Страшні оповідання на ніч - Друг дитинства, Страшні оповідання на ніч

На диво, Олексій виявився радий моїй присутності, і анітрохи не ображений. Він усміхнувся, щойно побачив мене, і запропонував сісти поруч із ним. Як він мені зізнався, що і сам заходив перед виходом до мене в гості, але мене вдома не виявилося. Мені вже було достатньо цих його слів, щоб знову відчути себе тим самим доброзичливим і життєрадісним хлопчиком, яким я був поруч із ним ще з півроку тому, і який, на жаль, заблукав, коли наші шляхи розійшлися. Я ніби вмить звільнився від обтяжливих пут гнітючого впливу, навіяного поганим оточенням шкільного життя.

Ці два радісні дні ми провели разом, як це бувало раніше – після тривалих безтурботних діалогів під нашим деревом, ми пішли прогулюватися парком, де невдовзі, сховану від сторонніх очей, виявили доволі круту, звивисту крижану гірку, звідки ми ще не одну годину не хотіли йти, аж доки не накатались до несхочу. Ну а далі промерзлі від лютого холоду ми попрямували додому до Олексія, де відігрівалися ароматним чаєм із різноманітними смачними ласощами, дбайливо приготованими його бабусею. Залишок вечора ми захоплено провели за настільними іграми, яких у мого друга завжди було вдосталь.

За останній час саме ці два дні допомогли мені повністю усвідомити, що мені абсолютно не личить бути задирливим юнаком, не личить зухвала поведінка, буйна вдача і грубі манери. Мені подобається бути таким, яким я є, не намагаючись догодити оточуючим вчинками, які насправді ганьблять мене і вбивають у мені особистість. Жахає одна лише думка про те, куди б завів мене цей очорнительский шлях у майбутньому, якби я цього дня, не без допомоги мого справжнього друга, не зробив правильних висновків.

Тепер, з понеділка, на нас чекало нове життя з його новими непростими випробуваннями. Мої однокласники швидко поширили серед шкільних хуліганів звістку про те, що в їхнього козла-відбувайла з'явився приятель, якому не до вподоби їхня культура поведінки, і тому вони всі швидко перевели свою увагу з Олексія на мене, даючи зрозуміти, що поруч із ними треба жити за їхніми правилами.

Мені інколи діставалося більше аніж моєму другові, оскільки я завжди чинив опір кривдникам, і не цурався розповідати вчителям про цькування, що завжди відбувалося поза межами їх зору. Час від часу це їх стримувало, але, зрештою, зрозумівши, що окрім догани і запису у щоденнику їм нічого серйознішого не загрожує, то знущання та залякування продовжились із новою силою. Їх батьки у розмові з вчителями лише вдавали зацікавленість у вирішенні проблеми, однак за стінами школи вони залишалися відданими своїм дітям. Але особливо мені було дуже боляче дивитися, коли доброзичлива і привітна бабуся Олексія була вимушена нервувати і вступати у конфлікт, відчайдушно захищаючи свого онука і мене.

Одного разу, вкотре заступившись за свого друга, мене сильно відлупцювали за школою після уроків. Це сталося серед весни, сніг давно розтанув, на дворі стояла вже сонячна погода, хоча прохолодний вітер ще змушував нас інколи носити з собою легкі куртки. І деякий час нас дійсно практично не чіпали після останньої зустрічі батьків наших кривдників з директором школи. В той день до нас причепилися шкільні хулігани з четвертого класу, яким ми просто потрапили на очі, як прямували додому. Словесна перепалка швидко перейшла у штовханину, після чого я вперше в житті відчув на собі удар – спочатку по обличчю, а потім і у живіт. Я скрутився на асфальті від болю і відсутності можливості деякий час дихати, в той час як хулігани надавали тумаків Олексію і поспішили втекти.

Коли я підвівся, з мого носа рясно текла кров, а при спробі глибоко вдихнути я відчував біль у ребрах. Всю дорогу додому я чув, як мій друг раз у раз тихенько схлипував, стримуючи сльози, а я сподівався, щоб мама не прийшла раніше з роботи, і не побачила мене в такому стані. Олексій перебував у такому пригніченні, що навіть не сказав мені нічого, як ми розходилися по домівках, і наша запланована прогулянка того дня так і не відбулася.

Те, що сталося, залишило величезний відбиток на душі Олексія, і якщо я, нехай і з сумом, але зумів пережити цей неприємний інцидент, то мій друг знову потроху ставав відчуженим, як це було до нашого знайомства. Це неабияк позначилося на нашому спілкуванні – Олексій, звісно, із задоволенням продовжував зі мною гуляти на вулиці, зокрема й на нашому улюбленому місці під деревом, але тепер значно рідше, і дуже часто прямо під час розмови занурювався у свої думки, замикаючись у собі на тривалий час. Але зазвичай він пропонував мені залишитися в нього вдома, де він, як я дійшов висновку, почувається в цілковитій безпеці.

Його успішність у школі на тлі цього також змінилася не на краще. Бабуся з дідусем перестали випускати його на і без того рідкісні прогулянки, поки він не зробить уроки, але мені було зрозуміло, що йому це тільки на руку. Дізнавшись про це, я запропонував їм свою допомогу і робити уроки разом, благо домашнє завдання у нас не відрізнялося, тим самим трохи виправивши ситуацію, що склалася. Але, єдине, що завжди залишалося незмінним – глузування над нами. До нових бійок, на щастя, не доходило, проте дуже часто було на межі цього, що ще більше впливало на психіку мого дорогого друга, яка похитнулася.

Було видно, що моєму другові стає дедалі важче морально переносити всі конфлікти, які виникають, чи то просто словесні, чи то такі, що супроводжуються легкою бійкою. Йому важко було перебувати в школі через явне вороже ставлення оточуючих до нього, важко було зосереджуватися на читанні книжок у вільний час, а особливо важко просто виходити на вулицю, не замислившись над тим, чи не чекають на нас хлопці з сусіднього двору. Нескінченна параноя, нав'язування собі поганих думок і частий прояв дитячої жорстокості в наш бік згодом і призвели до незворотного плачевного результату.