Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– У нас раніше вже був офіс в Києві. Але тоді в мого попередника не склалося й він швиденько закрив бізнес, а сам пізніше знайшовся аж в Ізраїлі. Ще у столичного філіалу виявилося багато боргів. Без хвастощів, але я так не працюю й ніколи не буду. Це моя життєва позиція, по-перше. А по-друге, при фінансовому становищі компанії – то якось навіть образливо. І що в підсумку скажете, міс Злато? Можна нас з Вами привітати з майбутньою співпрацею? – знову красиво посміхнувся в ідеально рівні білосніжні зуби він.

– Спробуймо, Богдане. Чи краще звертатись до Вас «містере Шеремет»? – показала я свої мілкі рівненькі зубки.

– Ні в якому разі! Містер я там, за океаном. А тут серед своїх, я завжди намагаюсь бути таким, як той хлопець, що закінчив у Львові середню школу.

– Добре, я це запам’ятаю,– розчулено посміхнулась я, бо його відповідь мені страшенно сподобалась.

– А куди й коли мені виходити на роботу? – рвалася в бій претендентка.

– Та хоч зараз. Ми орендували частину тридцятого поверху в Гулівері. Дуже зручне місце. Раніше я про таке навіть мріяти не міг, але тепер просто в захваті від київських бізнес-центрів. Поїдемо? Побачите своє робоче місце. А завтра зранку почнете обживатись, – м’яко запропонував мені цей (не) містер Шеремет подорож у його світ і я погодилась.

Наразі він запросив мене в авто, в якому я ще ніколи не їздила. Та ні, у мого тата наскільки пам’ятаю, завжди була якась машина, але Porsche-911 не так вже й часто ганяють вулицями Києва. Та й в офісних приміщеннях величезної скляної споруди нашого Гулівера я ще ніколи не бувала. Так, заходила колись на першому поверсі в супермаркет, на тому моє знайомство з цією гордістю будівельників столиці й закінчилось. Наостанок мій майбутній бос провів невеличкий екскурс по тридцятому поверху й ми розпрощались до завтра.

Я неквапливо йшла Хрещатиком в бік дому і раптом піймала себе на думці, що безглуздо посміхаюсь. Чомусь на душі було дуже приємно. Ну, звичайно від того, що я таки домоглася свого та знайшла роботу, хоч допомогла мені в цьому дивна Вероніка. Але я навіть не здогадувалась, що то просто бушує та рветься назовні перша нестримна радість від зустрічі з загадковим емігрантом Богданом Шереметом.

Розділ 5. Вхід до раю або "вершина світу"

Настав сонячний осінній ранок мого першого робочого дня в Inwеy. Вчора, коли Богдан знайомив мене з офісом, мені тут дуже сподобалося. Раніше, коли я телефонувала різним телепням та намагалась вибити собі хоч якесь місце під сонцем, мені й в голову не могло прийти, що таке сонячне місце подарує мені дівчина, з якою я колись навчалась в одному класі. Чесно кажучи: я з неї завжди трішки насміхалась – частково через дивну професію та не дуже світлий розум. А воно, бачите, як в житті буває? Причому, Вероніка абсолютно нічого не вимагала від мене натомість, принаймні дотепер. Вона поки що більше взагалі не телефонувала, навіть дізнатись про те, як пройшла моя зустріч з тим чарівним хижаком Шереметом.

Сама приймальня мого боса виглядала так, наче це був офіс намісника Бога, десь за хмарами. Через величезні вікна до таких же величезних кімнат лилось стільки світла, що без всякого пафосу, все це нагадувало, якщо не вхід до раю, то вже точно якусь небесну обсерваторію, чи як я назвала у своїх думках - «вершину світу». Мій робочий стіл більше скидався на пульт управління в космічному кораблі. Окрім своєї овальної форми, він мав багато функцій. Я спокійно могла працювати за двома комп’ютерами, що звичайно були напряму з’єднані з апаратурою в кабінеті Богдана та ще масою різних пристроїв. Це заворожувало й додавало натхнення працювати продуктивно та якісно.

Богдана Шеремета в офісі ще не було. Він з’явився трішки пізніше, адже заходив до квіткового магазину. Адже зараз тримав у руках красивий букет різнобарвних квітів. Як він здогадався, що я люблю саме такі? Мені страшенно не подобались тяжкі «віники» троянд чи ще чогось, бо саме ними намагались приголомшувати дівчат заможні парубки. А з цієї маленької клумби на мене поглядали лілеї з ромашками, гортензія в незабудках і ще кілька невідомих мені творінь природи, якісно складені до купи доволі талановитою флористкою.

На його доглянутому обличчі не було й тіні вранішньої втоми, чи смутку. Здавалось, що цей чоловік зроблений з якогось суперматеріалу, щоб весь час знаходитись у стані стриманого сяяння й витонченого шарму.

– Вітаю з першим робочим днем, моя помічнице! – таки мені скромно вручив він те диво й доповнив: – Вази он у тій шафі, що схована у скляній стіні. Натиснеш на ручку, стелаж відчиниться сам. А потім зайди до мене, я буду потихеньку вводити тебе в курс справ. Мені скоро летіти до Європи, а ти залишишся на хазяйстві сама. Треба, щоб була готова.

– Дякую! – вдихнула я аромат квітів та, мимоволі, легенько пригорнула їх до себе. Можливо мені здалося, але врівноважений непробивний погляд бізнесмена від моєї реакції на його дарунок, трішечки захмелів. А вже захоплення словами «МОЯ помічнице» не треба й коментувати. В душі збурилось щось настільки чарівне, що хотілось тепер весь час чути «МОЯ»... Ну, ще ми вчора, як нормальні люди з цивілізованого світу, домовились говорити одне одному «ти».

Я швиденько прилаштувала квіти так, щоб не заважали працювати, але весь час зачаровували погляд на столі. Благо, він був величезним. Взяла планшет та й пішла в кабінет до начальства. Спочатку Богдан показував мені всі необхідні бази. Тобто маркетингову мережу по всьому світу. Потім каталоги найрізноманітнішої продукції. А ще різних спонсорів, співвласників та керівників філіалів. Господи! Яка величезна корпорація жила й дихала поряд, а я навіть не здогадувалась про її існування. Аж поки, одного прекрасного дня, не стала її малесеньким потрібним гвинтиком. До обіду, через велику кількість нової інформації я відчула, що зморилась і було нестерпне бажання вийти на повітря. Хотіла сказати «свіже», але заради Бога: де воно візьметься на перетині вулиць біля Палацу спорту?

О, цей Шеремет точно бачив людей наскрізь! Тому він так вправно орієнтувався в нескінченному вирі продаж та реклами.

– Злато! На сьогодні все, – відрізав він, коли я тільки взялася за розгляд нового розділу. – Я ж бачу, що ти стараєшся, але вже нічого не розумієш. Не можна в наших справах розібратись за один день. Голівку розірве! Йди додому відпочивати, а завтра продовжимо.

– Богдане, але ж я повинна вміти працювати цілий день, якщо збираюсь тут все самостійно контролювати, – заперечила я керівникові, та він посміхнувся й пояснив:

– Ну, сама ти не будеш ніколи. Я на зв’язку – двадцять чотири на сім. Окрім того, будуть приходити ще багато наших працівників, з якими ти поступово познайомишся. Є такі екземпляри, до яких прийдеться просто звикнути. Але працюють вони добре. Тому я тебе прошу: іди відпочинь. Все одно я їду з офісу у справах. Якщо бажаєш – можу підвезти.

– Ні, дякую. Мені на метро лише дві зупинки їхати до самісінького дому. А ще я не подякувала за довіру. Я сьогодні відчуваю себе зовсім іншою людиною та вже не знаю, я це чи ні...

– Запевняю: це ти! І мені дуже подобається все, що я перед собою бачу, – відповів мені чоловік з глянцевого журналу. Я не знала: як на це реагувати, тому сумирно опустила очі й просто сказала:

– Дякую.

Тоді Богдан Шеремет якось дивно кивнув головою, наче здивувався чи розхвилювався, а може і те й інше, хоч я поняття не мала: чим могла його зачепити?

Вдома я прийняла душ і неймовірно солодко розтягнулась на своєму ліжку та набрала маму.

– Уявляєш, рідненька! Пройшло лише кілька насичених днів, а я працюю в такому неймовірно прекрасному місці, що ніхто й подумати не смів.

Я розповіла їй все, що встигла дізнатись про відому на весь світ корпорацію, хоч сама про неї раніше ніколи не чула. Зате моя матуся щиро розсміялася й сказала:

– Яка ж ти в мене ще маленька! Чому ж не знаю? Вона відома навіть тут у нас. Люди користуються продукцією твого «гіганта». То виходить інколи все ж треба вибиратись на вулицю? Правда, я була б не в захваті від твого походу до нічного клубу, але якщо є такий результат, та ще й завдяки Вероніці – то як тут будеш обурюватись? Дівчинка спрацювала, як слід. Тільки я й досі не розумію: як ти зі своїм впертим характером не відмовилась від поїздки в той Голлівуд?

– Я й сама не розумію, мамо. Може то випадковість була, а може доля?

– Ну, а який він той твій неймовірний бос? – зацікавлено й трішки з підступом запитала мене мама.

– Та ніякий він не мій! Просто вихована людина, яка довірила твоїй недосвідченій доні допомогти йому у відповідальній справі. А ще він наче той штучний інтелект. Так багато всього тримає в голові, що мені й не снилося. Ну, окрім того, він дуже поважний і гарний...

– Я ж тобі казала! – почула я поряд з нею тата. – Доки ми тут сохнемо на сонці, наша маленька там закохається й вийде заміж. А ми посеред твоєї нафти сидимо, – жартувала матуся та я не стала сперечатись на цю тему, а просто попросила дати телефон татові. Він постійно був на своїй буровій і тому я чула його страшенно рідко та сумувала.

Ми поговорили так, наче посиділи всі за одним столом і я залишилась дуже задоволеною. Сьогодні лягати спати мені було вже зовсім не сумно й не самотньо, як раніше. Адже тепер я знала, що завтра піднімусь на сонячний тридцятий поверх Гулівера та опинюсь знову серед цікавих і вихованих людей. Я буду дуже старатись вправно допомагати жити й процвітати в Києві мегагіганту з продажу товарів Іnwey.

Вночі мені наснився дивний сон. Ні, цього разу не вовки! Мабуть, під враженнями першого робочого дня на «вершині світу» мені здалося, що я літаю. Навкруги все було таке безмежне й світле. Я мчала кудись та зовсім не відчувала тяжіння, а моє тіло почувалось невагомим і швидким. Я навіть не дихала, а було так легко й зовсім-зовсім не страшно...

Розділ 6. Щоб життя не скалічило тебе

Новий робочий день приніс багато чого неочікуваного. Наприклад, думка про те, що всі співробітники фірми Богдана Шеремета схожі на нього – виявилась хибною. І я маю на увазі зовсім не зовнішність, хоча в такому бізнесі вона теж має велике значення. Це я про одного дивного відвідувача, що з самого ранку присіпався до мене з невідкладними вимогами. По-перше, чоловік був неголеним і це виглядало не так привабливо, як думають деякі з них. Одяг теж був пошарпаним та м'ятим, а ще в руках чудо-працівник тримав дипломата. Для тих, хто вже не пам’ятає таку річ, поясню. У фільмах двадцятого сторіччя часто показували великих начальників, що полюбляли ходити саме з таким "валізками". Думали, що це додає їм ваги та впевненості. А от мій тато завжди стверджував, що то незамінна місткість для пляшок. Ні, тато в мене непитущий! Просто він великий жартівник. Отже, вимоги працівника зводились до того, щоб я відповідала звідси на його рекламу. Тепер мені стали зрозумілими декілька дивних дзвінків, які я вже прийняла зранку, та ввічливо відправила замовників якомога далі.

За ним приперлась весела жіночка, середніх літ, та почала стверджувати, що я тут зовсім непотрібна. Вона сама колись працювала офіс-менеджером й могла б інколи допомагати пану Шеремету, бо знає, як все це працює... Я тихенько посміхалась та залишила розв’язання подібних питань на розсуд своєму босу.

Не важко здогадатись, що самого Богдана в цей час в офісі знову ще не було. Я зрозуміла, що прийнявши мене на роботу, у містера Шеремета з’явилась тепер можливість не летіти зранку стрімголов, щоб відчинити свою приймальню. Мабуть, це правильно, інакше навіщо я тут взагалі?

А Шеремет сьогодні приїхав, на диво, злий й миттю порозганяв цю неврівноважену публіку та запросив мене до себе. Ще вчора, коли він знайомив мене з базами даних, я не нависала над ним звабливою тінню, як це показували в тих же старих фільмах. Ні, я не фанатію від них, але передивлятись деякі дуже люблю. Так от, вчора я просто сиділа за сусіднім комп’ютером і бачила все, що він хоче мені показати. Та наразі шеф зажадав моєї присутності поряд, щоб краще пояснити розгалуження гілок свого маркетингового дерева. Я уважно вивчала схему й на мить, випадково, глянула на нього. Яким же було моє здивування, коли на шиї біля вуха у Богдана я побачила довгасту гематому, простіше кажучи – «засос». Тобто вечір або й ніч він провів з жінкою, та ще й з такою, яка не посоромилась залишити на його тілі пам’ять про їхню зустріч... Звичайно, я не мала ніякісінького права не те щоб питати, а й взагалі помічати таку «дрібничку», але на душі чомусь стало гидко! Хоча, можливо, він прилетів сюди з дружиною та просто не носив обручки?

– Ти мене не слухаєш, Злато! А це важливо, – навіть не дивлячись на мене, вже помітив неуважність бос.

– Вибач! Так, я відвернулася на мить і дуже уважно тебе слухаю, – перепросила я, але образа на невідому жінку всередині вже «розросталась». Я ніяк не могла повірити, що дружина цього супермена може бути настільки невихованою. А ще навіть не намагалась проаналізувати свого негативного відношення до побаченого. Але треба було займатися справами.

Скоро я повернулась на своє робоче місце виконувати дане Богданом завдання. Він навчав мене нового так досконало, що я знову відчувала себе наче в універі. Спочатку ази, а вже потім – сама професія. Та не зважаючи на те, що я навчалась зовсім не на економічному й займатись рекламою та маркетингом раніше здавалось абсолютно не моїм – все це було неймовірно цікаво й набувало вигляду нової справи.

Але наразі з його кабінету я почула звуки, яких при нашій першій зустрічі навіть і уявити не могла. Тоді він здавався мені не тільки чоловіком з глянцю, але й бездоганно вихованим інтелігентом. Мабуть, через відсутність життєвого досвіду я ще не знала, що шлях до вершин бізнесу та публікацій на перших сторінках глянцю триває довго й тяжко. А ще інколи він вимагає жорстокості й спілкування з не зовсім вихованими людьми. Про це я, наївна, ще не здогадувалась!

– ...Та не буду я діставати гроші з бізнесу для твого салону! І про будинок за містом забудь! Я взагалі не розумію, чому ти причепилась до того салону? У нього навіть місце розташування незручне! Нічого, поживеш вдома. Так, я пам’ятаю і столик замовлю. Сходи на масаж та відчепись від мене до вечора!!!

Дуже збуджений, як на бездоганного Кена, після розмови зі своєю Барбі, він вискочив з кабінету і вже звичайним людським голосом, без традиційної витонченості, попросив:

– Дитино, будь ласка, замов мені на двадцяту сьогодні столик внизу, у «мr.Zuma». Якщо будуть проблеми – представся від мене. Так, і вибач, за цей інцидент. Дістала мене вже Жанна зі своїми дурницями...

– Дружина? – злетіло в мене з язика так, що я не встигла зупинитись.

– Та не дай Боже! Хоча мені везе на таких. Дві мої дружини в далекому минулому, а це лише місцева тимчасова розвага. Щиро перепрошую за грубість і цинізм, – повертався до свого вихованого стану Богдан Шеремет і я миттю відчула, як всередині приємно відлягло.

– Не хвилюйся, Богдане. Я все зроблю. Може ще щось потрібно?

На це питання мій інтелігентний бос чомусь не відповів, а лише тяжко зітхнув і таємниче посміхнувся:

– Я буду години через дві. Ти всіх тут привчай до ввічливості й порядку. Упевнений, що в тебе це гарно вийде. Не будуть слухатись – нехай телефонують мені.

Здавалось, від розмови зі мною, йому теж полегшало. Тепер Богдан сходив до кімнати відпочинку, з гарною душовою кабіною й масажем, та купою нашої ароматної продукції. Звідти він вийшов свіжий і спокійний та вже перевдягнув костюм. Саме таким врівноваженим і усміхненим я побачила його вперше. Бос лагідно поглянув на мене та хотів піти, але я його зупинила:

– Богдане, я забронювала столик на двох у «мr.Zuma» на двадцяту годину. Вас чекатимуть.

– Оперативно, дякую! Знаєш, Злато, якби хоч частина жінок була схожа на тебе, то чоловіки були б зовсім не потрібні, – видав він щось дивне.

– Я не розумію, босе, це зараз був комплімент чи образа? Хіба я вже така чоловікоподібна? – мене все ще поглинала неймовірна радість від того, що в нього немає офіційної дружини, хоч я й не розуміла: навіщо воно мені? Та щастя перло з мене у всі боки і я кокетливо доповнила: – Ну, трішки зависока, але ж не дуже?

– Вибач, Злато, я хотів сказати, що ти диво! Просто зараз від цих вибриків ненормальної жінки я трохи в неадекваті та неправильно висловлюю думки. Адже мав на увазі, що в тебе чоловічий розум й присутня чітка відповідальність. Ну, а зовнішність янгола і колись ти станеш просто супержінкою. Тільки треба бути дуже обережною у виборі супутника, щоб ні він, ні життя не зламало й не скалічило тебе.

Розділ 7. Не дуже западай на це диво

Скоро Богдан Шеремет почав готуватися до своєї першої великої презентації в Києві. Спочатку він дав мені список старих Палаців культури, що мали колись місце при наших заводах-гігантах, але наразі стояли пусткою. Саме такі об’єкти цікавили зальотних бізнесменів, щоб проводити там заходи щодо просування свого бізнесу. І Шеремету звідкись це було вже добре відомо. Я телефонувала людям, що могли бути пов’язані з такими спорудами та уточнювала про гонорари, які вони замовлять і передавала дані шефові.

Далі він відбирав за своїм відомим принципом – «хороше, але дешево» і ми з водієм курсували поміж тих об’єктів та знімали на відео, а Шеремет повинен був вибрати щось одне. Звичайно, якщо заклад мав пристойний вигляд, нормальну сцену та освітлення – достатньо було прибратись, наповнити його нашою атрибутикою та завезти тимчасові меблі. Богдан вважав, що презентації проходять краще не з рядами стільців, а зі столиками, наповненими зразками нашої продукції. Я не сперечалась, бо була в цьому поки повним профаном. Після перегляду зібраного матеріалу, бос обрав чомусь не найбільший та новий, а невеличкий на Печерську. Роз’яснив, що там затишніше. І звідки цей чоловік знав подібні терміни? Наприклад я й досі вважаю, що десь половина населення планети чоловічої статі зовсім не звертає уваги на таке слово, як «затишок». Але, можливо, я помиляюсь?

Далі були фірми, що здають меблі напрокат. Договір оренди, ну й інші робочі моменти, які я потихеньку запам’ятовувала, а деякі дрібнички навіть занотовувала, на всякий випадок. Ця нова сфера діяльності мені починала подобатись навіть більше, ніж бажання стати коли-небудь представником нашої країни десь на іншому кінці світу.

Свою першу «велику» справу я старалась зробити навіть ліпше, ніж написала відмінну дипломну роботу. В мені прокинувся такий азарт, що межував десь з легким фанатизмом. Звичайно я й не підозрювала тоді: чому саме так стараюсь? Думала, що хочу зробити роботу якісно, як завжди. А коли Богдан заїхав подивитись на ту якість – у нього був просто шок! Як домашня столична дитина, яка зроду-віку не займалась рекламними трюками та ще й не знала досконало ні продукції, ні тонкощів продаж – змогла створити атмосферу під назвою диво-Inwey. Столики я попрохала хлопців розставити в шаховому порядку так, щоб кожен охочий побачити й почути, міг здійснити це без перешкод. Всі тканини на сцені були підсвічені кольорами нашого бренду, а на столиках лежали новенькі буклети, які я сама створила й замовила невеличким тиражем, саме для цієї презентації.

Шеремет пройшовся по залу і поки що йому все, здається, подобалось. Заглянув за лаштунки, посидів за столом на стільчику та оцінив зручність, аж потім помітив мою авторську розробку та взяв до рук флаєр.

– Злато, що це? Де ти взяла гроші на них? Я ж нічого подібного не підписував, – здивовано покрутив він в руках яскравий глянцевий папірець.

– Та я зовсім трішки взяла з офісного фонду, лише на виготовлення, – винувато знизала я плечима.

– Але ж там копійки на прибиральницю були. Я питаю про оплату дизайнеру? – прискіпливо уточнював комерсант.

– А дизайнер попрацював безплатно, – посміхнулась я.

– Хтось зі знайомих? Але ж все одно треба заплатити. Гарний проєкт і це коштує грошей, – був завжди відповідальним щодо розрахунків за чужу працю мій бос.

– Дякую, в мене й так хороша зарплата, – продовжувала розквітати я й пам’ятала лише слова «гарний дизайн». Більшого мені не треба було!

– Тобто? Це створила ти? – зараз чоловік з глянцевого журналу знову став нормальним, просто здивованим і натхненним.

– Так! Ти ж казав: щоб було привабливо та запам’яталось. Мені здається, що так запам’ятається краще. Гість потримає в руках, може взяти з собою, покаже іншим... А що не треба було? – не розуміла я його реакції на звичайну рекламку.

– Я думав, що вже все в тобі побачив. Але тепер відчуваю себе сліпим! Людина, що закінчила зовсім інший факультет, ніколи й ніде не працювала, не любить публічних заходів і з першого разу зробила таке диво... Вибач, але в мене просто шок! Дякую, міс Злато, бо Ви золото нашої компанії й саме мені безмежно пощастило втрапити на цей самородок. Я, звичайно, це вже неодноразово тобі казав, але невтомно буду повторювати. Ні, я раніше робив щось подібне, та правду кажуть, що свіжий погляд набагато ліпший. Ти неймовірна! – сяяв його щасливий хижий погляд і саме тоді мені вперше здалося, що він закоханий.

– Та годі Вам, босе, перехвалите! Значить все нормально? Міняти нічого не треба? – добивала я Його і безмежно цим насолоджувалась.

– Не треба! Тепер мені треба так підготуватись, щоб бути достойним твоїх старань. Я думав: захід пройде тихо-мирно, аби відкритись. Але наразі зателефоную деяким нашим «особливим діячам». Тим, що вміють завести будь-яку публіку. Адже в цьому залі повинно статись щось чудесне. Думаю, продажі підскочать в рази, – продовжували шаліли його збурені якимись своїми думками очі, а мене в такому стані, він заворожував ще більше...

Коли настав вечір нашої презентації – диво таки сталося. Я й подумати не могла, що київська публіка, розбещена театральними й концертними програмами зверне увагу на нашу рекламу, якою рясніли соцмережі та деякі дошки оголошень по місту. Старалась я – так, хвилювалась – страшенно, але ту кількість зацікавлених, що наповнили невеличкий зал, навіть уявити не могла. А ось Богдан сприйняв набите людьми приміщення, як належне. Охочі послухати й подивитись не тільки сиділи за столиками, а й стояли під стінами та уважно слухали «особливих». Я сама дивилась на деяких знайомих консультантів, наче вперше. Перевтілюватись ці люди вміли так, що не кожен актор зможе! А деякі лектори просто здавались гіпнотизерами. Вони розповідали про шлях свого злету в компанії настільки проникливо й чуттєво, що деякі жінки в залі змахували сльози. Але ж це були розповіді не про війну, чи втрати, а навпаки про фінансові здобутки та здійснення власних мрій.

В кінці, як і потребує того будь-яка гарна вистава, на сцену вийшов новий представник київського офісу і я бачила, що цей бездоганно навчений своїй справі та досконалий з усіх боків містер – зараз трішки хвилюється. Я стояла за лаштунками, пригорнувшись до завіси та вперше неприховано милувалась ним. Мабуть, я занадто розслабилась та показала свої почуття. І тому одна жінка з запрошених «особливих», нахилилась до мене та якось отруйно прошепотіла на вушко:

– Подобається? Ось такий він наш президент. Але ти, дівчинко, не дуже западай на це диво, бо воно підступне й безсердечне...

Я вдала, що за аплодисментами не почула її, адже не хотіла вірити в подібні твердження. На сьогодні Богдан Шеремет уособлював для мене не тільки людину, що врятувала від бездіяльності та наповнила моє життя сенсом і цікавими змінами, а ще й давала наснагу сподіватись на таємниче майбутнє.

Розділ 8. Від щирого серця

Після вдалої презентації та офіційного відкриття бізнесу в Києві – робота офісу пожвавішала. До нас почали заходити найрізноманітніші співробітники фірми: починаючи в колишнього соліста балету, що по профілю не міг звести кінці з кінцями. Але коли зайнявся продажами нашої продукції, став веселим та заможним і часто, жартома, виконував посеред приймальні невеличкі балетні номери. Ще виявилось, що в Києві та області знаходилась доволі велика команда, підпорядкована Богдану Шеремету, яка тільки й мріяла про офіційне відкриття і його частішу присутність поряд.

Тепер бос приходив зранку у піднесеному настрої, наспівував якісь пісеньки та продовжував знайомити мене з потрібними для роботи людьми. Я пам’ятала, що він скоро повинен їхати з презентаціями по Європі й трішки хвилювалась, що залишусь на передньому краї такого великого бізнесу. Але ж я від самого початку підписалась на це й тому, давати задній хід не мала ніякого права.

За день до від’їзду Богдан запросив мене до ресторану на першому поверсі Гуліверу. Ні, це був зовсім не прощальний обід начальника з підлеглою. Скоріше діловий, адже там він повинен був познайомити мене з нашим зв’язком нагорі. А простіше: людиною, що прикривала київський філіал перед правоохоронними органами. Я бачила таке в кіно, але у житті повинна була зіткнутись з цим вперше.

Літній чоловік награно обійнявся з Богданом, сів навпроти та підозріло застряг очицями в мені.

– Бодя, у тебе нова секретарка? Нічого така собі! – надав миттєву характеристику худорлявий дідуган, не соромлячись моєї присутності.

– Антоне Охрімовичу, вона не секретарка. Це заступник по всіх питаннях на час моєї відсутності в Києві. По всіх, – повторив Богдан, можливо тому, що дідусь не дочував. Але виявилося, що чув той відмінно.

– Та облиште, пане Шеремет? Якесь дівчисько і «по всіх»? Навіщо ти довірив їй наші таємниці? Це ж утопія, – попивав дорогий коньяк, коштом мого боса, нахабний дідок.

– Все нормально, раднику! Вона не підведе, – наполягав Богдан. – Злата дуже відповідальна й талановита людина.

– Ну, відносно її талантів тобі звичайно видніше! – гидко розсміявся «радник» і я, зрозумівши паскудний підтекст його слів, піднялась та скромно вимовила:

– Вибачте, я на хвилинку до дівчачої кімнати.

Обидва джентльмени злегка підвелись та знову зайнялись своїми секретними справами. А в туалеті ресторану я подивилась на себе в дзеркало і чомусь сказала: «Ласкаво просимо до мафії, Златко!» Потім покрутила головою, вимила руки й подумала, що все це я собі надумала. Звичайний бізнес, звичайні відрахування, хіба що покровитель дуже гидкий.

Через день Богдан полетів спочатку до Стамбулу, а потім до Софії. На зв’язку він дійсно був двадцять чотири на сім і здавалося, що знаходиться десь поряд. Ніяких надзвичайних подій поки не відбувалось. До офісу заходила лише прибиральниця й ті дистриб’ютори, що не мали змоги відзвітувати через мережу. Уявляєте: у нас були й такі, та зовсім непогано працювали.

Крім цього, в моєму житті скоро повинна відбутися неймовірна подія: на тиждень до Києва прилетять тато з мамою! Я не бачила їх більше як пів року й тому встановила на айфоні «зворотний відлік». Заради хохми, звичайно, але систематична відсутність у житті молодої дівчини батьків, то зовсім не смішно!

Настав день зустрічі. Вдома я підготувалась ґрунтовно. Поприбирала, накупила їжі, кругом поставила квіти. А от з офісу мені потрібно було піти прямо посеред дня. Залишати мій відповідальний пост на аби кого я не наважилась і тому просто відпросилась у Богдана та зачинила «вершину світу» до завтра. Всі вже знали, що саме так я нарекла наш офіс. І шефові це страшенно сподобалось! А потім інші співробітники, що працювали як вони кажуть «на землі» – миттю підхопили назву й тепер кожен в радіусі Київської області знав, що таке «вершина світу» в Гулівері.

Зранку я побувала там, а потім відразу взяла таксі й помчала в Бориспіль. Літак сів вчасно й ось я уже зависла на шиї у тата та ніжно обіймаю свою загорілу матусю. Бідні, вони мали такий колір шкіри, що якби не блакитні українські очі, можна було б вважати їх справжніми жителями Африки.

– Господи, яка ж ти в нас стала доросла й гарна! – продовжувала обійматись зі мною в таксі мама й шепотіла мені на вушко: – Нареченого покажеш?

– Мамо! Та немає в мене ніякого нареченого. Ніколи, роботи багато. Та й потім ти ж знаєш: я на це діло дивлюсь скептично.

– Ну, дивись скептично. А час іде. Всі дурненькі дівулі порозбирають собі хлопців, а ти зостанешся зі своїм відмінним дипломом, крокувати удвох по життю. Он ми з татом побралися на першому курсі, та й досі не жалкуємо, правда ж дорогий? – раділа мама й крутила голівкою на всі боки так, як роблять ті, хто довго не був вдома та неймовірно скучив за кожним деревом, що пролітало за вікном таксі.

Порядок в домі мама оцінила й похвалила мене, а ще зрозуміла, що в мене дійсно немає хлопця. Бо тоді часу на ідеальний лад точно не вистачило б. Батьки навезли у квартиру багато дивних масок і спецій та бігали по сусідах з презентами. Жаль було Гавриловича, про якого я говорила на початку. Він так і не справився з втратою своєї Аллочки та скоро помер у лікарні. А я навіть не встигла до нього зайти. Тепер в тій квартирі жили інші, нові люди та залишалось сподіватись, що батько й донька вже зустрілись на небі. Ось таке воно життя!

Та моє, наразі, просто цвіло й пахло. Рясніло ароматами африканських пісків та тисячами оповідань, які до опівночі наче та Шахерезада, розповідала мені мама й не могла наговоритись. А скоро повернувся зі свого європейського вояжу й мій бос. Новин він теж привіз багато, але «сувенір» для мене вибрав більше, ніж дивний. Я взагалі не люблю безпідставних подарунків, та кулон з аметистом – то вже було занадто!

Вечір в офісі видався гамірний, бо в Київ приїхала делегація з Одеси. Одесити – неймовірні люди. Вони радісні й піднесені завжди. А вже про їх неперевершений гумор знає цілий світ. Стільки анекдотів про тьотю Соню я за ціле життя ще не чула. Ми розмістили їх в недорогому готелі, показали деякі шляхи пересування, а на завтра в нас намічалась велика екскурсія містом. Звичайно, Богдан призначив мене гідом. Я погодилась. Батьки поїхали до тітки в передмістя, тому часу на гостей з Одеси у мене було вдосталь.

– Втомилася? – ввечері тихо спитав мене бос і тоді вперше безпідставно підійшов аж занадто близько. Його неймовірно тонкий аромат парфумів заповнив простір навколо мене. Богдан взяв той кулон з аметистом і ще тихіше сказав: – Ти дуже гарно справляєшся тут з усім. Може це дивно, але я скучив за тобою й хотів подарувати ось це.

Він розстібнув защіпку на ланцюжку та вже намагався обвити навколо моєї шиї, але я відсахнулась і спитала:

– Навіщо це мені?

– Тому, що це твій камінь. А ще він уособлює більшість твоїх рис: щирість, відданість, гармонію у всьому. Він, як і ти, приносить умиротворення та додає натхнення. З того часу, як ти працюєш зі мною – мене скрізь переслідує удача. Я підписав по Європі цілу купу людей, на яких навіть не розраховував. Ти мій талісман, а це буде твій...

– Я не можу прийняти, Богдане. Він коштовний і це мене бентежить.

– А мене бентежить все, що є у тобі. Прошу: візьми. Від щирого серця...

Я знизала плечима й розуміла, що в грошовому еквіваленті йому то ніщо, але сам факт подарунка від боса – для мене був неприйнятним! Та коли я подивилась в його жовто-зелені очі, вони зараз зовсім не уособлювали хижака, раче просили милосердя й довіри. Я мовчки повернулась до нього спиною й рішуче підняла волосся, щоб він міг закрити застібку.

– Дякую! – радісно прошепотів він і ніжно доторкнувся губами до моєї шиї. Я, наче вжалена, відскочила вбік та миттю відчула, як горить все лице.

– Ніколи більше не робіть цього, будь ласка, містере Шеремет! Інакше я звільнюсь, – аж занадто гаряче вимовила я і відчула застряглий в горлі ком.

– Добре! Вибач. Не треба звільнятись. Я вмію чекати, – рішуче сказав мені він.

Розділ 9. Особиста справа вільної людини

Тиждень закінчився так швидко, наче його й не було. Тато з мамою полетіли назад до своїх африканських пісків і сонця, а я залишилась одна-однісінька й тепер мені було страшенно сумно. По пів ночі я плакала. Перед роботою намагалась прикладати до личка охолоджувальні компреси, але очі все одно були підпухлі й Богдан не витримав та якось спитав:

– Тобі допомога потрібна? Що хлопець дістає?

– Я вже казала: у мене немає хлопця, – не зрозуміла я, чого він лізе мені в душу.

– А чому ж ти приходиш кожного ранку заплакана? – його спостережливість вражала.

– Тому, що тато з мамою поїхали й мені без них дуже сумно. Краще б і не прилітали, – щиро зізналась я людині, яка на сьогодні вселяла довіру, як ніхто інший.

– Вибач, ти казала, а я забув. От тільки я в житті не повірю, що в тебе немає хлопця. Не може така краса не приваблювати десятки очей, – констатував він, а мені зараз стало ще гірше.

– Може. Не потрібен мені ніхто. Можна я вийду? – раптом попросилась я.

– Звичайно йди. А як повернешся – ми поговоримо. У мене є до тебе невідкладна справа, – таємниче посміхнувся бос своїми чарівними очима і я вибігла на вулицю.

Мені знову хотілось плакати. Але посеред площі я не могла цього робити й тому швидко пішла в бік Олександрівської лікарні. Всі знають, що там зелені простори, де можна загубитись та трішки відпочити від набридливої метушні. Я увійшла до парку й присіла на бетонний блок. Повз мене пройшов чоловік на милицях, а потім жінка повезла в інвалідному візку дівчинку. Після побаченого лити сльози тільки тому, що я молода, здорова, красива та дуже вперта – мені перехотілося. Бо тут і зараз я усвідомила: скільки у людей буває горя. Тому посиділа ще трішки й повернулась до офісу.

Коли я зайшла у приймальню, з кабінету Богдана було чутно галасливу відвідувачку. Вона репетувала відносно хімічної формули одного з кремів для обличчя та доводила, що продукція Inwey то туфта, а вона кандидат хімічних наук і може легко зруйнувати кар’єру компанії, бо спеціалісти неправильно вводять складові... Бла-бла-бла!

Як Шеремет це все інколи витримує? Адже вона така не перша. Частіше люди приходять, щоб подякувати. Але бізнес, що напряму зв’язаний з клієнтом – то неймовірний геморой. Вибачте на слові! Весь час знаходиться невдоволений життям суб’єкт, що починає паскудити життя всім іншим. От і ця «професорка» мабуть, була чимось обділена та прийшла відвести до нас свою спустошену душу.

Коли Богдан здихався її, то вийшов і уважно подивився на мене.

– Все в порядку? – запитав він.

– Наче так, – відповіла я й теж поцікавилась: – А ти живий? Не заразила тебе ця «хімічка» нічим невиліковним?

– Я тебе прошу! У мене на них давно стійкий імунітет, – безтурботно посміхнувся він. – А тобі я хотів дещо запропонувати.

– Слухаю уважно, – з готовністю взялась я за гаджет.

– Та ні. Занотовувати нічого не треба. Тут мені презентували два квитки на виставу, тільки немає з ким піти. І я не знаю де це, – тепер хитро посміхнувся він та показав мені квитки до «Підвалу культури» на Гончара 30-А. Тобто, театру на сусідній від мого дому вулиці.

– А чому ти не запросиш на спектакль свою Жанну? – поцікавилась я жінкою, про яку випадково дізналась буквально у свій другий робочий день в офісі.

– Тому, що Жанна давно в минулому, – спокійно сказав він, а в мені знову щось розірвалося та приємно заповнило все всередині. Я намагалась бути спокійною, але бурхливе почуття було нестримним і солодким... І все ж я ввічливо порадила: – То запроси когось іншого.

– Я не хочу «когось іншого». Хочу піти з тобою, – наполягав Шеремет.

– Але це непрофесійно, коли бос і підлегла разом ходять до театру, – відрізала я.

– От де воно тут у вас таке береться? Наче вже давно немає червоних стягів, а радянщина живе навіть в тих, хто її ніколи не знав. Чому це непрофесійно? Я ж тебе не в стрип-клуб кличу? А хоч би й туди. Це особиста справа вільної людини: куди вона ходить після того, як принесла користь суспільству своєю денною працею, – ображено прочитав мені лекцію про надлишок моральності Богдан і чекав: що його розумна помічниця придумає у відповідь цього разу.

Але відповіді я не знайшла і, забувши про сльози, сказала:

– Добре підемо у «Підвал». Я теж туди давно хочу.

Такої радості на його доглянутому обличчі я не бачила, ні після тієї феєричної презентації на Печерську, ні тоді, коли повернувся з Європи з гарними новинами. Взагалі ще не бачила.

– Ти ба, які дива роблять з вами переконання людини з вільного світу? – жартував він.

– Не задавайся так, вільна людино, бо я й передумати можу! – чомусь заразилась його радістю я.

Коли закінчилась вистава, ми мовчки вийшли з «Підвалу» на вулицю та здавалося, що кожен по-своєму зараз переосмислював талант Антуана де Сент-Екзюпері. Вистава називалась «Льотчик і роза» про героя, закоханого в життя та жінок.

Наразі Богдан був чомусь мовчазним і загадковим. Ми тихо пішли в бік мого дому і я розуміла, що він прекрасно орієнтується на цих вулицях.

– Хочеш зайдемо сюди? – запитав він, дивлячись на вхід до відомого в’єтнамського кафе «У Хань».

– Але вже пізно, – натякала на розставання я.

– Чому це пізно? Вони працюють до двадцять третьої. А зараз лише пів на десяту, – поглянув на свій Rolex мій кавалер.

Дивно, але місяць тому, коли ми вперше зустрілись – я й уявити не могла, що той глянцевий принц буде отак запросто гуляти по моїх рідних вулицях.

– Тут подають на диво смачні роли з овочами та креветками й класичні рисові чипси, – вирвалось у нього.

– То це так ти не знаєш: як дійти до «Підвалу»? – не витримала я.

– Але ж повинен я був якось викликати у тебе жалість. Бо тільки так ти, зі своєю супервідповідальністю, могла погодитись на вечір зі мною, – зовсім розвеселився мій шикарний бос і я не знайшла, чим йому заперечити.

Ми пригостились смачними стравами в’єтнамської кухні та вже зовсім пізно, пів на одинадцяту, підійшли до мого будинку.

– Тут я живу, – оголосила я, та Богдан посміхнувся й сказав:

– Я знаю.

– А це ще звідки? – здивувалась я.

– Якось прогулювався поряд. Дуже хотів зайти в гості, але подумав, що можу завадити. Я взагалі-то не настільки «вільна людина», щоб вдиратися без запрошення.

Зараз я чітко розуміла, що саме на те «запрошення» він і натякає. Припустимо я була зовсім недосвідчена, але ж не дурна. Тому з першої нашої зустрічі, під консерваторією, коли він покликав мене на співбесіду відносно працевлаштування, я усвідомлювала, наскільки він мені сподобався. Це було наче наслання якесь, чародійство, казка! Тільки спочатку здавалось, що між нами прірва, а згодом вона ставала все менш глибокою, аж поки сьогодні не перетворилась на рівну дорогу поряд. Батьки мої полетіли. Від своєї Жанни він здихався. Ми обоє були гаряче закохані, та що мені зараз треба робити – я не знала!

Розділ 10. Як квітка посеред неба

Вистава була гарною, до кафе ми разом сходили, а тепер стояли поряд з моїм домом і ситуація здавалась більш ніж прогнозованою.

– Дякую за вечір, Богдане. Я вже піду. До завтра, – вимовила я тремтячим голосом.

– Невже так і підеш? – сумно спитав мій бос і в повітрі між нами відчувалась неймовірна електрика, а потім він лагідно додав: – Не відмовляй мені в щасті. В мене його так давно не було...

А мене наче громом ударило! Тобто я Йому зовсім не потрібна? Просто чоловік бажає «нових» відчуттів? І відмовляти не можна, бо він бос. Так?

На вулиці було доволі темно, але в моїх очах стемніло ще більше. Я вже не хотіла плакати, а просто вбити його, чи хоч покалічити. Може я й не була настільки «вільною людиною» як він, але теж цивілізованою й поважала своє виховання. Тому стрималась та прошепотіла:

– Вже пізно. Дорогу ти знаєш, тому дякую й до завтра!

– Ні! Не йди, – схопив він мене за руку, бо не міг втямити, що не отримає негайно бажаного. Я уважно подивилась на наші руки та попросила: