Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Скоро, Златочко, скоро. Ось здадуть в експлуатацію нову свердловину й тоді точно приїдемо. Пекло це вже дістало. Хочеться на фонтани подивитися й на рідні каштани. Адже вдома чарівна золота осінь, а тут все сухе й порепане. Я сама нагадую мумію, на котру дивитися гидко.

– Мамо, не гнівай Бога! Ти в нас завжди тендітна й прекрасна, – роблю їй комплімент і мамця миттю розквітає:

– Дякую, золотко моє. Ой, перепрошую, треба бігти. Бережи себе, доню! Цьом-цьом тебе сто разів... – зв’язок безжально зникає і я знову на світі сама-самісінька.

Після таких розмов завжди гірко. Коли звикаю до тиші й самотності – життя прямує рівно. А як поговоримо, хоч з вікна викидайся, щоб припинити тугу та навіть це неможливо. Наша квартира знаходиться на другому високому поверсі, а тому вбитися не вийде, хіба скалічитися й вихвалятися потім гіпсом перед людьми. Теж неприваблива перспектива!

О’кей, не буду сумувати, краще картку перевірю. Дійсно на рахунок впала тисяча доларів і для будь-якої нормальної дівчини це привід миттю мчати до ЦУМу на закупи. Але й таке мені не до снаги. Вбрання я маю на всі смаки, тільки куди його вигулювати? Я ж не Вероніка й не шукаю пригод посеред вулиці.

– Дивіться, легка на згадку! – бачу на екрані її контакт та посміхаюся: – Привіт, красуне!

– Hello, bebi! How are you? (Привіт, мала! Як справи?) – старанно промовляє Ніка.

– Дякую, добре! А як твої? – не намагаюся продовжувати її агонію з вимовою та розумію, що вітер віє від ночі, проведеної з іноземцем.

– Та й у мене нічого собі. Слухай, кралечко, а ти сьогодні ввечері вільна? – раптом дивує вона мене запитанням.

– Звісно, як завжди. Хочеш зайти до мене в гості? Буду рада! – веселішаю від такої перспективи.

– Та ні, навпаки. Хочу запросити тебе до нас, в Голлівуд. Познайомишся зблизька з моїм світом, а ще з Фаделем, – весело сміється Вероніка.

– Даруй, Нікусю! Ну, чого мені пертися на інший кінець міста? Може все-таки ви до мене? Покажемо твоєму іноземцю Хрещатик у всій осінній красі, вечірні фонтани. Можу замовити квитки до оперного... – понесло мене традиційною стежкою та Ніка спиняє:

– Златко, не парся! Бачив він наші фонтани, навчається тут. А ти киснеш у своєму центрі, мов приречена. Погоджуйся! Буде весело. Нам нову програму завезли і я свій талант продемонструю. Ти ж ніколи не бачила, як я танцюю, – щиро вмовляє вона мене.

Розумниця склала до купи всі «за» і «проти» та погодилася зганяти на лівий берег, до нічного клубу. Шукати роботу сьогодні категорично відмовилася. Навпаки, вирішила ґрунтовно підготуватися до зустрічі з ласощами нічного життя та розпусти.

Старанно вимила довге волосся і розчесала звабливі локони. Потім обрала доречний комплект: коротеньку сукню-олівець і туфлі на тоненьких шпильках. Прикрашати себе коштовностями я не люблю, а тому залишила лише крихітні сережки. Здається такий варіант годиться, хоча біс його знає, в чому ходять тусити до нічних закладів? Та, думаю, не осоромлюсь.

В джинсах і вітрівці сходила на Бесарабку й поповнила собі запаси овочів на салати. А ближче до вечора підкоригувала брівки й оцінила акуратний французький манікюр. Ось так годиться!

Десь біля сьомої вечора мені знову зателефонувала Ніка:

– Ну як, зубрила, готова поринути в мій казковий світ?

– От умієш ти, Ніко, підтримати! Не зубрила я нічого, – відверто ображаюся на неї.

– Золотко, ти невиправна! Та жартую я завжди, коли до нового виступу готуюся.Такий у мене стиль. Давай, викликай таксі й миттю до нас. Чекаємо!

Поки ми з перевізником допхалися в годину пік на лівий берег, вже смеркло. Відшуміло гаряче літо й дні ставали все коротшими. Ось я побачила яскраву рекламу нічного клубу та вийшла біля вогнів, що нагадували новорічну ілюмінацію.

Черги, як часто демонструють у кіно, тут не спостерігалося. Я просто запитала в охоронців: як побачити Вероніку Матвієнко? Один качок глянув на мене прискіпливим поглядом і констатував:

– Щось Ви не дуже схожі на її подругу. Ну, пішли...

Дядько супроводив мене темними коридорами до невеличкої гримерки й прочинив двері:

– Прошу! Ось вона наша суперстар.

Він зник, а розмальована і вся обсипана блискітками Ніка обійняла мене з такою обачністю, аби не зіпсувати взаємної краси. Власне на дівчині не було майже нічого, окрім дуже відвертого та яскравого, розшитого стразами купальника, а ще потворного фіолетового ірокеза на голові.

– Молодець, Златко! Зважилася таки. А ти нічогенька й лахміття няшне. Ну, просто королева краси! Власне ноги дуже допомагають. От би й тобі в танцівниці піти, грошей би купу назбирала. У мене ніжки хоч тонесенькі, але також стрункі... Сорі, а це мій Фадель і шкільна подруга, Злата, – пригорнулася вона до чорнявого хлопця, що зайшов до кімнати.

Я ввічливо подала йому руку та раптом чомусь дуже захотіла додому! Ні, я не расистка, народилася й виросла в європейській столиці та й навчалася поруч з купою іноземців. Але як подумаю, що наша біленька дівчинка й оцей афроамериканський «принц» тісно спілкуються, відразу ніяково робиться. Та я дивачка по життю!

У напівтемному просторі, близенько до сцени Вероніка залишила нас з хлопцем за столиком і піднялася на подіум. Те, що вона виробляла біля пілона було фантастичним. Дівчина прекрасно відчувала ритм музики, а ще її тендітне тіло гнулося, наче не мало кісточок. На личку танцівниці сяяла посмішка й відчувалося, що працює вона з задоволенням.

Після виступу Ніка зникла на якусь мить за лаштунками, а потім з’явилася у напівпрозорій сукні та сіла поруч з Фаделем. Не хочу бути геть дивною, але мені весь час здавалося, що з темряви за нами хтось уважно спостерігає. Та шукати нахабні очі у цій мерехтливій пітьмі - справа марна.

Час ми провели доволі весело. Студент політеху добре знав українську й сипав жартами та прислів'ями з нашого фольклору. А потім переходив до анекдотів про білих і чорних, не надаючи  жодного значення кольору шкіри. Молодець!

Десь біля другої години ночі парочка ескортувала мене на таксі до самої домівки й поїхала геть. А я змила з себе блискітки нічного життя та зморена вляглася спати.

Розділ 3. Чиста сторінка

Наступного дня я знову мучила телефон, з безглуздими сподіваннями знайти достойну роботу. Про вчорашню мандрівку на лівий берег майже забула, але як побачила виклик Вероніки стало ясно, що мені прийдеться знайти вагомі аргументи аби відкараскатися від чергової подорожі до того Голлівуду.

Тільки наразі традиційно легковажний тон Ніки зник і голос був серйозним, навіть схвильованим.

– Привіт, Златко! Як почуваєшся і чому не телефонуєш? Аж так не сподобалося в нашому клубі?

Я людина відверта, але ввічлива. Тому наразі дещо злукавила:

– Даруй, не встигла подякувати. Чому ж, сподобалося! Просто нудний процес пошуку роботи поглинає мене повністю.

– О, з цим можеш більше не паритися! Вважай, роботу я тобі знайшла. І не дякуй, ми ж подруги! – почула я доволі дивні слова та все ж наважилась уточнити:

– Ким? Охоронцем у вашому клубі? Так здається всі дядьки там на своєму місці.

– Це точно. Ні, для тебе я маю непередбачуваний сюрприз. Хочеш дізнатися: про що я торочу? – нетерпляче запитала дівчина.

– Вибач, звісно хочу. Розумієш, останнім часом мене приголомшують такими запитаннями, що я й нормальних людей полохаюся, – відверто зізнаюся їй, а Вероніка продовжує: