Radka - Пригоди Насінинки, Radka

«Випробування — це нові можливості, — вирішила вона».

Вона дивилася на дику яблуню, що гойдала свої білі квіточки. Враз подув вітер, зірвав велику частину пелюсток і поніс їх у напрямку одного потоку. Сонце відбивалося на кожній пелюстці, створюючи фантастичну картину. Пухнастинка подумала, що це схоже на сніг. Хоча вона ніколи не бачила снігу, але вона чомусь саме так його собі уявляла. Пелюстки летіли все далі й далі, поки не впали на пооране поле. І там вони виглядали ще чарівніше, адже на фоні чорної землі вони світилися, як зорі на нічному небі.

Всі затамували подих, спостерігаючи за цією подією. А Яблуня махала своїми гілочками вслід пелюсточкам. Вона знала, що так і треба. Вона не раз вирощувала квіти, а потім без жалю скидала їх, бо знала, що після квітів з’являться яблучка, яким вона повинна віддати всі свої сили і соки.

— Я теж буду такою ж сильною, як і вона, — вирішила Пухнастинка.

— Щось сьогодні похолоднішало, — перебила її думки Конвалія.

— Що ти вигадала? Потеплішало сьогодні, — заперечив Папоротник.

— Це тобі там зверху потеплішало, — не вгавала Конвалія, — А мені тут знизу похолоднішало.

— Мені здається, нічого не змінилося, — здивовано зауважив Дзвоник.

Мох мовчки дивився на них знизу. Йому головне, щоб не було прямих сонячних променів і забруднення повітря. А за звичайних умов він був радий будь-якій погоді.

Сосни шуміли свою пісню від найменшого дотику вітру. Лише кілька птахів було чутно в лісі, адже інші були зайняті пошуками їжі.

Сонце вже добре пригрівало, і в повітрі стояв чудовий аромат лісу, який складався з хвої, смоли дерев, квітучих кущів, мохів, грибів та минулорічного листя.

Наша Пухнастинка подумала, що хотіла б бути пташкою. Так, саме пташкою. Щоб облетіти весь ліс, познайомитися з кожною рослиною, деревом та твариною, дізнатися більше про природу степів, лугів і лісів.

— Чого причепилася? Лети звідси? — знову озвалась Конвалія.

— А ти, до речі, мені зовсім не цікава, — відповіла Ластівка.

Вона прилетіла до наших друзів і шукала комах, щоб поживитися. Вона сіла біля Конвалії, відгрібаючи сухі листочки, шукаючи там якихось хробачків. Конвалія, звісно, дуже обережна, і наперед заявила про своє небажання бути пошкодженою.

Звісно, Ластівка не мала наміру їсти Конвалію чи її квіточки.

— Ой, Ластівко, ви така гарна! — не кліпаючи, сказав Дзвоник. Для нього всі створіння були гарні й чарівні. Але він ще ніколи не бачив ластівку так близько, тому вона його просто зачарувала.

— Ой, дякую Вам, люб’язний пане Дзвонику! — відповіла Ластівка.

Вона відійшла далі, щоб не нервувати Конвалію.

В якийсь момент Ластівка побачила Пухнастинку, приклеєну до павутиння. Вона підлетіла до неї й сіла на гілочку поруч.

— Доброго дня, — чемно привіталась насінинка.

— Привіт. А це не ти бува… насінинка Кульбабки?

— Так, це я. Мене звуть Пухнастинка.

— Дуже приємно, — відповіла Ластівка й повела далі: — А як це ти тут опинилася?

— Вітер мене заніс...

— А, вітер... Ну, хто ж іще, — невдоволено пробурмотіла Ластівка. — Скажи, будь ласка, панночко, а як ти збираєшся тут прорости?

— Я думала, що відчеплюся і десь посіюсь.

— План хороший, але марний, — запевнила насінинку пташка. — Це ж павутиння лісового павука. Воно клейкіше за клей і міцніше за канат. Ти ніколи сама звідси не виберешся.

— Ну, але ж… дощ чи вітер… — роздумувала Пухнастинка.

— Можливо, — відповіла Ластівка. — Але ти ж не будеш десять років чекати, поки дощ тебе змиє?

— Напевно, ні, — погодилася насінинка. — А що ж робити?

— Точно, треба щось робити, — підхопила пташка цю ідею і замислилась. — А що як я заберу тебе звідси й посію десь біля яру?

Пухнастинці, звісно, було страшно, але іншого вибору в неї не було.

— Можна спробувати… — несміливо відповіла насінинка.

— Чудове рішення! — зраділа Ластівка.

Вона обережно підлетіла до павутинки, зачепила Пухнастинку під парашутиком дзьобиком і акуратно відліпила її. Павук вибіг зі своєї нірки подивитися, що там коїться.

Коли Пухнастинка зрозуміла, що звільнилась із павутинної пастки, вона поглянула вниз і попрощалась:

— Бувайте, друзі. Я була рада вас знати. Прощавай, красуне-Конваліє, прощавай, відважний Папоротнику, прощавай, ніжний Дзвонику, і ти, могутній Моху. Прощайте, солодкі Сунички і ти красуне-яблуне. Бувайте пане Павуче, дякую за прихисток.

— Прощавай, Пухнастинко! — вигукнули всі хором. — Щасти тобі! Ми тебе не забудемо!

Павук сумно дивився їй у слід. Він не міг вимовити слово «прощавай». За цей час він уже звик до насінинки і йому було шкода її відпускати.

Голоси лишались десь внизу й ставали тихішими й тихішими. Вони з Ластівкою підіймались усе вище. Пухнастинка бачила ліс, птахів і звірів у ньому, людські й звірині стежки, галявини і струмки...

Вітер гнав зелені хвилі по всьому лісі. Здавалось, йому не було кінця. Та тут Ластівка повернула — і вони опинились над полем. Воно здавалося таким же безкрайнім, як і ліс. Деякі його частини були виорані, деякі — засіяні зерновими. Але більша частина лишалась дикою — для трави та польових квітів.

Пухнастинці захоплювало подих.

Вони летіли далі й далі, аж поки не опинилися біля глибокого рівчака, в якому протікала невеличка річечка. Тут було спокійно й безпечно. Ластівка сіла на землю, походила туди-сюди, шукаючи найкраще місце для Пухнастинки. І вирішила посадити її неподалік від вербового куща.

Пташка вигребла невеличку ямку, обережно поклала туди насінинку з парашутиком і присипала землею.

— Ну ось, Пухнастинко, — сказала Ластівка. — Рости великою та сильною. Побачимось наступного року.

— Дякую тобі, Ластівочко. І ти бережи себе. Бувай.

— Бувай, — попрощалась Ластівка й полетіла далі.

А насінинка залишилася у своїй новій домівці. Звісно ж, вона проросла, стала великою гарною квіткою й пережила ще багато пригод. Але це була вже зовсім інша сторінка її життя.

Кінець