Страшні оповідання на ніч - Друг дитинства, Страшні оповідання на ніч

Прокинувшись, я сприйняв цей дивний сон як добрий знак, що мій друг після стількох днів відсутності може нарешті з'явиться сьогодні в школі. Зрештою, сни не завжди вирізняються логікою і послідовністю, а ось віщими цілком можуть бути. Я як ніхто інший сподівався на краще, що мій піднесений настрій виглядав не зовсім доречним в очах оточуючих. Але я вірив і все чекав, коли ж зможу нарешті зітхнути з полегшенням, знову побачивши зниклого товариша. На жаль, я дуже скоро зрозумів, що це всього-на-всього був звичайний сон, і мої марні очікування на краще. До кінця не втрачаючи надію, я затримався після уроків, близько години простоявши один у порожньому шкільному коридорі, коли в старших класів уже велися заняття. Але, все було даремно.

Жодних новин від поліції не отримували і його бабуся з дідусем. До того ж, як мені стало відомо під час чергового візиту до них, після зникнення свого онука, бабуся перестала вести уроки в школі, і лежала тепер увесь час удома з проблемами із серцем.

Тимчасова натхненність швидко змінилася відчуттям ще більшої спустошеності, яка під тиском домашніх стін лише посилювалася, і я знову, після тижневої перерви, вийшов на прогулянку, попри проливний травневий дощ за вікном. Мене не турбувало, що я одразу ж намокну, тільки-но вийду з дому, і цілком можу застудитися після цього, та мені було важливо в той момент знову запалити згасаюче полум'я життя всередині себе. Зрештою під кроною нашого дерева завжди можна буде сховатися від будь-якої негоди.

До слова, наш дуб без малого вже весь вкрився гарним густим листям, що, за відсутності вітру, практично не пропускало крізь себе жодної краплі дощу, і після нетривалої прогулянки парком, я, промоклий до нитки, все ж таки сховався під ним, щоб трохи просохнути і перепочити.

Прогулянка і справді позитивно подіяла на моє ментальне здоров'я, і я зумів трохи прийти до тями. А ще я відчутно так замерз, що з кожним поривом вітру мимоволі зіщулювався від холоду. На жаль, сильний вітер здіймався доволі часто, змушуючи листя над моєю головою інтенсивно шелестіти, що своєю чергою обливало мене дощовими краплями.

Від нашого місця, яке ще недавно слугувало нам такою собі втечею від реальності, тепер віддавало цілковитою тугою. Здавалося, дуб, що зберігав у собі пам'ять про наші з Олексієм приємні посиденьки, зараз поділяє зі мною біль того, що сталося, який мучить мене. Ще кілька тижнів тому ми безтурботно спочивали на цих могутніх гілках, піднявшись ледь не на саму верхівку дерева, і мрійливо міркували про літні канікули, які наближаються, вигадуючи собі різні захопливі заняття на цю пору. Олексій, уже будучи замкнутим і мовчазним, немов забував про всі негаразди і зачаровано, з добродушною посмішкою на обличчі, погоджувався з моїми амбітними планами.

Проте всі задумані літні заняття були розраховані не на мене одного, а тому я все ще не втрачаю надії, що мій друг ось-ось з'явиться, адже досі в моїй голові раз у раз лунає його голос – "як завжди, на нашому улюбленому місці. Чекатиму на тебе там, ти тільки не запізнюйся". Я тут, друже мій... Але, де ж ти?

Подув сильний вітер, і я знову зіщулився від холоду, швидко повернувшись думками в похмуру дійсність. Все ж таки мені було важко звикнути до того, що все відбувається насправді, і я вперто продовжував відмовлятися вірити, що з моїм другом могло статися щось куди серйозніше, ніж черговий прояв дитячої жорстокості. Однак час минав, і думки, що виникали в моїй голові, потроху набували зовсім іншого відтінку, дедалі більше відкриваючи мені очі на зникнення Олексія, і те, ще ранкове, тверде переконання, що його от-от знайдуть, тепер змінилося на розмиту жахливу невизначеність, кінця-краю котрої не було видно.

Тривалий дощ нарешті закінчився, тільки ось іти додому мені поки зовсім не хотілося. Після занурення у свої роздуми в мені утворилася суцільна порожнеча, над якою вихором продовжували кружляти різні припущення про те, що ж могло статися, – були вони як хороші, так і погані. Та через свою дитячу наївність і відсутність будь-якого життєвого досвіду, я зовсім не припускав трагічного розвитку подій.

Раптово знову подув сильний вітер, який обрушив на мене черговий потік дощових крапель, тільки тепер шелест листя над моєю головою супроводжувався якимось незрозумілим шерехом. Першою моєю здогадкою було те, що хтось увесь цей час сидів там, на гілках, спостерігаючи за мною, і я вже, було, зрадів, що це був мій друг, але мене одразу ж охопив невимовний жах.

На дереві, серед гілок, дійсно знаходився мій зниклий друг Олексій, тільки мене зовсім не тішила та вкрай страхітлива картина, що постала моєму погляду. Його мляве тіло ось уже скільки днів безпорадно погойдувалося на вітрі, повішене на міцній гілці, на якій він завжди дуже любив сидіти, посиніле обличчя помітно опухло, а байдужий погляд його блакитних очей, спрямованих у цей час на мене, застиг у вічній мовчанці. Мій дорогий друг був мертвий, і повішений він був на дідусевому військовому ремені.

Мене скував жах, і я щосили помчав додому. Тремтячим голосом я сповістив своїх батьків про моторошну знахідку, і вони негайно викликали поліцію разом із медиками. До їхнього приїзду я встиг трохи заспокоїтися і постукати в сусідські двері, щоб повідомити сумну звістку. Коли поліція знімала труп мого друга, здійнявся такий сильний вітер, що всередині дерева на мить утворилася справжня злива, наче сама природа оплакувала трагедію, що сталася. Останні слова мого друга подібно до гострого ножа борознили моє серце – адже він чекав мене на нашому місці того дня, і якби я не затримався після уроків, то, можливо, нещастя могло б і не статися.