Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Мала, ти не зрозуміла. Цей не відчепиться. У нього очі хижака. Красиві, але хижі. Я на них тут надивилась в різних ракурсах. Кажу тобі: бери поки дають! – підказувала мені бувала дівчина.

– А він мене цілою хоче, чи на фарш? – сама здивувалась своєму цинізму я зараз.

– Та дурненька ти, Златко. В помічниці він тебе хоче. Не більше й не менше.

– Тобто в безвідмовні секретарки? Прекрасно! Я цілими днями від таких ідіотів відбиваюсь, а тут ще й ти сватаєш. Дякую, Нікусю!

– Ну, не знаю. Моя справа запропонувати. Не хочеш бути лицем світового бренду, то й сиди у своїй сталінці з батьками довіку.

– Що-що? Якого бренду? Що він тобі наплів? – чисто з цікавості спитала я.

– Та не наплів він, бо показував їхні глянцеві каталоги й він там на першій сторінці, у всій красі, з моделями та президентами їхніх філіалів по всьому світу. Я й не знала, що до нас такі заходять. Мабуть, випадково забрів у справах, а тут і ти якраз приперлася. Може це твій зоряний час пробив, мала?

Я слухала нашу маленьку танцівницю й гордовито думала про те: звідки їй відомі такі визначення, як «хижак» чи «зоряний час»? Виходить не дарма Вероніка з ранку до ночі пілон своїм тілом шліфує? Он яким філософом встигла стати! А сама навіть не здогадувалась: наскільки більше знає про правду життя ця звичайна непомітна дівчинка. Що ж їй відповісти, щоб відчепилась?

– Добре, Нікусю, давай йому мій номер. Я сама спробую культурно послати його якомога далі. Щоб він тебе не діставав. Або залиш його собі, – ніколи не була жадібною я.

– Н-є-є, мала! Мені такого добра не треба. Рівень не мій. Я своє місце давно вже визначила. Тоді чекай дзвінка від зірки Форбсу і бувай здорова!

Я відключила зв’язок та розмірковувала, сидячи на кухні про дивну новину. Виноград, що зранку купила на Бесарабці був доволі смачним і мені було байдуже, що скаже у своїй «промові» претендент в мої боси. Я ж все одно відмовлюсь, то чого переживати? Та до вечора мені ніхто чужий так і не зателефонував.

«Мабуть, передумав закордонний франт або знайшов когось швидкодоступного» думала я, завантажуючи пральну машину. Сьогодні в мене було велике прання. Я зібрала літні речі, які через похолодання вже прийдеться відкласти до наступного року. Та не встигла запустити машинку, як почула виклик. Номер був незнайомий. Я витерла насухо руки та намагалась підготуватись до чемної відмови сторонній людині з вищого світу, як казала Вероніка.

– Алло, я слухаю, – вимовила рівно, наче диктор, як навчали на парах з психології.

– Ваш голос ще чарівніший, ніж Ви сама! Хоча, спочатку представлюсь. Мене звати Богдан Шеремет. Ми організовуємо в Києві нове представництво компанії Inwеy і мені конче потрібна освічена помічниця зі знанням столиці, а також мов. Перепрошую за сумбурне представлення...

Наразі вся моя впевненість чомусь пішла в п’ятки, бо людина дійсно була серйозна. А ще в нього був такий приємний голос, що відмовлятись та кидати слухавку мені зовсім перехотілось. Його мова була м’яка та схожа на теплу хвилю, що ллється мені до вуха. Через накопичення дивних відчуттів мене зовсім перемкнуло і я просто мовчала.

– ... Алло! Ви ще слухаєте? – допитувався незнайомець з трубки.

– Так, слухаю. Тільки не знаю, що Вам відповісти. У мене зовсім немає досвіду роботи. Тому, скоріше за все, я Вам не підійду.

– Навпаки. Саме таку людину я й шукаю. Без усіх тих слизьких офісних досвідів та напрацювань. Ви ж наче чиста сторінка і я сам хотів би її заповнити. Давайте десь зустрінемось. Диплома не треба, я чув, що ви відмінниця. Головне, щоб ми з Вами спрацювалися. Згодні? – він говорив так, наче наш професор на лекціях. І не було ніяких аргументів, щоб чинити спротив.

– Добре, я згодна. Призначайте час і місце. Я буду, – на диво легко здала свої позиції я й дуже розхвилювалася.

Не дивлячись на те, що я дівчинка з центрального району, страшенно не люблю отих хвалькуватих мажорів, що вештаються на таткових авто та гордяться досягненнями предків, наче своїми. Можливо і цей такий самий, але дуже хочеться подивитись.

Розділ 4. Співбесіда

Зі своїм ймовірним роботодавцем бізнесменом Богданом Шереметом ми домовилися зустрітись біля консерваторії. Відправили одне одному фото і він миттю прислав мені коментар: «Кожного разу Ви виглядаєте все чарівніше!» Але коли я побачила на екрані айфона його лице – то всередині наче щось тріснуло. Ні, не боляче, а так немов зойкнуло й завмерло... Дійсно, танцівниця Вероніка мала рацію. Його яскраві жовто-зелені очі нагадували розкішного хижака, з дикої природи.

От, наприклад в нашому зоопарку, особливо влітку, мені страшенно шкода дивитись на вовків. Адже вони тоді линяють, а ще зиркають на безжальних людей, що кидають в них цукерками й чипсами, очима повними сліз і мовчки просять: «Добийте й не мучте! Бо це ж не життя взагалі». Ну, не може сильна, спритна та розумна тварина існувати в подібному середовищі. Але, перепрошую, я дещо відволіклась!

Так от цей «хижак», що стояв переді мною, був справжнім. Ні, я не збиралась закохуватись у першого стрічного, який зараз буде екзаменувати мої здібності та намагатиметься зрозуміти: чи давати мені роботу? Просто вигляд у чоловіка, дійсно виявився таким, ніби він спустився на Хрещатик з того самого глянцю. Відносно віку мала танцівниця мала рацію: десь років тридцять п’ять, не більше.

Вчора, готуючись до зустрічі та перебираючи все своє вбрання, я страшенно хвилювалась і намагалась знайти таке, в якому відразу сподобаюсь, як працівник звичайно! Не знаю: чи вгадала, але приперлась на співбесіду я в сірому діловому костюмі: приталений жакет та спідничка-олівець, вище колін. На ніжках, як завжди, гарненькі високі шпильки. Волосся в мене довге й доглянуте. Тому я не стала крутити бабусиних «дульок» на голові, а розпустила й трішки підкрутила, щоб виглядати ефектніше. Ось такою я вперше постала перед очима майбутнього роботодавця.

– Вітаю! Ви – Злата? А я – Богдан. Дуже радий знайомству, – вимовив стандартну фразу, призначену для першої зустрічі чоловік і в мені знову щось «зойкнуло»...

Я простягнула руку, як навчали на уроках ділового етикету: не високо й не низько, сміливо й неквапливо – якось так! А всередині вся тремтіла від хвилювання і це, з головою, видавав веселий рум’янець на моїх щоках. Та ще й мої трішки розкосі блакитні очі в таких випадках випромінювали сяйво, як дурні...

– Добрий день, Богдане! І мені приємно, – встигла лише сказати я, коли чоловік з глянцю нахилився й доторкнувся пухнастими теплими губами до моєї руки.

– Але не так, як мені! – підкреслив співрозмовник своє захоплення й зараз все, що відбувалось було мало схоже на початок співбесіди по роботі. – Зайдімо до кафе? – запропонував він.

Ми пішли в бік Пасажу і я тихенько продовжувала вивчати ідеальний вигляд свого майбутнього роботодавця. Темний діловий костюм, без єдиної зморщечки, гарно сидів на бездоганній фігурі. Висока зачіска доглянутого волосся сьогодні явно була укладена стилістом. Дороге взуття та годинник, а ще приємний здоровий колір обличчя та модна борідка, навіть нігті з чоловічим манікюром – просто кричали про те, що цей індивідуум звалився на Хрещатик саме з обкладинки модного журналу. Тут зі спостережливою Веронікою не посперечаєшся!

Він повів мене до однієї з кращих кафешок Пасажу, бо скоріше за все, вже бував тут. Ми вмостились за маленьким столиком вдалині та замовили каву. Я не пам’ятала: чи була тут, але місце виявилось доволі приємним. По залу лилась тиха музика та й відвідувачів, серед білого дня, було зовсім небагато. Тому для ділової розмови заклад підходив якнайкраще. А в моїй дурній голові раптом пролетіла думка, що для «неділової» зустрічі – теж підійшов би... «Та що ж це зі мною діється? Гостей столиці кожного дня на Хрещатику – хоч греблю гати. І таких, мабуть, ходить багато!» вмовляла я себе, а вреднюча Златка всередині заперечувала мені: «Навіщо кривити душею? Сама бачиш: такий на світі лише один!»

Не дивно, що цей Богдан робив зараз те ж саме. Він тихенько вивчав мене, наче рентген, і від цього я весь час відчувала в собі мандраж.

– Розкажіть про себе, Злато, те, чого я не знаю. Все про Вашу красу, характер та виховання я вже зрозумів. Мене цікавить щось більш суттєве й приховане, – попросив він, здається, характеристику мого особистого життя, якого в мене не було.

– Не знаю, що Ви маєте на увазі. Але про міжнародний факультет універу Вероніка Вам уже розказала. Досвіду в мене – нуль. Батьки працюють в Катарі. Тато нафтовик, мама вчителька англійської й саме тому в мене з дитинства дві розмовні мови. Заміжня не була й не збираюсь. Оце, мабуть, про мене і все.

– Прекрасно! Ви кількома реченнями точно схарактеризували ціле життя та навіть свої плани на майбутнє. Для роботи, яку я збираюсь Вам запропонувати – це просто неоціненне надбання. Бо опис наших товарів, то робота дистриб’юторів. А Ваша діяльність буде полягати в тому, щоб допомагати мені не з’їхати з глузду серед дзвінків та презентацій. Ну, ще на Вас ляже координація роботи київського офісу в мою відсутність. Це дуже важливо, бо мій робочий графік триває серед двох півкуль. І часто звичайної доби зовсім не вистачає. Поки я справляюсь, ось тільки якби Ви згодились мені допомагати – я був би дуже радий, – знову щиро посміхнувся чоловік.

– Вибачте, Богдане, Але Ви зовсім нічого не сказали про напрямок Вашої діяльності, – тепер вирішила проекзаменувати його я.

– Невже? Щиро перепрошую! Просто мені здавалось, що та дівчина з клубу вже все про нашу продукцію розповіла. Я їй презентував традиційний стартовий набір товарів і вона була, по-моєму, в захваті.

– Ні. Вероніка – дівчина щира, але в неї мозок трішки розмитий на все відразу й вона мені телефонує не так часто, як могло здатися, – посміхнулась я та була щаслива, що разом з відсутньою тут Нікусею, ми поставили цього закордонного магната у становище, де треба було розкритись детальніше.

– Добре, тоді скажу так, як говорять наші профі зі сцени на презентаціях. Я представляю міжнародну компанію Inwеy – номер один серед компаній з прямими продажами у світі. Народилась вона в США. Її найпопулярнішими брендами є вітамінні, мінеральні та дієтичні добавки. Є також система очищення води та побутова хімія. Але гордість компанії – то лінія косметики та догляду для жінок. Ми вже маємо офіси в Дніпрі, Одесі та Львові. До речі, Львів – це мій рідний дім. Там я народився та ходив до школи. Але вже майже п’ятнадцять років живу у Нью-Йорку. Туди я забрав і батьків. Та за Львовом вони страшенно сумують. Бачите, Злато, я не зумів так лаконічно, як Ви схарактеризувати мій світ.

Я уважно вислухала «презентацію» й зрозуміла, що Він мені підходить. О, Господи! Я хотіла сказати, що мені підходить робота в його компанії. Тільки й усього, та напевно він одружений і щасливий. Але цю інформацію чоловік з глянцевого журналу чомусь у своїй доповіді пропустив та й не повинен він був звітувати про особисте життя перед дівчиськом, яке прийматиме дзвінки в одному з його офісів. А так хотілося б дізнатись!.. Можливо, потім щось скаже, хоча навіщо? А Шеремет продовжив:

– У нас раніше вже був офіс в Києві. Але тоді в мого попередника не склалося й він швиденько закрив бізнес, а сам пізніше знайшовся аж в Ізраїлі. Ще у столичного філіалу виявилося багато боргів. Без хвастощів, але я так не працюю й ніколи не буду. Це моя життєва позиція, по-перше. А по-друге, при фінансовому становищі компанії – то якось навіть образливо. І що в підсумку скажете, міс Злато? Можна нас з Вами привітати з майбутньою співпрацею? – знову красиво посміхнувся в ідеально рівні білосніжні зуби він.

– Спробуймо, Богдане. Чи краще звертатись до Вас «містере Шеремет»? – показала я свої мілкі рівненькі зубки.

– Ні в якому разі! Містер я там, за океаном. А тут серед своїх, я завжди намагаюсь бути таким, як той хлопець, що закінчив у Львові середню школу.

– Добре, я це запам’ятаю,– розчулено посміхнулась я, бо його відповідь мені страшенно сподобалась.

– А куди й коли мені виходити на роботу? – рвалася в бій претендентка.

– Та хоч зараз. Ми орендували частину тридцятого поверху в Гулівері. Дуже зручне місце. Раніше я про таке навіть мріяти не міг, але тепер просто в захваті від київських бізнес-центрів. Поїдемо? Побачите своє робоче місце. А завтра зранку почнете обживатись, – м’яко запропонував мені цей (не) містер Шеремет подорож у його світ і я погодилась.

Наразі він запросив мене в авто, в якому я ще ніколи не їздила. Та ні, у мого тата наскільки пам’ятаю, завжди була якась машина, але Porsche-911 не так вже й часто ганяють вулицями Києва. Та й в офісних приміщеннях величезної скляної споруди нашого Гулівера я ще ніколи не бувала. Так, заходила колись на першому поверсі в супермаркет, на тому моє знайомство з цією гордістю будівельників столиці й закінчилось. Наостанок мій майбутній бос провів невеличкий екскурс по тридцятому поверху й ми розпрощались до завтра.

Я неквапливо йшла Хрещатиком в бік дому і раптом піймала себе на думці, що безглуздо посміхаюсь. Чомусь на душі було дуже приємно. Ну, звичайно від того, що я таки домоглася свого та знайшла роботу, хоч допомогла мені в цьому дивна Вероніка. Але я навіть не здогадувалась, що то просто бушує та рветься назовні перша нестримна радість від зустрічі з загадковим емігрантом Богданом Шереметом.

Розділ 5. Вхід до раю або "вершина світу"

Настав сонячний осінній ранок мого першого робочого дня в Inwеy. Вчора, коли Богдан знайомив мене з офісом, мені тут дуже сподобалося. Раніше, коли я телефонувала різним телепням та намагалась вибити собі хоч якесь місце під сонцем, мені й в голову не могло прийти, що таке сонячне місце подарує мені дівчина, з якою я колись навчалась в одному класі. Чесно кажучи: я з неї завжди трішки насміхалась – частково через дивну професію та не дуже світлий розум. А воно, бачите, як в житті буває? Причому, Вероніка абсолютно нічого не вимагала від мене натомість, принаймні дотепер. Вона поки що більше взагалі не телефонувала, навіть дізнатись про те, як пройшла моя зустріч з тим чарівним хижаком Шереметом.

Сама приймальня мого боса виглядала так, наче це був офіс намісника Бога, десь за хмарами. Через величезні вікна до таких же величезних кімнат лилось стільки світла, що без всякого пафосу, все це нагадувало, якщо не вхід до раю, то вже точно якусь небесну обсерваторію, чи як я назвала у своїх думках - «вершину світу». Мій робочий стіл більше скидався на пульт управління в космічному кораблі. Окрім своєї овальної форми, він мав багато функцій. Я спокійно могла працювати за двома комп’ютерами, що звичайно були напряму з’єднані з апаратурою в кабінеті Богдана та ще масою різних пристроїв. Це заворожувало й додавало натхнення працювати продуктивно та якісно.

Богдана Шеремета в офісі ще не було. Він з’явився трішки пізніше, адже заходив до квіткового магазину. Адже зараз тримав у руках красивий букет різнобарвних квітів. Як він здогадався, що я люблю саме такі? Мені страшенно не подобались тяжкі «віники» троянд чи ще чогось, бо саме ними намагались приголомшувати дівчат заможні парубки. А з цієї маленької клумби на мене поглядали лілеї з ромашками, гортензія в незабудках і ще кілька невідомих мені творінь природи, якісно складені до купи доволі талановитою флористкою.

На його доглянутому обличчі не було й тіні вранішньої втоми, чи смутку. Здавалось, що цей чоловік зроблений з якогось суперматеріалу, щоб весь час знаходитись у стані стриманого сяяння й витонченого шарму.

– Вітаю з першим робочим днем, моя помічнице! – таки мені скромно вручив він те диво й доповнив: – Вази он у тій шафі, що схована у скляній стіні. Натиснеш на ручку, стелаж відчиниться сам. А потім зайди до мене, я буду потихеньку вводити тебе в курс справ. Мені скоро летіти до Європи, а ти залишишся на хазяйстві сама. Треба, щоб була готова.

– Дякую! – вдихнула я аромат квітів та, мимоволі, легенько пригорнула їх до себе. Можливо мені здалося, але врівноважений непробивний погляд бізнесмена від моєї реакції на його дарунок, трішечки захмелів. А вже захоплення словами «МОЯ помічнице» не треба й коментувати. В душі збурилось щось настільки чарівне, що хотілось тепер весь час чути «МОЯ»... Ну, ще ми вчора, як нормальні люди з цивілізованого світу, домовились говорити одне одному «ти».

Я швиденько прилаштувала квіти так, щоб не заважали працювати, але весь час зачаровували погляд на столі. Благо, він був величезним. Взяла планшет та й пішла в кабінет до начальства. Спочатку Богдан показував мені всі необхідні бази. Тобто маркетингову мережу по всьому світу. Потім каталоги найрізноманітнішої продукції. А ще різних спонсорів, співвласників та керівників філіалів. Господи! Яка величезна корпорація жила й дихала поряд, а я навіть не здогадувалась про її існування. Аж поки, одного прекрасного дня, не стала її малесеньким потрібним гвинтиком. До обіду, через велику кількість нової інформації я відчула, що зморилась і було нестерпне бажання вийти на повітря. Хотіла сказати «свіже», але заради Бога: де воно візьметься на перетині вулиць біля Палацу спорту?

О, цей Шеремет точно бачив людей наскрізь! Тому він так вправно орієнтувався в нескінченному вирі продаж та реклами.

– Злато! На сьогодні все, – відрізав він, коли я тільки взялася за розгляд нового розділу. – Я ж бачу, що ти стараєшся, але вже нічого не розумієш. Не можна в наших справах розібратись за один день. Голівку розірве! Йди додому відпочивати, а завтра продовжимо.

– Богдане, але ж я повинна вміти працювати цілий день, якщо збираюсь тут все самостійно контролювати, – заперечила я керівникові, та він посміхнувся й пояснив:

– Ну, сама ти не будеш ніколи. Я на зв’язку – двадцять чотири на сім. Окрім того, будуть приходити ще багато наших працівників, з якими ти поступово познайомишся. Є такі екземпляри, до яких прийдеться просто звикнути. Але працюють вони добре. Тому я тебе прошу: іди відпочинь. Все одно я їду з офісу у справах. Якщо бажаєш – можу підвезти.

– Ні, дякую. Мені на метро лише дві зупинки їхати до самісінького дому. А ще я не подякувала за довіру. Я сьогодні відчуваю себе зовсім іншою людиною та вже не знаю, я це чи ні...

– Запевняю: це ти! І мені дуже подобається все, що я перед собою бачу, – відповів мені чоловік з глянцевого журналу. Я не знала: як на це реагувати, тому сумирно опустила очі й просто сказала:

– Дякую.

Тоді Богдан Шеремет якось дивно кивнув головою, наче здивувався чи розхвилювався, а може і те й інше, хоч я поняття не мала: чим могла його зачепити?

Вдома я прийняла душ і неймовірно солодко розтягнулась на своєму ліжку та набрала маму.

– Уявляєш, рідненька! Пройшло лише кілька насичених днів, а я працюю в такому неймовірно прекрасному місці, що ніхто й подумати не смів.

Я розповіла їй все, що встигла дізнатись про відому на весь світ корпорацію, хоч сама про неї раніше ніколи не чула. Зате моя матуся щиро розсміялася й сказала:

– Яка ж ти в мене ще маленька! Чому ж не знаю? Вона відома навіть тут у нас. Люди користуються продукцією твого «гіганта». То виходить інколи все ж треба вибиратись на вулицю? Правда, я була б не в захваті від твого походу до нічного клубу, але якщо є такий результат, та ще й завдяки Вероніці – то як тут будеш обурюватись? Дівчинка спрацювала, як слід. Тільки я й досі не розумію: як ти зі своїм впертим характером не відмовилась від поїздки в той Голлівуд?

– Я й сама не розумію, мамо. Може то випадковість була, а може доля?

– Ну, а який він той твій неймовірний бос? – зацікавлено й трішки з підступом запитала мене мама.

– Та ніякий він не мій! Просто вихована людина, яка довірила твоїй недосвідченій доні допомогти йому у відповідальній справі. А ще він наче той штучний інтелект. Так багато всього тримає в голові, що мені й не снилося. Ну, окрім того, він дуже поважний і гарний...

– Я ж тобі казала! – почула я поряд з нею тата. – Доки ми тут сохнемо на сонці, наша маленька там закохається й вийде заміж. А ми посеред твоєї нафти сидимо, – жартувала матуся та я не стала сперечатись на цю тему, а просто попросила дати телефон татові. Він постійно був на своїй буровій і тому я чула його страшенно рідко та сумувала.

Ми поговорили так, наче посиділи всі за одним столом і я залишилась дуже задоволеною. Сьогодні лягати спати мені було вже зовсім не сумно й не самотньо, як раніше. Адже тепер я знала, що завтра піднімусь на сонячний тридцятий поверх Гулівера та опинюсь знову серед цікавих і вихованих людей. Я буду дуже старатись вправно допомагати жити й процвітати в Києві мегагіганту з продажу товарів Іnwey.

Вночі мені наснився дивний сон. Ні, цього разу не вовки! Мабуть, під враженнями першого робочого дня на «вершині світу» мені здалося, що я літаю. Навкруги все було таке безмежне й світле. Я мчала кудись та зовсім не відчувала тяжіння, а моє тіло почувалось невагомим і швидким. Я навіть не дихала, а було так легко й зовсім-зовсім не страшно...

Розділ 6. Щоб життя не скалічило тебе

Новий робочий день приніс багато чого неочікуваного. Наприклад, думка про те, що всі співробітники фірми Богдана Шеремета схожі на нього – виявилась хибною. І я маю на увазі зовсім не зовнішність, хоча в такому бізнесі вона теж має велике значення. Це я про одного дивного відвідувача, що з самого ранку присіпався до мене з невідкладними вимогами. По-перше, чоловік був неголеним і це виглядало не так привабливо, як думають деякі з них. Одяг теж був пошарпаним та м'ятим, а ще в руках чудо-працівник тримав дипломата. Для тих, хто вже не пам’ятає таку річ, поясню. У фільмах двадцятого сторіччя часто показували великих начальників, що полюбляли ходити саме з таким "валізками". Думали, що це додає їм ваги та впевненості. А от мій тато завжди стверджував, що то незамінна місткість для пляшок. Ні, тато в мене непитущий! Просто він великий жартівник. Отже, вимоги працівника зводились до того, щоб я відповідала звідси на його рекламу. Тепер мені стали зрозумілими декілька дивних дзвінків, які я вже прийняла зранку, та ввічливо відправила замовників якомога далі.

За ним приперлась весела жіночка, середніх літ, та почала стверджувати, що я тут зовсім непотрібна. Вона сама колись працювала офіс-менеджером й могла б інколи допомагати пану Шеремету, бо знає, як все це працює... Я тихенько посміхалась та залишила розв’язання подібних питань на розсуд своєму босу.

Не важко здогадатись, що самого Богдана в цей час в офісі знову ще не було. Я зрозуміла, що прийнявши мене на роботу, у містера Шеремета з’явилась тепер можливість не летіти зранку стрімголов, щоб відчинити свою приймальню. Мабуть, це правильно, інакше навіщо я тут взагалі?

А Шеремет сьогодні приїхав, на диво, злий й миттю порозганяв цю неврівноважену публіку та запросив мене до себе. Ще вчора, коли він знайомив мене з базами даних, я не нависала над ним звабливою тінню, як це показували в тих же старих фільмах. Ні, я не фанатію від них, але передивлятись деякі дуже люблю. Так от, вчора я просто сиділа за сусіднім комп’ютером і бачила все, що він хоче мені показати. Та наразі шеф зажадав моєї присутності поряд, щоб краще пояснити розгалуження гілок свого маркетингового дерева. Я уважно вивчала схему й на мить, випадково, глянула на нього. Яким же було моє здивування, коли на шиї біля вуха у Богдана я побачила довгасту гематому, простіше кажучи – «засос». Тобто вечір або й ніч він провів з жінкою, та ще й з такою, яка не посоромилась залишити на його тілі пам’ять про їхню зустріч... Звичайно, я не мала ніякісінького права не те щоб питати, а й взагалі помічати таку «дрібничку», але на душі чомусь стало гидко! Хоча, можливо, він прилетів сюди з дружиною та просто не носив обручки?

– Ти мене не слухаєш, Злато! А це важливо, – навіть не дивлячись на мене, вже помітив неуважність бос.

– Вибач! Так, я відвернулася на мить і дуже уважно тебе слухаю, – перепросила я, але образа на невідому жінку всередині вже «розросталась». Я ніяк не могла повірити, що дружина цього супермена може бути настільки невихованою. А ще навіть не намагалась проаналізувати свого негативного відношення до побаченого. Але треба було займатися справами.

Скоро я повернулась на своє робоче місце виконувати дане Богданом завдання. Він навчав мене нового так досконало, що я знову відчувала себе наче в універі. Спочатку ази, а вже потім – сама професія. Та не зважаючи на те, що я навчалась зовсім не на економічному й займатись рекламою та маркетингом раніше здавалось абсолютно не моїм – все це було неймовірно цікаво й набувало вигляду нової справи.

Але наразі з його кабінету я почула звуки, яких при нашій першій зустрічі навіть і уявити не могла. Тоді він здавався мені не тільки чоловіком з глянцю, але й бездоганно вихованим інтелігентом. Мабуть, через відсутність життєвого досвіду я ще не знала, що шлях до вершин бізнесу та публікацій на перших сторінках глянцю триває довго й тяжко. А ще інколи він вимагає жорстокості й спілкування з не зовсім вихованими людьми. Про це я, наївна, ще не здогадувалась!

– ...Та не буду я діставати гроші з бізнесу для твого салону! І про будинок за містом забудь! Я взагалі не розумію, чому ти причепилась до того салону? У нього навіть місце розташування незручне! Нічого, поживеш вдома. Так, я пам’ятаю і столик замовлю. Сходи на масаж та відчепись від мене до вечора!!!

Дуже збуджений, як на бездоганного Кена, після розмови зі своєю Барбі, він вискочив з кабінету і вже звичайним людським голосом, без традиційної витонченості, попросив:

– Дитино, будь ласка, замов мені на двадцяту сьогодні столик внизу, у «мr.Zuma». Якщо будуть проблеми – представся від мене. Так, і вибач, за цей інцидент. Дістала мене вже Жанна зі своїми дурницями...

– Дружина? – злетіло в мене з язика так, що я не встигла зупинитись.

– Та не дай Боже! Хоча мені везе на таких. Дві мої дружини в далекому минулому, а це лише місцева тимчасова розвага. Щиро перепрошую за грубість і цинізм, – повертався до свого вихованого стану Богдан Шеремет і я миттю відчула, як всередині приємно відлягло.

– Не хвилюйся, Богдане. Я все зроблю. Може ще щось потрібно?

На це питання мій інтелігентний бос чомусь не відповів, а лише тяжко зітхнув і таємниче посміхнувся:

– Я буду години через дві. Ти всіх тут привчай до ввічливості й порядку. Упевнений, що в тебе це гарно вийде. Не будуть слухатись – нехай телефонують мені.

Здавалось, від розмови зі мною, йому теж полегшало. Тепер Богдан сходив до кімнати відпочинку, з гарною душовою кабіною й масажем, та купою нашої ароматної продукції. Звідти він вийшов свіжий і спокійний та вже перевдягнув костюм. Саме таким врівноваженим і усміхненим я побачила його вперше. Бос лагідно поглянув на мене та хотів піти, але я його зупинила:

– Богдане, я забронювала столик на двох у «мr.Zuma» на двадцяту годину. Вас чекатимуть.

– Оперативно, дякую! Знаєш, Злато, якби хоч частина жінок була схожа на тебе, то чоловіки були б зовсім не потрібні, – видав він щось дивне.

– Я не розумію, босе, це зараз був комплімент чи образа? Хіба я вже така чоловікоподібна? – мене все ще поглинала неймовірна радість від того, що в нього немає офіційної дружини, хоч я й не розуміла: навіщо воно мені? Та щастя перло з мене у всі боки і я кокетливо доповнила: – Ну, трішки зависока, але ж не дуже?

– Вибач, Злато, я хотів сказати, що ти диво! Просто зараз від цих вибриків ненормальної жінки я трохи в неадекваті та неправильно висловлюю думки. Адже мав на увазі, що в тебе чоловічий розум й присутня чітка відповідальність. Ну, а зовнішність янгола і колись ти станеш просто супержінкою. Тільки треба бути дуже обережною у виборі супутника, щоб ні він, ні життя не зламало й не скалічило тебе.

Розділ 7. Не дуже западай на це диво

Скоро Богдан Шеремет почав готуватися до своєї першої великої презентації в Києві. Спочатку він дав мені список старих Палаців культури, що мали колись місце при наших заводах-гігантах, але наразі стояли пусткою. Саме такі об’єкти цікавили зальотних бізнесменів, щоб проводити там заходи щодо просування свого бізнесу. І Шеремету звідкись це було вже добре відомо. Я телефонувала людям, що могли бути пов’язані з такими спорудами та уточнювала про гонорари, які вони замовлять і передавала дані шефові.

Далі він відбирав за своїм відомим принципом – «хороше, але дешево» і ми з водієм курсували поміж тих об’єктів та знімали на відео, а Шеремет повинен був вибрати щось одне. Звичайно, якщо заклад мав пристойний вигляд, нормальну сцену та освітлення – достатньо було прибратись, наповнити його нашою атрибутикою та завезти тимчасові меблі. Богдан вважав, що презентації проходять краще не з рядами стільців, а зі столиками, наповненими зразками нашої продукції. Я не сперечалась, бо була в цьому поки повним профаном. Після перегляду зібраного матеріалу, бос обрав чомусь не найбільший та новий, а невеличкий на Печерську. Роз’яснив, що там затишніше. І звідки цей чоловік знав подібні терміни? Наприклад я й досі вважаю, що десь половина населення планети чоловічої статі зовсім не звертає уваги на таке слово, як «затишок». Але, можливо, я помиляюсь?

Далі були фірми, що здають меблі напрокат. Договір оренди, ну й інші робочі моменти, які я потихеньку запам’ятовувала, а деякі дрібнички навіть занотовувала, на всякий випадок. Ця нова сфера діяльності мені починала подобатись навіть більше, ніж бажання стати коли-небудь представником нашої країни десь на іншому кінці світу.

Свою першу «велику» справу я старалась зробити навіть ліпше, ніж написала відмінну дипломну роботу. В мені прокинувся такий азарт, що межував десь з легким фанатизмом. Звичайно я й не підозрювала тоді: чому саме так стараюсь? Думала, що хочу зробити роботу якісно, як завжди. А коли Богдан заїхав подивитись на ту якість – у нього був просто шок! Як домашня столична дитина, яка зроду-віку не займалась рекламними трюками та ще й не знала досконало ні продукції, ні тонкощів продаж – змогла створити атмосферу під назвою диво-Inwey. Столики я попрохала хлопців розставити в шаховому порядку так, щоб кожен охочий побачити й почути, міг здійснити це без перешкод. Всі тканини на сцені були підсвічені кольорами нашого бренду, а на столиках лежали новенькі буклети, які я сама створила й замовила невеличким тиражем, саме для цієї презентації.

Шеремет пройшовся по залу і поки що йому все, здається, подобалось. Заглянув за лаштунки, посидів за столом на стільчику та оцінив зручність, аж потім помітив мою авторську розробку та взяв до рук флаєр.

– Злато, що це? Де ти взяла гроші на них? Я ж нічого подібного не підписував, – здивовано покрутив він в руках яскравий глянцевий папірець.

– Та я зовсім трішки взяла з офісного фонду, лише на виготовлення, – винувато знизала я плечима.

– Але ж там копійки на прибиральницю були. Я питаю про оплату дизайнеру? – прискіпливо уточнював комерсант.

– А дизайнер попрацював безплатно, – посміхнулась я.

– Хтось зі знайомих? Але ж все одно треба заплатити. Гарний проєкт і це коштує грошей, – був завжди відповідальним щодо розрахунків за чужу працю мій бос.

– Дякую, в мене й так хороша зарплата, – продовжувала розквітати я й пам’ятала лише слова «гарний дизайн». Більшого мені не треба було!

– Тобто? Це створила ти? – зараз чоловік з глянцевого журналу знову став нормальним, просто здивованим і натхненним.

– Так! Ти ж казав: щоб було привабливо та запам’яталось. Мені здається, що так запам’ятається краще. Гість потримає в руках, може взяти з собою, покаже іншим... А що не треба було? – не розуміла я його реакції на звичайну рекламку.

– Я думав, що вже все в тобі побачив. Але тепер відчуваю себе сліпим! Людина, що закінчила зовсім інший факультет, ніколи й ніде не працювала, не любить публічних заходів і з першого разу зробила таке диво... Вибач, але в мене просто шок! Дякую, міс Злато, бо Ви золото нашої компанії й саме мені безмежно пощастило втрапити на цей самородок. Я, звичайно, це вже неодноразово тобі казав, але невтомно буду повторювати. Ні, я раніше робив щось подібне, та правду кажуть, що свіжий погляд набагато ліпший. Ти неймовірна! – сяяв його щасливий хижий погляд і саме тоді мені вперше здалося, що він закоханий.

– Та годі Вам, босе, перехвалите! Значить все нормально? Міняти нічого не треба? – добивала я Його і безмежно цим насолоджувалась.

– Не треба! Тепер мені треба так підготуватись, щоб бути достойним твоїх старань. Я думав: захід пройде тихо-мирно, аби відкритись. Але наразі зателефоную деяким нашим «особливим діячам». Тим, що вміють завести будь-яку публіку. Адже в цьому залі повинно статись щось чудесне. Думаю, продажі підскочать в рази, – продовжували шаліли його збурені якимись своїми думками очі, а мене в такому стані, він заворожував ще більше...

Коли настав вечір нашої презентації – диво таки сталося. Я й подумати не могла, що київська публіка, розбещена театральними й концертними програмами зверне увагу на нашу рекламу, якою рясніли соцмережі та деякі дошки оголошень по місту. Старалась я – так, хвилювалась – страшенно, але ту кількість зацікавлених, що наповнили невеличкий зал, навіть уявити не могла. А ось Богдан сприйняв набите людьми приміщення, як належне. Охочі послухати й подивитись не тільки сиділи за столиками, а й стояли під стінами та уважно слухали «особливих». Я сама дивилась на деяких знайомих консультантів, наче вперше. Перевтілюватись ці люди вміли так, що не кожен актор зможе! А деякі лектори просто здавались гіпнотизерами. Вони розповідали про шлях свого злету в компанії настільки проникливо й чуттєво, що деякі жінки в залі змахували сльози. Але ж це були розповіді не про війну, чи втрати, а навпаки про фінансові здобутки та здійснення власних мрій.

В кінці, як і потребує того будь-яка гарна вистава, на сцену вийшов новий представник київського офісу і я бачила, що цей бездоганно навчений своїй справі та досконалий з усіх боків містер – зараз трішки хвилюється. Я стояла за лаштунками, пригорнувшись до завіси та вперше неприховано милувалась ним. Мабуть, я занадто розслабилась та показала свої почуття. І тому одна жінка з запрошених «особливих», нахилилась до мене та якось отруйно прошепотіла на вушко:

– Подобається? Ось такий він наш президент. Але ти, дівчинко, не дуже западай на це диво, бо воно підступне й безсердечне...

Я вдала, що за аплодисментами не почула її, адже не хотіла вірити в подібні твердження. На сьогодні Богдан Шеремет уособлював для мене не тільки людину, що врятувала від бездіяльності та наповнила моє життя сенсом і цікавими змінами, а ще й давала наснагу сподіватись на таємниче майбутнє.

Розділ 8. Від щирого серця

Після вдалої презентації та офіційного відкриття бізнесу в Києві – робота офісу пожвавішала. До нас почали заходити найрізноманітніші співробітники фірми: починаючи в колишнього соліста балету, що по профілю не міг звести кінці з кінцями. Але коли зайнявся продажами нашої продукції, став веселим та заможним і часто, жартома, виконував посеред приймальні невеличкі балетні номери. Ще виявилось, що в Києві та області знаходилась доволі велика команда, підпорядкована Богдану Шеремету, яка тільки й мріяла про офіційне відкриття і його частішу присутність поряд.

Тепер бос приходив зранку у піднесеному настрої, наспівував якісь пісеньки та продовжував знайомити мене з потрібними для роботи людьми. Я пам’ятала, що він скоро повинен їхати з презентаціями по Європі й трішки хвилювалась, що залишусь на передньому краї такого великого бізнесу. Але ж я від самого початку підписалась на це й тому, давати задній хід не мала ніякого права.