Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Прошу Вас, я тільки хочу на неї подивитись. Не тому, що не довіряю, просто мені це дуже треба... – дивно як для впевненого бізнесмена, з багаторічним досвідом, по-дитячому просив Шеремет.

– Зараз! – лікар комусь зателефонував і за Богданом вийшла дівчина. Вона принесла з собою захисний костюм та обіцяла показати мене, в палаті за склом.

– Я Вас ще коли-небудь побачу? – взяв Богдан лікаря обома руками за руку.

– Та не дай Боже! Краще до нас хорошим людям не потрапляти. А дружина у Вас сильна. І ще одне: вона під наркозом, на межі з іншим світом, весь час кликала Вас. Це неймовірно зворушливо. Ідіть, Стейсі Вас проведе. Будьте здорові!

– Дякую! – низько вклонився рятівнику нашого майбутнього Богдан Шеремет і миттю кинувся по коридору за дівчиною.

Він побачив мене в окремій палаті, на хірургічному ліжку, серед купи якихось апаратів, кнопок та трубочок і Богдану стало зовсім зле. Щось найкращі японські ліки на нього не діяли! Але ж він бачив, що лампочки моргають і ота гидка «пікалка» точно пульсує, а значить я жива, хоч поки зовсім не схожа на себе. Вся біла, без стрімкого руху й веселого сміху. А ще він не бачить блиску синіх коханих очей, без яких вже давно не може жити...

– Коли їй стане краще? – прошепотів Шеремет.

– О! Містере, це вже не до мене. Подивились? Будьте ласкаві – на вихід. Одне можу сказати, що прокидаються пацієнти, як мінімум, через кілька годин. Якщо бажаєте: Вам зателефонують.

– Авжеж, бажаю!

– Ну це внизу, на ресепшні, залишите прізвище і контакт, Вас занесуть в базу, а коли пацієнтка прийде до тями, тоді сповістять. Хоча до неї все одно відразу не пустять. Прошу Вас, в мене дуже багато роботи, – забрала у Шеремета медичний захист дівчина.

Богдан спустився до діточок в ігрову кімнату. Мірчик кинувся в його обійми та, наче дорослий відразу запитав:

– Тату, наша мама жива?

– Так, синочку. З мамою все буде добре. Це мені пообіцяв лікар і я йому вірю. Що тут у вас, Веронічка не дуже плакала? – взяв Богдан до рук друге дитятко, а воно приліпилось до тата, відчуваючи найдорожчий дотик, якого дуже чекало.

– Ні-ні, пане Богдане, я навіть тривожусь. Вона весь час мовчить. Я ж в основному спілкуюсь з Мірчиком, бо ми з ним добрі друзі. Але дівчинка, на диво, тиха. Вона завжди така, чи треба поцікавитись ще у лікарів? – докладно доповідала про все Богдану няня.

Та він підняв нашу крихітку над собою і вдивлявся в її сині оченята так, наче бачив в них мої, спитав:

– Донечко, налякали тебе? Ну скажи таткові хоч щось...

– Мама! – прорекла Нікуся так ніжно, що у Шеремета сльози виступили на очах.

– Так, маленька. Мама! Наша мама! З нею все буде добре. Поїхали всі додому. Мені треба вас погодувати, переодягти. Поки я буду ваш тато і мама разом, – прийняв рішення Богдан Шеремет і тепер відчував, що пігулка діє.

– Я можу допомогти, пане Богдане, – ввічливо запропонувала няня Дора.

– Ні, що Ви! Ми й так відірвали Вас від вихідного, який самі запропонували. Тим більше, що вже ніч, – пошукав Богдан у себе в кишені якусь готівку, але там було лише двадцять доларів.

– Пані Доро, у мене з собою копійки. Як тільки я доїду додому, відразу перешлю Вам відшкодування за екстрений виклик. Перепрошую...

Але няня закивала головою та бурхливо відреагувала на це:

– Та нізащо, пане Богдане! Нічого мені не треба за сьогоднішній виклик. Ми всі живемо в такому страшному світі, що з кожним може статися зовсім непередбачуване. Я дуже ображусь, якщо Ви мені щось зайве перешлете. Я працюю у Вас з натхненням і радістю. Тому завтра вранці я, як завжди, прийду на роботу і все. Так?

– Так, дякую пані Доро! Тоді до завтра, – взяв за ручку Мірчика Богдан і пішов на ресепшн, щоб дати доручення: сповістити про моє пробудження. Далі він викликав звичайне нью-йоркське таксі та й поїхав додому.

Біля будинку, звісно, стояв страшенний розгардіяш, що залишився після нападу злочинців, стрілянини, затримання, а ще поліційні строкаті стрічки валялись біля басейну. Та Богдан вже перетворився на маму-зомбі. Перше, що він хотів зробити – це вимити нашу крихітку від насильницького плавання в басейні та лікарняних іграшок. А Мірчика попросив прийняти душ самостійно та чекати на вечерю. Але наш маленький сміливець знову міг здивувати кого завгодно, ось тільки не Богдана Шеремета, адже вперто запропонував поміч у купанні сестрички.

– Ти ж мій справжній спадкоємцю, дякую! Давай спочатку роздягнемо маленьку та подивимось самі: чи нічого медики не пропустили.

Мої кохані чоловіки обдивились Веронічку люблячими поглядами, наче під мікроскопом, але дійсно ні синців, ні гематом ніде не знайшли. Вони вправно викупали маленьку, одягли та вклали у ліжечко. Скоро Богдан підігрів її улюблений смаколик і дав пляшечку до ручок. Вона вчепилась і жадібно смоктала, адже дуже зголодніла. Тепер Богдану трохи відлягло.

Але коли він повернувся з дитячої до кухні, то ледве не скрикнув від блаженства. Наш маленький рятівник вже ходив з причесаною мокрою голівкою і збирав на стіл вечерю. Шеремет підхопив його на руки та пригорнув до себе:

– Знаєш, синочку, я тільки зараз зрозумів, що без тебе у мене б нічого не вийшло. Ти неймовірно сміливий маленький чоловік. Дякую тобі, мій юний Шеремете!

А наше горде хлоп’я, після такого компліменту, вчепилось татові обома рученятами за шию й тихенько зізналось:

– Таточку, я страшенно злякався. Але ж ми родина і ти навчав, що треба захищатись за будь-яку ціну. Я ще й досі відчуваю страх, але мені вже трішки легше...

Богдан довго обціловував сина, потім збігав подивитись на Веронічку, а воно вже відсунуло порожню пляшечку та мирно сопіло. Мої неймовірні чоловіки поїли й Богдан наказав синові йти відпочивати, бо бачив, що той валиться з ніжок. А сам пішов на терасу, з огидою викинув у сміттєвий бак все, що нагадувало про страшну пригоду. Не відчуваючи втоми, він настирливо попідмітав, потім знову поплавав і допив з келиха колекційне вино. Та мабуть, йому здалося мало. Тому Шеремет пішов і взяв коньяк та додав до всього відразу, щоб хоч якось зняти стрес.

Скоро він відчув неймовірну втому й непереборний сон. Але не пішов до нашого ліжка. Це в ньому залишилось ще з тих часів, коли ми в Києві полаялись через фото і він, на Лумумби, спав на дивані аж доки я не пробачила його. Саме від того примирення у нас з'явився Мірчик. Та наразі дбайливий тато знову перевірив сон діточок, поклав поряд з подушкою айфон і примостився в кабінеті на шкіряному дивані. Він ще раз помолився святій Діві Марії за порятунок коханої дружини та тільки тепер відключився. Шеремет спав тривожно, але міцно та бачив сни про найріднішу жінку на землі. Ось так склався наш день, що планувався як чарівний.

Розділ 47. Найкраща в світі мама

Рівно через тиждень я повернулася додому. Щоб мене відпустили, Богдан підписав цілу купу паперів та двічі на день до нас навідувалась медична служба й перевіряла мій стан здоров’я. А стан той був поки що так собі. Неймовірно заважали й тягнули болем шрами: на лівому плечі та на спині.

Наші діточки наразі були під постійним та невсипущим доглядом няні, пані Дори. Вона сприйняла біду родини Шереметів, наче власну та перебралась тимчасово жити у гостьовий будиночок у нашому дворі. Дбайливо приглядала за малюками, готувала на всіх їжу і, взагалі, стала янголом-хранителем нашого сімейного вогнища. Ця жінка була самотня і серед нас їй було затишно та добре.

Мій коханий Шеремет від повернення дружини додому весь час перебував у такому піднесеному стані, що сяяв як після весілля, а може і яскравіше. Вночі він намагався прилаштуватися в ліжку так, щоб не дай Боже, не зачепити «каліку». Та ранок я зустрічала в неймовірно ніжних обіймах, з поцілунками та блаженним поглядом таким, як колись у Києві на «вершині світу», чи в орендованій квартирі серед кохання і нестримних почуттів. Але ж наразі я пам’ятала, що треба поводитись відповідно статусу шанованої пані, що захищала своїм тілом родину. Та грішні думки вже не давали мені спокою. А це точно означало, що тіло явно йде на поправку.

Взагалі-то, це зі мною й діточками Богдан виглядав наче мед, що тане на сонці. Але після нападу на нас, який вже вдруге замовив столичний злочинець Процюк, в прекрасних жовто-зелених очах мого чарівного хижака інколи з’явились колючі нотки ненависті. Та й не тільки поглядом, а й безпощадними свідченнями на слуханнях, бізнесмен Шеремет безкомпромісно потопив обох жіночок, що чомусь настирливо хотіли нашої загибелі. Цього разу мій добродушний коханий розповів слідству все, до крихти, що знав і підкріпив свідченнями інших та десятками документів і відеозаписів вину Леслі Джонсон та Лариси Тарнавської. Тому обидві злочинниці пішли відбувати повний термін покарання в Сполучених Штатах, без екстрадиції Лари на батьківщину.

– Нікусю! Йди швидше сюди, – вхопив Мірчик та підсадив сестричку, щоб вона могла забратись на величезне ліжко в спальні. Потім заліз сам та сяяв татовими прекрасними очима в мені. – Дивись маленька, наша найкраща у світі мама прокинулась! Ні, не чіпляйся до матусі, їй ще боляче, – обхопив неймовірний спадкоємець Веронічку та міцно обіймав її. А та заливалась гучним сміхом і переверталась в його руках, щоб вибратися. Вони весело борюкались, а я не знала як ще реагувати й тому в очах моїх просто стояли сльози щастя. Діточки мої були живі, я була жива поряд з ними, й мені нічого більше було бажати на цій землі. Ну, хіба трішки кохання з їх прекрасним і неймовірно рідним татком. Я подумала, а він миттю виконав моє бажання і з’явився на порозі спальні з величезним букетом білих троянд.

– Привіт, моя кохана родино! Я скучив і приїхав на обід. Є у вас щось для голодного тата?

Він обцілував діточок, а потім нахилився до мене та звабливо заглянув в очі. Я відповіла йому: «Так»! Одним поглядом ми зрозуміли, що настає пора «поріднитись» не тільки душами, бо вже дуже хочеться й навіть треба...

– Богданчику, ну навіщо стільки квітів? У нас надворі їх багато, а ти ще й з міста везеш, – потихеньку злізла я додолу і він допоміг мені з капцями. – Перестань! Калічка вже сама дещо може...

– Точно? А може? – цілував він мене в щічки й шию та навіть не стримувався перед дітьми. Адже Нікусі наші залицяння поки були байдужі, а Мірчик тільки хитро посміхався й мовчки відвертав розумне личко, наче відчував, що татові з мамою для гарного самопочуття це дуже потрібно.

– Не знаю! Думаю, що вона в тебе вже не така й калічка, – весело відповіла я йому.

– Невже я можу розраховувати на дещо? – ковзав хижий погляд Шеремета по мені.

Я поставила свіжі квіти в вазу та пригадала лікарню. Бо коли прийшла до тями й мого божевільного чоловіка вперше пустили до мене, він шалів від щастя так, що спочатку плакав, потім цілував, а потім замовив машину квітів та змусив медиків дозволити розставити букети по всій клініці. Ціла бригада працівників щасливого квіткового магазину, годинами, носилася з горами квітучої зелені та прилаштовувала її у всіх вазах та на полицях клініки. Ось таким він був і досі, цей нестримний і неймовірний Богдан Шеремет – мій найрідніший і найдорожчий на світі Чоловік.

А коли настала ніч, я сама вже страшенно хотіла виконання денної обіцянки.

– Я боюся. Точно можна? Я ж це вмію, дуже тихенько. Як тоді, коли ти носила Мірчика чи Веронічку... – шовковими вустами зваблював мене Богдан, а я блаженствувала від насолоди, яку міг дарувати цей божевільний коханець. Він вмів так розпалювати в мені полум’я, що потім сам він нього горів і я заслужено називала його моїм Вогником. Так буває лише тоді, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не може, як би не намагався та як би не хотів.

– Коханий, як страшно було думати, що цього вже не буде між нами ніколи. Не бійся, хочу чути його у собі там, де ми знайшли наших діток... Боже, нащо ж ти такий солодкий, до болю, до запаморочення, залиш... Він мій! Хочу народжувати нам діточок, скільки зможу...

– Златочко моя божественна! Але ж ти ще зовсім слабенька? – вагався він.

– Думаю, що місяців за дев’ять я трішки зміцнію. Ти ж сам нещодавно хотів, – дивувалась я обережності й нерішучості нестримного Шеремета. Він підкорився та відповів мені бурхливим потоком щастя!

– Маленькі, благослови вас Боже... – прошепотів коханий і пригортався та знайомо пестив мій пульсуючий животик. Наразі здавалось, що ми таки повернулись до Києва, на Лумумби та в цю мить знову стали років на п’ять молодші.

Скоро ми полетіли до України. Спочатку з’єднали у Львові вічно закохану серед світів пару батьків Богдана. Я маю на увазі, що ми поховали прах пані Орисі в могилі її чоловіка, як і обіцяли.

А потім настала пора Києва! Контракт моїх батьків у Катарі добіг кінця й тато почав консультувати нафтовиків по всій Батьківщині, а мама хоч і не бажала сидіти посеред столиці з подружками в Інтернеті, та якось починала до цього звикати.

На радість київського мережевого маркетингу від Богдана Шеремета – прийшов його новий зірковий час. Правда, офіс був скромнішим і не на «вершині світу» в Гулівері, але ж багато співробітників повернулись зі своїми підписниками на місця. А незмінний та щасливий завскладу Захар Абрамович, особисто телефонував усім, наче офіс-менеджер, та збирав столичну публіку на зустріч з керівником.

Богдан вийшов на невеличку сцену, що орендували для зустрічі, окинув своїм чарівним поглядом всіх присутніх і, згадавши київську Екстраваганзу, сказав:

– Дорогі мої! Довго і з болючим серцем я чекав ось такого дня. Хочу щиро перепросити за вимушену бездіяльність та запевнити всіх, хто бажає працювати й заробляти, що київський офіс, склад і наш осередок у столиці тепер знову постійно й плідно працюватимуть. Я контролюватиму все особисто і буду часто прилітати на зустрічі з вами. Обіцяю: у нас все буде добре!

Ми з діточками наразі відривались у мене вдома, на Прорізній, з мамою, татом та родичами, що купами приходили в гості. А Богдан Шеремет, вперше з дня нашого знайомства, приховав факт поїздки до колонії, де й досі відбував покарання колись могутній Маркіян Процюк. Не дивлячись на важкий стан засудженого – Богдану дозволили зустріч з ним. В окрему кімнату виправного закладу, з малесеньким заґратованим вікном під стелею, завели сильно побитого розгубленого діда, що пронизливо кашляв та ледве волочив ноги. Він став страшенно сухим і безликим.

– Сядь, тварюко! – скрикнув наглядач і вже іншим голосом додав Богдану: – Пане Шеремет, у Вас є десять хвилин. Він все одно довше сидіти не зможе, звалиться...

– Ну, як живеш «рішало»? – без привітання, з посмішкою спитав Богдан. У згаслих очах Процюка на мить промайнула ненависть і він прохрипів:

– Твоїх рук справа, містере? Мене ж мало не вбили два тижні тому. Мабуть, якраз коли ти прибув до міста, – гад знову кашляв кров’ю так, наче йому повідбивали всі печінки.

– Так і мене мало не вбили, мразь! І діточок топили, у дружину стріляли. Ти мене і людей без нормального бізнесу в Україні залишив. Дівчину невинну на той світ відправив. Ще згадати твої гріхи, чи досить? І твоя відьма просидить довго та вийде приблизно такою, як ти зараз. Чого вам не живеться поряд з нормальними працьовитими людьми? Ти ж мав усе, а захотілось більше. То ось і маєш. І ще: якщо коли-небудь, хоча б у мріях, знову захочеш мститися мені – то буде остання твоя думка. З цим і живи або здохни... Охороно, у мене все!

Уявляєте, наскільки треба було довести мого благородного до нестями чоловіка, щоб бачити його таким? Та й каліцтва у паскудного Процюка невідомо звідки? Мабуть, то йому розплата за гріхи!

А родина Шереметів дотримала ще одного слова і знайшла невідому могилку Вероніки Матвієнко та замовила їй гарну стелу, на якій красива дівчинка танцює серед квітів. І коли все було виконано, ми з дітками поїхали на кладовище. Наша Нікуся подивилась і спитала:

– Мамуню, сюди покласти квіточки? Хто це?

– То твоя вічна хрещена, що завжди дивиться з неба і радіє за те, що ти в нас є, доню, – скидала я з очей слізки та трималась за ручку Мірчика. А ще, зовсім не від хвилювання зустрічі з доленосною подругою, а від іншого, щасливого й жаданого, у мене в горлі стояв ком і вже страшенно нудило...

– Поїхали, Богданчику, додому. Діткам пора вже їстоньки. Та й нам не завадить, бо мені треба набиратися сил та готуватись до виконання обіцяного тобі.

Богдан миттю зрозумів, але ще недовірливо подивився на мене й перепитав:

– Що ти зараз сказала, моя рідна?

– А те, що у наших діток десь через дев’ять місяців буде братик або сестричка. Я зайшла до старого доброго лікаря, тут у Києві, та хоч би й ні. Мені й так уже зрозуміло, що маленькому диву бути.

– Господи, діточки мої! Ваша мама найкраща в світі, – виголосив він, хоч ми й стояли ще перед стелою Вероніки.

– Тату, не кричи. Кажуть, тут треба поводитися тихо. А про те, що наша матуся найкраща в світі ми знаємо і так. Правда, манюня? – обіймав сестричку наш чарівний син.

Наразі Богдан дивився в очі дівчині на обеліску та наче живій говорив:

– Бачиш, Вероніко, який я щасливий, що ти дала мені ЇЇ...

Через дев’ять місяців у нас народилася двійня – хлопчик і дівчинка, а тому кількість голосів у сім’ї знову була рівною. Мабуть, над розв’язанням цього питання прийдеться працювати й далі.

Знаєте часто, коли я вдивляюся в найпрекрасніші на світі очі, то знову й знову згадую, як починалася наша казка. І одна норовлива киянка просила львів’янина-емігранта: «Пообіцяй забути». Але його настирлива відповідь: «Обіцяю тільки з тобою бути» - скорила її серце назавжди.

Саме на цій життєрадісній ноті щаслива родина Шереметів хоче низько вклонитися шановному зібранню та побажати всім кохати й захищати життя, сміливо та невтомно, як робимо це ми. Пам’ятати хороше з минулого, творити майбутнє і свято вірити в добро, адже воно непереможне!