Radka - Пригоди Насінинки, Radka

Розділ 2

Якось прокинувшись наші подружки рано-вранці, ще від першого промінчика сонця, почали ділитися нічними подіями.

— Ой, я так змерзла, — поскаржилася Веро́ніка.

— А я зовсім не спала! — зітхнула Калюжниця. — Бражники пурхали наді мною цілу ніч і не давали мені заснути.

— А я чула, як мишка бігала поруч, — тихенько додала Жовта Зірочка.

— Ну чому ви забубоніли? — озвалася Кульбабка. — Погляньте, який чудовий день! Небо блакитне, сонечко яскраве! Давайте вмиватися росою, тягнути листочки до сонця й збирати його силу, щоб подарувати світу користь і красу!

Подружки усміхнулися, повернули свої голівки до теплого сонечка, замружили оченята й почали наповнюватися його світлом і енергією.

Сонечко піднімалося все вище, і до наших квіточок прилетіли перші гості. Пухнастий, великий джміль одразу наблизився до Кульбабки. Він обережно приземлився на її золотавий кошик і почав топтатися лапками поміж пелюсток, збираючи на свої ворсинки пилок.

Кульбабка завмерла. Вона відчула себе дуже відповідальною в цей момент. Джмелик позбирав пилок і, задоволено задзижчавши, полетів далі.

Веро́ніка та Жовта Зірочка переглянулися й невдоволено зітхнули. Кульбабка помітила це й поспішила виправдатися:

— Ну що я вдію? Я ж не винна, що я — найпухнастіша!

Проте відповісти їй квіти не встигли, бо нові гості вже наближалися. Жук-Оленка Волохата одразу попрямував до Веро́ніки. А жук Бронзівка Золотиста сів на Гусимець — він обожнював дрібні квіточки. Бджілки ж наполегливо працювали з Калюжницею та Жовтими Зірочками.

Коли спека змусила гостей сховатися в тінь, квітоньки нарешті мали змогу поговорити.

— А день, усе-таки, чудовий, — обізвалася Калюжниця.

— Дуже гарний, — підтвердила Гусимець, легенько погойдуючись на своїй довгій ніжці від повіювання вітру.

Раптом Кульбабка, щоб нікого не налякати, сказала:

— Ой, погляньте!

Всі завмерли. Над квітами пурхав метелик. І ось він... сів на Калюжницю! Всі затамували подих. Метелик посидів хвильку, перепочив, покуштував нектару і полетів собі далі.

— Оце так! — обурилася Зірочка.

— Не переймайся, Зіронько, — заспокоїла її Веро́ніка. — І до тебе прилетить метелик. А взагалі, я думаю, що метелики — це літаючі квіти.

— Ще чого! — вигукнула Гусимець. — Метелики — це...

— Вона знає, — лагідно мовила Кульбабка, — просто наша Веро́ніка любить фантазувати.

— Жах, — не вгавала Гусимець. — Від однієї думки страшно: квіти вміють літати! Це що ж буде на світі коїтися? Джмелі й бджоли будуть ганятися за квіткою, щоб зібрати з неї пилок?

На мить усі замовкли, уявляючи цю картину. А тоді — вибухнули сміхом.

— Ой, не можу! — реготала Калюжниця.

— А, може, це б я ганялася б за джмелем, — додала Зірочка. — Він такий милий і пухнастий! Так і хочеться його погладити.

— А я була б таким величезним літаючим Кульбабом! — показала Кульбабка роздуваючи щоки.

Всі зареготали так, що по лузі покотилося відлуння. Навіть наша Гусимець трусила пелюстками від сміху.

Аж ось...

— Муууууу! – раптово, як диригент, перервав сміх наших подруг.

— Корова, — зрозуміла Вероніка.

— Так, — підтвердила Кульбабка.

— Мені здається, вона щодня ближче й ближче... — підмітила Гусимець.

Калюжниця аж затремтіла.

— А про що вона мукає? Хоче нас з’їсти?

— Не хвилюйтеся, — запевнила Кульбабка. — Вона просто хоче пити. Спека.

Сонце перевалило за полудень. Корова мріяла повернутися додому, але міцний кілок і мотузка її не пускали. Тож вона мукала, кличучи господаря.

— Хай і не сподівається, — пробурмотіла Зірочка. — Раніше шостої її ніхто не забере.

Квіти похилили голівки, мовчки думаючи, як добре, що корова далеко.

— Ой! Ой! — раптом закричала Зірочка.

— Ну що ще? — закотила очі Гусимець.

— Ааа! Рятуйте! — не вгавала Жовта.

— Що сталося, Зіронько? — схвильовано запитала Веро́ніка.

— Хтось лізе по моєму стеблу!

Всі напружено вдивлялися вниз. І тут до всіх на вид показалась мурашка.

— Мурашка? — здивувалась Калюжниця. — Та що вона тебе з’їсть?

— Тебе, може, й не з’їсть! А мене — дуже навіть може з’їсти! — занепокоїлася Зірочка.

— Тихо, дівчата, — втрутилася Кульбабка. — Одна мурашка — це не страшно. Головне, щоб вона не привела інших. Нам тут мурашник точно не потрібен. Мурашник може порушити кореневу систему рослин, висушують ґрунт та пасуть на квітах своїх попелиць.

— Як на мене, краще мурашка, ніж гусениці, — похитала пелюстками Гусимець.

— Це точно! — одностайно підтвердили квіти.

— А ще — хробаки, — зітхнула Веро́ніка. — Я їх так боюся!

Зірочка ніби заспокоїлася, але все ж їй було трохи бентежно.

Тим часом наша мурашка оглянула територію й, не знайшовши нічого цікавого, побігла у своїх мурашиних справах.

— Ох, це було страшно... — видихнула квітка.

— Та не перебільшуй, — заперечила Калюжниця.

— Легко тобі говорити! Ти ж узагалі токсична! — пробурмотіла Жовта Зірочка.

— Ах, це я токсична?! — обурилася Калюжниця.

— Дівчата, не сваріться, — обізвалася Кульбабка. — Ви ж квіти, а не сороки.

Всі опустили голівки. Вони не хотіли сваритися.

— Калюжнице, не можна нехтувати почуттями інших, — лагідно мовила Кульбабка. — А тобі, Зірочко, не варто було вказувати на особливості подруги.

— Вибач, — тихо промовила Зірочка.

— І ти мене вибач, — зітхнула Калюжниця.

— Ой, погляньте! — вигукнула Гусимець. — Моя улюблена частина дня! Господар забирає корову додому!

— І ще із собакою, — помітила Веро́ніка. – Люблю, коли він приходить із собакою.

Вони всі дивилися, як господар витягує із землі великий кілок, змотує мотузку та веде корову додому. Але ще питання — хто кого вів. Корова зазвичай йшла попереду і господар лише її доганяв. Собака радісно бігав навколо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍