Страшні оповідання на ніч - Друг дитинства, Страшні оповідання на ніч

Навідавшись за ці роки до всіх своїх кривдників з усіх класів, мстивий дух мого покійного друга зрештою тепер переслідував і мене. Тоді я справді добряче перелякався, бо знав, що на мене чекає лише моторошна болісна смерть, порятунку від якої не було нікому. Лише тоді дух знайде свій спокій, на який чекає вже багато років. Панічний страх смерті, що невпинно наближалася до мене кожного дня, заважав мені прийти до правильного рішення небезпеки, що виникла, тоді як Олексій продовжив навідуватися до мене в нічних кошмарах.

Розуміння що слід робити до мене прийшло абсолютно випадково, і можливо навіть в самий останній момент, бо прийдешню ніч я міг би вже не пережити – в останньому сні мій друг вже підняв наді мною свою руку з закривавленим ременем.

В той день на мені зовсім не було обличчя. Я буквально пролежав у своїй кімнаті першу половину дня у глибоких роздумах, які потроху вже починали зводити мене з розуму. Батьку і матері я нічого не казав, бо не вважав, що вони належним чином відреагують на почуте. До того я ж не до кінця розумів, чим саме вони зможуть мені допомогти, а також зовсім не мав віри, що мені дійсно щось здатне допомогти.

Після обіду мені спало на думку останній раз прогулятися парком і посидіти під нашим деревом, і чисто випадково, виходячи з квартири, я натрапив на матір Олексія – вона якраз у цей час також виходила з дому. Наскільки мені було відомо, вона регулярно приїжджала провідати свого батька, дідуся Олексія, який останніми роками сильно занедужав і виходив на вулицю посидіти на лавочці лише під наглядом своєї дочки.

– Добридень! – апатично привітався я.

Вона обернулася і привіталася зі мною. Матір Олексія останнім часом всіляко намагалася бути привітною, але мені було добре видно, як її долає тяжка депресія, що з роками лише посилювалася.

Ми разом вийшли надвір. Проходячи біля лавки вона знову заговорила, і як мені здалося вона зверталася до мене:

– Яке тендітне людське життя, – з сумом видихнула вона.

Я обернувся не одразу. Декілька кроків я ще пройшов, почувши її слова, але зрештою зупинився. Ні, зверталася вона не до мене, це був скоріше прояв тихого відчаю. Їй тоді було дуже погано на душі, і те, що в її словах змусило мене зупинитися і підійти до неї, я колись вже відчував раніше, коли Олексій замкнувся у собі незадовго до самогубства.

Я підсів до неї на лавку і між нами зав’язалася розмова. Їй треба було комусь виговоритися, їй треба було відчути підтримку і знайти сили, щоб рухатися далі, а не зупинитися і покласти всьому край. П’ятнадцятирічний я розмовляв з дорослою людиною про життя, і про смерть, яка зараз незримо нависла над нами з однією лише відмінністю – у матері Олексія був вибір, на відміну від приреченого мене.

Через деякий час я відчув, що матері Олексія стало легше. Вона навіть посміхнулась і щиро подякувала мені за таку глибоку філософську розмову. Ми одночасно підвелися з лавочки, і вже почали-було розходитися, коли я раптово почув з-за спини:

– Чекай, – гукнула вона мене, і полізла кудись у сумку. Звідти вона дістала щось невеличке – Ось, тримай. Це твоє.

Вона вклала мені в руку іграшкову машинку, яку я дуже давно подарував Олексію під час нашого першого знайомства, ще будучи у дитячому садку.

– Мабуть, як перебирала речі в його кімнаті, вона закотилася за диван. Сьогодні випадково виявила її. Я хоч і рідко заїжджала до Лесика свого часу, але я знаю, що це саме ти її подарував. Це була його найулюбленіша іграшка. Про тебе він дуже багато мені розповідав, тож, буде краще, якщо вона буде у тебе, на згадку про мого сина.

І саме в цей момент я зрозумів, що мені необхідно робити.

– А скажіть мені, будь ласка, де саме Олексій похований? – запитав я невпевнено, і тут же додав – Я хотів би залишити машинку йому. Думаю, він був би радий цьому.

Його мати м’яко посміхнулася і розповіла мені все, що я хотів почути.

Того ж дня, не гаючи часу, якого в мене й так могло виявитися обмаль, я, замість прогулянки у парку, вирушив на зазначене кладовище. Уже сутеніло коли я дістався, цвинтар потроху почав занурюватися в передзахідні сутінки, набуваючи все більше притаманних йому похмурих обрисів. Довго й виснажливо я шукав могилу свого друга, блукаючи між нескінченними рядами похилених хрестів, мармурових надгробків і химерних пам'ятників, дедалі більше примружуючи свої вже стомлені очі, аж доки не помітив невибагливу могильну огорожу з двома акуратними могилами всередині. З однієї надгробної плити холодним поглядом, що викликав озноб, на мене дивився Олексій, з іншої – його бабуся.

Тремтячими від хвилювання руками я обережно відкрив хвіртку. Вечірня прохолода зараз мені відчувалась набагато холоднішою, і декілька разів мене пробивав озноб. Стоячи біля могили свого близького друга, я певний час вагався, збираючись із думками – я сильно нервував, від чого ніяк не міг зібрати думки до купи. Зрештою я зробив глибокий вдих, повільно видихнув, після чого рішуче вимовив:

– У січні 1999 року, шістнадцятого числа в п'ятницю, я в пориві веселощів повівся неналежно щодо тебе, свого близького друга. Я говорив тобі слова, які ти ніколи не повинен був чути від мене. І продовжував їх говорити, поки ти не втік зі школи. Піддавшись впливу оточуючих, я зовсім не думав, що своїми словами і діями завдаю тобі болю. Я справді дуже шкодую про свій вчинок донині, але найбільше я шкодую, що не знайшов часу попросити в тебе вибачення за це, поки ти був ще зі мною. Будь ласка, пробач мене, друже!