новий зірковий час. Правда, офіс був скромнішим і не на «вершині світу» в Гулівері, але ж багато співробітників повернулись зі своїми підписниками на місця. А незмінний та щасливий завскладу Захар Абрамович, особисто телефонував усім, наче офіс-менеджер, та збирав столичну публіку на зустріч з керівником.

Богдан вийшов на невеличку сцену, що орендували для зустрічі, окинув своїм чарівним поглядом всіх присутніх і, згадавши київську Екстраваганзу, сказав:

– Дорогі мої! Довго і з болючим серцем я чекав ось такого дня. Хочу щиро перепросити за вимушену бездіяльність та запевнити всіх, хто бажає працювати й заробляти, що київський офіс, склад і наш осередок у столиці тепер знову постійно й плідно працюватимуть. Я контролюватиму все особисто і буду часто прилітати на зустрічі з вами. Обіцяю: у нас все буде добре!

Ми з діточками наразі відривались у мене вдома, на Прорізній, з мамою, татом та родичами, що купами приходили в гості. А Богдан Шеремет, вперше з дня нашого знайомства, приховав факт поїздки до колонії, де й досі відбував покарання колись могутній Маркіян Процюк. Не дивлячись на важкий стан засудженого – Богдану дозволили зустріч з ним. В окрему кімнату виправного закладу, з малесеньким заґратованим вікном під стелею, завели сильно побитого розгубленого діда, що пронизливо кашляв та ледве волочив ноги. Він став страшенно сухим і безликим.

– Сядь, тварюко! – скрикнув наглядач і вже іншим голосом додав Богдану: – Пане Шеремет, у Вас є десять хвилин. Він все одно довше сидіти не зможе, звалиться...

– Ну, як живеш «рішало»? – без привітання, з посмішкою спитав Богдан. У згаслих очах Процюка на мить промайнула ненависть і він прохрипів:

– Твоїх рук справа, містере? Мене ж мало не вбили два тижні тому. Мабуть, якраз коли ти прибув до міста, – гад знову кашляв кров’ю так, наче йому повідбивали всі печінки.

– Так і мене мало не вбили, мразь! І діточок топили, у дружину стріляли. Ти мене і людей без нормального бізнесу в Україні залишив. Дівчину невинну на той світ відправив. Ще згадати твої гріхи, чи досить? І твоя відьма просидить довго та вийде приблизно такою, як ти зараз. Чого вам не живеться поряд з нормальними працьовитими людьми? Ти ж мав усе, а захотілось більше. То ось і маєш. І ще: якщо коли-небудь, хоча б у мріях, знову захочеш мститися мені – то буде остання твоя думка. З цим і живи або здохни... Охороно, у мене все!

Уявляєте, наскільки треба було довести мого благородного до нестями чоловіка, щоб бачити його таким? Та й каліцтва у паскудного Процюка невідомо звідки? Мабуть, то йому розплата за гріхи!

А родина Шереметів дотримала ще одного слова і знайшла невідому могилку Вероніки Матвієнко та замовила їй гарну стелу, на якій красива дівчинка танцює серед квітів. І коли все було виконано, ми з дітками поїхали на кладовище. Наша Нікуся подивилась і спитала:

– Мамуню, сюди покласти квіточки? Хто це?

– То твоя вічна хрещена, що завжди дивиться з неба і радіє за те, що ти в нас є, доню, – скидала я з очей слізки та трималась за ручку Мірчика. А ще, зовсім не від хвилювання зустрічі з доленосною подругою, а від іншого, щасливого й жаданого, у мене в горлі стояв ком і вже страшенно нудило...

– Поїхали, Богданчику, додому. Діткам пора вже їстоньки. Та й нам не завадить, бо мені треба набиратися сил та готуватись до виконання обіцяного тобі.

Богдан миттю зрозумів, але ще недовірливо подивився на мене й перепитав:

– Що ти зараз сказала, моя рідна?

– А те, що у наших діток десь через дев’ять місяців буде братик або сестричка. Я зайшла до старого доброго лікаря, тут у Києві, та хоч би й ні. Мені й так уже зрозуміло, що маленькому диву бути.

– Господи, діточки мої! Ваша мама найкраща в світі, – виголосив він, хоч ми й стояли ще перед стелою Вероніки.

– Тату, не кричи. Кажуть, тут треба поводитися тихо. А про те, що наша матуся найкраща в світі ми знаємо і так. Правда, манюня? – обіймав сестричку наш чарівний син.

Наразі Богдан дивився в очі дівчині на обеліску та наче живій говорив:

– Бачиш, Вероніко, який я щасливий, що ти дала мені ЇЇ...

Через дев’ять місяців у нас народилася двійня – хлопчик і дівчинка, а тому кількість голосів у сім’ї знову була рівною. Мабуть, над розв’язанням цього питання прийдеться працювати й далі.

Знаєте часто, коли я вдивляюся в найпрекрасніші на світі очі, то знову й знову згадую, як починалася наша казка. І одна норовлива киянка просила львів’янина-емігранта: «Пообіцяй забути». Але його настирлива відповідь: «Обіцяю тільки з тобою бути» - скорила її серце назавжди.

Саме на цій життєрадісній ноті щаслива родина Шереметів хоче низько вклонитися шановному зібранню та побажати всім кохати й захищати життя, сміливо та невтомно, як робимо це ми. Пам’ятати хороше з минулого, творити майбутнє і свято вірити в добро, адже воно непереможне!