Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Ось я й пропоную більше не слухати дичину старих маразматиків, а зустрітися зі справжнім роботодавцем. Ти не думай, що мені нічим зайнятись і я відкрила агенцію з пошуку роботи для тебе. Все вийшло цілком випадково. Тут такий франт тобою зацікавився, що не знаю як і сказати. Вчора помітив у темряві зали, а сьогодні намалювався знову та вимагає твій контакт. Але ж я дівчинка обережна й без твоєї згоди ні за що не дам.

– А, зрозуміло! Якомусь пихатому дідові сподобались мої довгі ноги? Нікусю, краще б ти не тягнула мене затуркану до себе в гості, бо тепер будуть проблеми. І номер мій не смій нікому давати! Скажи нехай забуде та йде собі геть, – намагаюся відкараскатися від новини та пригадую той вчорашній невідворотний погляд.

– Е-е! Мала, ти так не гони, бо ніякий він не дід, а краш яких я зроду не бачила. Мужику десь років тридцять п’ять. Хрін їх розбере цих доглянутих та спортивних. Він не наш постійний клієнт і був тут здається вперше. Зранку хлопці покликали мене з репетиції. Я коли побачила його Porsche мало не знепритомніла. Думала, що до мене припхався та НІ! Почав про тебе розпитувати. А я візьми й ляпни, що ти роботу шукаєш. Він про освіту й мови запитав і вийшло, що я була твоїм ходячим резюме. Далі цей казковий легінь подумав хвильку та вирішив тебе найняти. Ось просить контакт...

Я сиділа на стільчику посеред кухні, слухала Ніку й розуміла, що від тієї подорожі до лівобережного Голлівуду в моєму житті щось змінилося. Але що? Ну, побачив мене якийсь фірмач, котрий відпочивав учора з друзями й прийняв рішення щодо моєї долі. Та хто він такий, щоб це робити?

– Ніко, а бери його собі, коли сподобався. Я - пас. Буду далі розважати дурнів зі слухавки, – сердито відрізаю подрузі.

– Кралечко, ти не зрозуміла. Цей не відчепиться. У нього очі хижі. Красиві, але хижі. Я їх тут стільки передивилася. Кажу тобі: цей вартий уваги. Бери, коли до рук сам іде! – напосідала Ніка.

– А він хоче мене цілою чи на фарш? – цинічно відреагувала я на підказку досвідченої.

– Та дурненька ти, Златко. В помічниці він тебе хоче. Варто хоча б спробувати.

– Тобто в безвідмовні секретарки? Чарівно! Виходить я все життя вперто навчалася, аби стати шматком м’яса для заможного дядечка. Дякую, Нікусю!

– Ну, не знаю. Моя справа запропонувати. Якщо не хочеш стати обличчям світового бренду, то й сиди у своїй сталінці з батьками довіку.

– Що? Якого бренду? Це він тобі наплів? – презирливо  перепитую в неї.

– Та не наплів він, бо показував глянцеві каталоги компанії, де сам красується на перших сторінках, з моделями й телезірками. Всі ті відомі люди користуються їх продукцією, а мережа снує по всьому світу. Я навіть не знала, що до нас такі заходять. Мабуть, випадково у справах забрів і побачив тебе. Злато Шевчук, а може то твій зоряний час настав? – піднесено діставала мене Ніка.

Я слухала маленьку танцівницю й набундючено думала про те: звідки їй відомі такі визначення, як «хижак» чи «зоряний час»? Виходить не дарма Вероніка з ранку до ночі пілон своїм тілом шліфує? Он яким філософом стала! Тоді я ще геть не уявляла: наскільки встигла пізнати правду життя ця непомітна дівчинка.

– Добре, Нікусю, дай йому мій номер. Сама спробую виховано послати твого зіркового знайомого. А тоді вже зваблюй його сама, – щиро ділюся небаченим скарбом з подругою.

– Ні, мала! Мені такого добра не треба. Рівень не мій. Я своє місце давно визначила. ОК, чекай дзвінка від зірки Форбсу і бувай здорова!

Я відключила зв’язок та байдуже насолоджувалася смачним виноградом, що купила на Бесарабці. Яка різниця, що скаже претендент у мої боси, я ж все одно відмовлю. Але до вечора мені ніхто так і не зателефонував.

«Мабуть, передумав закордонний франт або вже знайшов когось більш доступного» -думала я, завантажуючи пральну машину. Сьогодні в мене було велике прання. Самотня господиня зібрала літні речі, котрі через похолодання вже не знадобляться аж до наступного року...

Та не встигла я запустити машину, як почула виклик. Номер незнайомий. Протерла руки і взялася за айфон. Ясно, що людині з вищого світу треба відмовити ввічливо. У мене вийде!

– Алло! Слухаю, – сказала наче диктор.

– Ваш голос ще чарівніший, ніж Ви самі! Хоча, спочатку представлюсь. Мене звати Богдан Шеремет. Ми організовуємо в Києві нове представництво компанії Inwey і мені конче потрібна освічена помічниця, зі знанням столиці й мов. Даруйте за таку сумбурну презентацію.

В одну мить вся моя самовпевненість розтанула, а Його голос звучав приємно й серйозно. Я забула все, про що хотіла сказати й лише відчувала теплі хвилі, що хлюпаються всередині. Через накопичення дивних емоцій я оніміла.

– ... Перепрошую, Ви ще слухаєте? – поцікавився незнайомець.

– Так, слухаю. Тільки не знаю, що Вам відповісти. У мене зовсім немає досвіду, після вишу я ніде поки не працювала, а тому Вам не підійду.

– Навпаки. Саме таку людину я й шукаю. Без усіх тих слизьких офісних напрацювань. Ви ж наче чиста сторінка, яку я хочу заповнити сам. Давайте десь зустрінемося. Диплома не треба, я чув, що ви відмінниця. Головне аби ми з Вами порозумілися. Згода? – він говорив так, наче професор на лекціях і я не знаходила жодного аргументу для спротиву.

– Добре, я згодна. Призначайте час і місце. Я буду, – на диво легко здала свої позиції недовірлива й чомусь страшенно розхвилювалася.

А щодо багатіїв скажу так. Не дивлячись на те, що я дівчинка з центрального району, просто ненавиджу хвалькуватих мажорів, що вештаються містом на таткових авто й пишаються досягненнями предків, наче своїми. Можливо й цей саме такий, але хочеться роздивитись.

Розділ 4. Співбесіда

З імовірним роботодавцем - бізнесменом Богданом Шереметом ми домовилися зустрітися біля консерваторії. Відправили одне одному фото й він миттю відреагував коментарем: «З кожним разом Ви все чарівніші!»

Але коли я побачила на екрані айфона його лице, всередині наче щось тріснуло. Ні, не боляче, а так немов зойкнуло й завмерло... Дійсно, танцівниця Вероніка мала рацію. Його яскраві жовто-зелені очі нагадували розкішного хижака, з дикої природи.

От, наприклад, влітку в нашому зоопарку дуже шкода дивитися на вовків. Тоді вони линяють та зиркають на відвідувачів очима повними сліз, наче просять: «Добийте й мучте!» Сильна й розумна дика тварина, призначення якої жити на волі, отримує цукерками й чипсами по голові та нічого не може вдіяти. Такого життя нікому не побажаєш!

А переді мною стояв інший хижак. Він був справжній і саме такий, про якого розповідала Ніка. Наче зійшов зі сторінки модного журналу й дивиться на мене доброзичливим поглядом, в якому не знайти хтивого збудження. Це зовсім не означало, що я миттю закохалася в невідомого заможного красунчика, але все що вчора готувала – відлетіло з моєї голови в невідомому напрямку.

Готуючись до зустрічі я намагалася визначитись з діловим вбранням і здається вгадала. Сірий твідовий костюм, з приталеним жакетом і вузькою спідницею, трохи вище колін, виявився доречним. Волосся в мене гарне і тому я залишила вчорашню пухнасту зачіску. Ось такою постала перед очима майбутнього працедавця.

– Вітаю! Ви - Злата? А я - Богдан. Дуже радий нашому знайомству, – вимовив стандартну фразу, призначену для першої зустрічі чоловік і в мені знову щось «зойкнуло»...

Я простягнула руку, як навчали на уроках ділового етикету: не високо й не низько, сміливо й неквапливо. Якось так! А всередині вся тремтіла від хвилювання й це промовисто демонстрували мої рум’яні щічки. А дещо розкосі блакитні очі випромінювали сяйво, мов дурні...

– Добрий день, Богдане! І мені приємно, – встигла вимовити я, а чоловік з глянцю нахилився й доторкнувся пухнастими теплими вустами до моєї руки.

– Дякую. Але не так, як мені! – підкреслив співрозмовник своє ставлення й зараз все, що відбувалося між нами мало нагадувало розмову про співпрацю. Далі він запропонував: – Ви не проти, якщо поговоримо десь в кафе?

– Зовсім ні, – знову погодилася непокірна.

Ми йшли в бік Пасажу, а я тихенько продовжувала вивчати ідеального роботодавця. Темний дорогий костюм неймовірно ладно сидів на спортивній фігурі. Висока зачіска доглянутого волосся зранку побувала у стиліста. Годинник та взуття традиційно доповнювали бездоганний образ багатія. Здоровий колір обличчя, модна борідка і навіть непомітний чоловічий манікюр лише підкреслювати, що цей індивідуум звалився на Хрещатик саме з обкладинки глянцю. Тут зі спостережливою Веронікою не посперечаєшся!

Він запросив мене до однієї з кращих кафешок Пасажу, бо скоріше за все, вже бував тут. Ми вмостилися за маленьким столиком у кутку й замовили каву. Раніше, з друзями, я також бувала в цьому закладі. Приємна тиха музика не заважала розмові, а відвідувачів посеред робочого дня зовсім мало. Місце він обрав просто ідеальне. Тільки мої думки продовжували плутатися, а всередині звучало: «Ти ж погодишся на всі його умови. Навіщо кривити душею? Таке трапляється лише раз у житті!»

І співрозмовник також непомітно вивчав мене. Від цих прихованих рентгенівських променів мені ставало дедалі лячніше.

– Злато, а розкажіть про себе, будь ласка, таке чого я ще не знаю. Все про Вашу красу, характер та виховання я вже зрозумів. Мене цікавить щось більш особисте, – ввічливо попрохав він.

– Не знаю, що Ви маєте на увазі. Але про міжнародний факультет універу Вероніка Вам розповідала. Батьки мої працюють в Катарі. Тато нафтовик, мама вчителька англійської. Мабуть, саме тому я з дитинства добре знаю мову. Заміжня не була й не збираюся. Ось власне про мене і все.