Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Привіталась я з Веронікою і тут почула дивне:

– Hello, bebi! How are you? – Привіт, мала! Як справи?

– Well thank you! What about you? – Добре, дякую. А в тебе? – відповіла я Вероніці та зрозуміла, що привітання вона вивчала, з якимось іноземцем, усю свою «робочу» ніч.

– Ні фіга не зрозуміла. Але здогадуюсь, що добре? – чесно зізналась мені Ніка та повернулась до рідної мови, а потім додала: – Ти сьогодні ввечері вільна?

Цим питанням я була дуже здивована та уточнила:

– А ти хочеш до мене в гості зайти? Так, ласкаво прошу...

– Та ні, навпаки. Хочу тебе до нас в Голлівуд запросити. Познайомишся з моїм нареченим. Бачиш, я вже й мову вивчати почала. Тільки поки йде дуже туго, – сміялась на тому кінці Вероніка і я згадала, що в неї з української оцінки теж були не найкращі. А на англійську вона відразу в школі забила. Але, можливо, тепер життя підкинуло привід для вивчення?

– Нікусь, а чого я туди до вас попруся? Це ж інший кінець міста? Може все-таки ви до мене? Покажемо твоєму іноземцю Хрещатик, фонтани, оперний... Чи йому таке не цікаво? – здогадувалась я: які у Ніки наречені.

– Златко, не парся! Бачив він усі ті фонтани. А ми тебе потім доставимо в кращому вигляді. Ну, чого ти там киснеш у своєму центрі? Погоджуйся! Буде весело. У нас нову програму завезли. Свій талант тобі продемонструю. Ти ж не бачила, як я танцюю, взагалі, – щиро вмовляла мене колишня однокласниця.

Я подумала, що втрачати мені нічого і, якщо вже жити тут одній, з вовками на подушці – треба послухатись веселу Вероніку та й проїхатись через пару районів до її нічного клубу. Може й правда спаде на думку щось продуктивніше?

Шукати роботу я сьогодні категорично відмовилась. Навпаки, ґрунтовно підготувалась до походу в нічне життя: гарно вимила своє довге волосся, вибрала маленьке чорне плаття і, звичайно, кращі туфельки на височенному каблуці. Прикраси в мене були, але я розуміла, що в тій тусовці вони будуть зовсім недоречні й залишила на собі повсякденний скромний комплект. Потім сходила за овочами на Бесарабку та приготувала собі улюблений салат. Підправила манікюр та брівки. «Думаю, я готова!» сказала собі й вляглась поспати. Вдень мені спалось дуже добре. Снів я не побачила взагалі та й вовки порозбігались кудись у невідомому напрямку.

Біля сьомої вечора мені знову телефонувала Ніка:

– Ну як, зубрила, готова поринути в мій казковий світ?

– От умієш ти, Нікусю, підтримати! Не була я ніколи зубрилою, – образилась я.

– Золотце, ти невиправна! Та жартую я завжди, коли до виступу готуюсь. Давай, викликай таксі та миттю до нас. Чекаємо!

Поки ми з таксистом в «час пік» допхалися на лівий берег вже майже смеркло. Літо закінчилось і рання осінь нагадувала про коротші дні. Я вийшла біля яскравої реклами закладу, куди запросила мене колишня однокласниця та чомусь подумала, що тут сумніше, ніж мені одній у квартирі. Всі ці вогні підходять ну хіба ялинці, та й то один раз на рік. А якщо дивитись на все те кожного дня, скоро ж можна з глузду з’їхати! Та кожному своє.

Звичайної довгої черги, які показують в телесеріалах – тут не було. Я піднялась на кілька сходинок та запитала в охоронців: як побачити Вероніку? Один пронизав мене здивованим поглядом і сказав:

– Щось Ви не дуже схожі на її подругу. Ну, пішли...

Відразу було зрозуміло, що цей чоловік не дарма їсть свій хліб. З фейсконтролю в нього, мабуть, було «відмінно». Дядько провів мене темними коридорами у якусь підсобку та відчинив двері до невеличкої гримерки:

– Прошу! Ось вона наша суперзірка.

Охоронець зник, а розмальована і вся обсипана блискітками Ніка кинулась мене обіймати доволі обережно так, щоб не порозлітались її «прикраси». На ній майже нічого не було, лише яскравий, розшитий стразами купальник та фіолетове дуже перенасичене лаком волосся на голові.

– Молодець, Златко! Зважилась все-таки. А ти так нічого собі. Як юна королева виглядаєш. Але ж це тобі все ноги допомагають. От би в танцівниці піти! Такий скарб пропадає. А мої хоч і коротенькі, але теж стрункі. Зате з моєю вагою пілон навіть не хитається. У нас є Танька, то коли танцює – гості бояться поряд сидіти, щоб не завалила все. Але я тобі цього не говорила. Ось і мій Фадель! Познайомтесь... Моя шкільна подруга – Злата! А це мій коханий чоловік, – пригорнулась вона до плеча чорнявого, як ніч Фаделя.

Я швиденько подала йому руку та відійшла вбік. Зараз мені чомусь дуже захотілось додому! Ні, я не расистка й народилась та виросла в центрі столиці. Навчалась поряд з багатьма іноземцями та нормально ставилася до них. Але як подумаю, що наша біленька дівчинка й оцей чорнявий «принц»... Коротко кажучи: краще мені свої думки тримати при собі, бо вони якісь неправильні.

В залі Вероніка посадила нас з тим хлопцем за столик біля самісінької сцени та працювала настільки гарно, що я була щиро здивована й ніколи не здогадувалась про її талант. Ні, наразі я зовсім не жартую! Вона так тонко відчувала ритм і була з музикою весь час на одній хвилі. А ще здавалась біля тієї жердини – лялечкою без кісток. Так вигинатись нормальна людина просто не може, а в Ніки все виходило чітко та з яскравою посмішкою на личку. Після виступу вона зникла на якусь мить за лаштунками, а потім з’явилась біля нашого столика вже у прозорій сукні та сіла на руки до чорнявого й поцілувала його в щічку!

Час я провела доволі весело. Студент політеху добре знав українську, а ще сипав дуже смішними жартами й анекдотами про спілкування білих з чорними та абсолютно не надавав значення кольору шкіри. Тільки десь біля другої години ночі парочка дійсно доставила мене у своєму супроводі, на таксі, додому та й поїхала собі геть. А я швиденько змила з себе відблиски кольорової мішури та без духу впала спати.

Розділ 3. Наче чиста сторінка

Наступного дня після зустрічі з Веронікою та її чорнявим дружком у нічному клубі я знову мучила телефон в безглуздих сподіваннях знайти достойну роботу. Про вчорашню мандрівку на лівий берег я майже забула, але коли на екрані айфона побачила усміхнену мордочку Ніки, то зрозуміла, що їй сумно й мені прийдеться знайти вагомі аргументи, щоб відкараскатись від чергового побачення з нічними розвагами в тому Голлівуді.

Завжди піднесена дівчина цього разу здається, була чимось дуже схвильована. Сьогодні Ніка вирішила обійтись без привітань англійською мовою й почала так:

– Привіт, Златко! Чого не телефонуєш? Не сподобалось у нас в клубі?

Я людина страшенно чесна, але ж ввічлива. Тому зараз трішки збрехала:

– Чому ж? Сподобалось. Але ти знаєш, що я знаходжусь у нудному процесі пошуку роботи, де легко загубитись.

– Можеш вже не шукати! Вважай, що роботу я тобі знайшла. І не дякуй, ми ж подруги! – почула я доволі дивні слова, та все ж наважилась уточнити:

– Ким? Охоронцем у вашому клубі? Так там наче всі дядьки на своєму місці.

– У нас так. Але є й інші місця. То хочеш дізнатись про що я торочу, чи так і будеш стібатися з нас нещасних? – серйозно спитала дівчина.

– Вибач, будь ласка. Просто я так звикла до тупих запитань, які мені весь час задають, що вже й не відрізняю: де хороше, а де погане, – відверто зізналась я, та Вероніка продовжила:

– Ось я й пропоную більше не слухати байки невихованих чоловіків, а зустрітись зі справжнім роботодавцем. Ти не думай, що мені нічим зайнятися і я відкрила агентство з пошуку роботи для тебе. Все вийшло абсолютно випадково. Тут такий франт тобою цікавиться, що не знаю як і представити. Побачив тебе вчора в клубі, а тепер з’явився знову й вимагає твій контакт. Але ж я дівчинка обережна – без твоєї згоди нізащо не дам.

– А, зрозуміло! Якомусь пихатому дідові сподобались мої довгі ноги? Краще б ти не тягнула мене до себе в гості. А то бачиш: тепер можуть бути проблеми. І не смій нікому давати мій номер. Чуєш, Нікусю! Забудь. Ти ще заміж за свого чорнявого виходити не передумала? – намагалась змінити тему я, але Вероніка стала ще серйознішою.

– Та куди заміж? Приколювалась я. У мене таких «наречених», як дров у лісі. А ти з теми не сповзай. Ніякий він не дід. Мужику років сорок, чи може тридцять п’ять. Хрін їх розбере цих доглянутих та спортивних. Це не наш постійний клієнт, я його раніше ніколи не бачила. У мене була репетиція зранку, а хлопці покликали на вулицю. Я як його Porsche побачила, мало не знепритомніла. Думала, що до мене прийшов. А ні! Він, бачите, тебе шукає. Розпитав так виховано: що і як. Ну, я візьми та й ляпни, що ти роботу шукаєш. Він про освіту спитав. Про твою англійську. Ну, словом, я стала твоїм ходячим резюме. А потім подумав одну мить та й сказав, що ти йому підходиш і попросив контакт...

Я сіла на стільчик посеред кухні й зрозуміла, що від тієї мандрівки в Голлівуд у мене тепер, дійсно, проблеми. Отак сидиш собі десь з друзями за столиком і не знаєш, що якийсь фірмач вибирає тебе, як ту тваринку в зоомагазині. Та ще й видає вердикт, що я йому бачите «підходжу»! А хто він такий, щоб це робити? Я розізлилась і сказала:

– Нікусю, бери його собі. Коли вже й машина тобі його сподобалась. А я – пас. Буду далі дурнів телефоном вислуховувати.

– Мала, ти не зрозуміла. Цей не відчепиться. У нього очі хижака. Красиві, але хижі. Я на них тут надивилась в різних ракурсах. Кажу тобі: бери поки дають! – підказувала мені бувала дівчина.

– А він мене цілою хоче, чи на фарш? – сама здивувалась своєму цинізму я зараз.

– Та дурненька ти, Златко. В помічниці він тебе хоче. Не більше й не менше.

– Тобто в безвідмовні секретарки? Прекрасно! Я цілими днями від таких ідіотів відбиваюсь, а тут ще й ти сватаєш. Дякую, Нікусю!

– Ну, не знаю. Моя справа запропонувати. Не хочеш бути лицем світового бренду, то й сиди у своїй сталінці з батьками довіку.

– Що-що? Якого бренду? Що він тобі наплів? – чисто з цікавості спитала я.

– Та не наплів він, бо показував їхні глянцеві каталоги й він там на першій сторінці, у всій красі, з моделями та президентами їхніх філіалів по всьому світу. Я й не знала, що до нас такі заходять. Мабуть, випадково забрів у справах, а тут і ти якраз приперлася. Може це твій зоряний час пробив, мала?

Я слухала нашу маленьку танцівницю й гордовито думала про те: звідки їй відомі такі визначення, як «хижак» чи «зоряний час»? Виходить не дарма Вероніка з ранку до ночі пілон своїм тілом шліфує? Он яким філософом встигла стати! А сама навіть не здогадувалась: наскільки більше знає про правду життя ця звичайна непомітна дівчинка. Що ж їй відповісти, щоб відчепилась?

– Добре, Нікусю, давай йому мій номер. Я сама спробую культурно послати його якомога далі. Щоб він тебе не діставав. Або залиш його собі, – ніколи не була жадібною я.

– Н-є-є, мала! Мені такого добра не треба. Рівень не мій. Я своє місце давно вже визначила. Тоді чекай дзвінка від зірки Форбсу і бувай здорова!

Я відключила зв’язок та розмірковувала, сидячи на кухні про дивну новину. Виноград, що зранку купила на Бесарабці був доволі смачним і мені було байдуже, що скаже у своїй «промові» претендент в мої боси. Я ж все одно відмовлюсь, то чого переживати? Та до вечора мені ніхто чужий так і не зателефонував.

«Мабуть, передумав закордонний франт або знайшов когось швидкодоступного» думала я, завантажуючи пральну машину. Сьогодні в мене було велике прання. Я зібрала літні речі, які через похолодання вже прийдеться відкласти до наступного року. Та не встигла запустити машинку, як почула виклик. Номер був незнайомий. Я витерла насухо руки та намагалась підготуватись до чемної відмови сторонній людині з вищого світу, як казала Вероніка.

– Алло, я слухаю, – вимовила рівно, наче диктор, як навчали на парах з психології.

– Ваш голос ще чарівніший, ніж Ви сама! Хоча, спочатку представлюсь. Мене звати Богдан Шеремет. Ми організовуємо в Києві нове представництво компанії Inwеy і мені конче потрібна освічена помічниця зі знанням столиці, а також мов. Перепрошую за сумбурне представлення...

Наразі вся моя впевненість чомусь пішла в п’ятки, бо людина дійсно була серйозна. А ще в нього був такий приємний голос, що відмовлятись та кидати слухавку мені зовсім перехотілось. Його мова була м’яка та схожа на теплу хвилю, що ллється мені до вуха. Через накопичення дивних відчуттів мене зовсім перемкнуло і я просто мовчала.

– ... Алло! Ви ще слухаєте? – допитувався незнайомець з трубки.

– Так, слухаю. Тільки не знаю, що Вам відповісти. У мене зовсім немає досвіду роботи. Тому, скоріше за все, я Вам не підійду.

– Навпаки. Саме таку людину я й шукаю. Без усіх тих слизьких офісних досвідів та напрацювань. Ви ж наче чиста сторінка і я сам хотів би її заповнити. Давайте десь зустрінемось. Диплома не треба, я чув, що ви відмінниця. Головне, щоб ми з Вами спрацювалися. Згодні? – він говорив так, наче наш професор на лекціях. І не було ніяких аргументів, щоб чинити спротив.

– Добре, я згодна. Призначайте час і місце. Я буду, – на диво легко здала свої позиції я й дуже розхвилювалася.

Не дивлячись на те, що я дівчинка з центрального району, страшенно не люблю отих хвалькуватих мажорів, що вештаються на таткових авто та гордяться досягненнями предків, наче своїми. Можливо і цей такий самий, але дуже хочеться подивитись.

Розділ 4. Співбесіда

Зі своїм ймовірним роботодавцем бізнесменом Богданом Шереметом ми домовилися зустрітись біля консерваторії. Відправили одне одному фото і він миттю прислав мені коментар: «Кожного разу Ви виглядаєте все чарівніше!» Але коли я побачила на екрані айфона його лице – то всередині наче щось тріснуло. Ні, не боляче, а так немов зойкнуло й завмерло... Дійсно, танцівниця Вероніка мала рацію. Його яскраві жовто-зелені очі нагадували розкішного хижака, з дикої природи.

От, наприклад в нашому зоопарку, особливо влітку, мені страшенно шкода дивитись на вовків. Адже вони тоді линяють, а ще зиркають на безжальних людей, що кидають в них цукерками й чипсами, очима повними сліз і мовчки просять: «Добийте й не мучте! Бо це ж не життя взагалі». Ну, не може сильна, спритна та розумна тварина існувати в подібному середовищі. Але, перепрошую, я дещо відволіклась!

Так от цей «хижак», що стояв переді мною, був справжнім. Ні, я не збиралась закохуватись у першого стрічного, який зараз буде екзаменувати мої здібності та намагатиметься зрозуміти: чи давати мені роботу? Просто вигляд у чоловіка, дійсно виявився таким, ніби він спустився на Хрещатик з того самого глянцю. Відносно віку мала танцівниця мала рацію: десь років тридцять п’ять, не більше.

Вчора, готуючись до зустрічі та перебираючи все своє вбрання, я страшенно хвилювалась і намагалась знайти таке, в якому відразу сподобаюсь, як працівник звичайно! Не знаю: чи вгадала, але приперлась на співбесіду я в сірому діловому костюмі: приталений жакет та спідничка-олівець, вище колін. На ніжках, як завжди, гарненькі високі шпильки. Волосся в мене довге й доглянуте. Тому я не стала крутити бабусиних «дульок» на голові, а розпустила й трішки підкрутила, щоб виглядати ефектніше. Ось такою я вперше постала перед очима майбутнього роботодавця.

– Вітаю! Ви – Злата? А я – Богдан. Дуже радий знайомству, – вимовив стандартну фразу, призначену для першої зустрічі чоловік і в мені знову щось «зойкнуло»...

Я простягнула руку, як навчали на уроках ділового етикету: не високо й не низько, сміливо й неквапливо – якось так! А всередині вся тремтіла від хвилювання і це, з головою, видавав веселий рум’янець на моїх щоках. Та ще й мої трішки розкосі блакитні очі в таких випадках випромінювали сяйво, як дурні...

– Добрий день, Богдане! І мені приємно, – встигла лише сказати я, коли чоловік з глянцю нахилився й доторкнувся пухнастими теплими губами до моєї руки.

– Але не так, як мені! – підкреслив співрозмовник своє захоплення й зараз все, що відбувалось було мало схоже на початок співбесіди по роботі. – Зайдімо до кафе? – запропонував він.

Ми пішли в бік Пасажу і я тихенько продовжувала вивчати ідеальний вигляд свого майбутнього роботодавця. Темний діловий костюм, без єдиної зморщечки, гарно сидів на бездоганній фігурі. Висока зачіска доглянутого волосся сьогодні явно була укладена стилістом. Дороге взуття та годинник, а ще приємний здоровий колір обличчя та модна борідка, навіть нігті з чоловічим манікюром – просто кричали про те, що цей індивідуум звалився на Хрещатик саме з обкладинки модного журналу. Тут зі спостережливою Веронікою не посперечаєшся!

Він повів мене до однієї з кращих кафешок Пасажу, бо скоріше за все, вже бував тут. Ми вмостились за маленьким столиком вдалині та замовили каву. Я не пам’ятала: чи була тут, але місце виявилось доволі приємним. По залу лилась тиха музика та й відвідувачів, серед білого дня, було зовсім небагато. Тому для ділової розмови заклад підходив якнайкраще. А в моїй дурній голові раптом пролетіла думка, що для «неділової» зустрічі – теж підійшов би... «Та що ж це зі мною діється? Гостей столиці кожного дня на Хрещатику – хоч греблю гати. І таких, мабуть, ходить багато!» вмовляла я себе, а вреднюча Златка всередині заперечувала мені: «Навіщо кривити душею? Сама бачиш: такий на світі лише один!»

Не дивно, що цей Богдан робив зараз те ж саме. Він тихенько вивчав мене, наче рентген, і від цього я весь час відчувала в собі мандраж.

– Розкажіть про себе, Злато, те, чого я не знаю. Все про Вашу красу, характер та виховання я вже зрозумів. Мене цікавить щось більш суттєве й приховане, – попросив він, здається, характеристику мого особистого життя, якого в мене не було.

– Не знаю, що Ви маєте на увазі. Але про міжнародний факультет універу Вероніка Вам уже розказала. Досвіду в мене – нуль. Батьки працюють в Катарі. Тато нафтовик, мама вчителька англійської й саме тому в мене з дитинства дві розмовні мови. Заміжня не була й не збираюсь. Оце, мабуть, про мене і все.

– Прекрасно! Ви кількома реченнями точно схарактеризували ціле життя та навіть свої плани на майбутнє. Для роботи, яку я збираюсь Вам запропонувати – це просто неоціненне надбання. Бо опис наших товарів, то робота дистриб’юторів. А Ваша діяльність буде полягати в тому, щоб допомагати мені не з’їхати з глузду серед дзвінків та презентацій. Ну, ще на Вас ляже координація роботи київського офісу в мою відсутність. Це дуже важливо, бо мій робочий графік триває серед двох півкуль. І часто звичайної доби зовсім не вистачає. Поки я справляюсь, ось тільки якби Ви згодились мені допомагати – я був би дуже радий, – знову щиро посміхнувся чоловік.

– Вибачте, Богдане, Але Ви зовсім нічого не сказали про напрямок Вашої діяльності, – тепер вирішила проекзаменувати його я.

– Невже? Щиро перепрошую! Просто мені здавалось, що та дівчина з клубу вже все про нашу продукцію розповіла. Я їй презентував традиційний стартовий набір товарів і вона була, по-моєму, в захваті.

– Ні. Вероніка – дівчина щира, але в неї мозок трішки розмитий на все відразу й вона мені телефонує не так часто, як могло здатися, – посміхнулась я та була щаслива, що разом з відсутньою тут Нікусею, ми поставили цього закордонного магната у становище, де треба було розкритись детальніше.

– Добре, тоді скажу так, як говорять наші профі зі сцени на презентаціях. Я представляю міжнародну компанію Inwеy – номер один серед компаній з прямими продажами у світі. Народилась вона в США. Її найпопулярнішими брендами є вітамінні, мінеральні та дієтичні добавки. Є також система очищення води та побутова хімія. Але гордість компанії – то лінія косметики та догляду для жінок. Ми вже маємо офіси в Дніпрі, Одесі та Львові. До речі, Львів – це мій рідний дім. Там я народився та ходив до школи. Але вже майже п’ятнадцять років живу у Нью-Йорку. Туди я забрав і батьків. Та за Львовом вони страшенно сумують. Бачите, Злато, я не зумів так лаконічно, як Ви схарактеризувати мій світ.

Я уважно вислухала «презентацію» й зрозуміла, що Він мені підходить. О, Господи! Я хотіла сказати, що мені підходить робота в його компанії. Тільки й усього, та напевно він одружений і щасливий. Але цю інформацію чоловік з глянцевого журналу чомусь у своїй доповіді пропустив та й не повинен він був звітувати про особисте життя перед дівчиськом, яке прийматиме дзвінки в одному з його офісів. А так хотілося б дізнатись!.. Можливо, потім щось скаже, хоча навіщо? А Шеремет продовжив: