Сергій Клемін - Заклання, Сергій Клемін

Похмурі хмари важко нависли над морським горизонтом. Роберт апатично дивився в сіре сталеве небо, яке ось-ось мало пролитися листопадовими дощами. Холодний вітер протяжно свистів у його вухах і безладно тріпав волосся. Відчутно пахло морською сіллю. За бортом яхти, яка тонула, скипали високі хвилі і щедро розліталися в різні боки. Вода була схожа на розбите чорне скло, над яким височіли гребені білої морської піни. Тяжкий шум крижаних хвиль, що б’ються об борт, починав потроху дратувати Роберта, проте холодне Гренландське море не потягне їх на глибоке дно, їх – Роберта і Лору – двох молодих людей, які зважилися на цю ризиковану подорож. Вони вже викликали рятувальний катер за допомогою екстреного радіозв’язку. У тому, що він скоро з’явиться, Роберт не мав жодних сумнівів.

Орендована біла яхта «Августина», незважаючи на витончені форми, мала деякі проблеми в управлінні і потребувала ремонту; про це пара дізналася вже в дорозі. Роберт – хлопець років тридцяти працював у рекламі майже все своє життя. Він вважав себе досить уважним до дрібниць, але, мабуть, цього разу самовпевненість підвела його. Вони збиралися одружитися на наступному тижні. Вона – гарна брюнетка років двадцяти восьми, яка любила читати белетристику; з Лорою він зустрічався вже майже два роки. Однак напередодні Лора запропонувала вирушити разом з ним у невелику романтичну подорож до берегів Ісландії, тієї дощової Ісландії, яка розпростерлася в північній частині Атлантичного океану. Ця маленька країна давно зачарувала її. Вона страшенно мріяла побувати там, ближче познайомитися з побутом і культурою ісландців; до того ж невелика спільна пригода мала тільки «освіжити» стосунки, вважала вона. Як це часто буває, життя іноді вносить у плани свої зміни. «Августина» стрімко протікала і тепер двом доведеться пливти в бік Ісландії не на білій спортивній яхті, а на рятувальному катері спеціальної берегової служби.

Все сталося швидко. Роберт і Лора опинилися в катері, який відразу попрямував у бік острова. Погода лише погіршувалась. Злегка мрячив холодний дощ. Десь позаду біліла «Августина», яка наповнювалася водою і повільно йшла на дно. Люди, які підібрали на катері молоду пару, виглядали не дуже привітно і загалом утримувалися від розмови, єдине, що вдалося в них дізнатися, човен прямує не до Ісландії, а до найближчого острова Грімлей. Цей острів, як повідомили вони, дуже невеликий, лише п’ять із половиною квадратних кілометрів, та й населення там – лише шість десятків людей. Однак Грімлей, як і інші місцеві малі острови, є частиною Ісландії та адміністративно належить ісландському регіону Нордюрланд-Ейстра. Співробітники берегової служби повідомили, що їхній катер прямує до села Хронгарвік. Це єдина обжита частина на холодному острові, на якому домінують невисокі гірські хребти та скелі. Місцеві жителі цього села допоможуть Роберту та його дівчині, доки не відновиться рух на великий острів Ісландія. Одним словом, молодій парі не довелося особливо вибирати.

Вони швидко підпливали до берега. Проливний короткочасний дощ раптово припинився. Клуби туману молочного кольору злегка розступилися і Роберт побачив невелике містечко, навіть не містечко, а, швидше, рибальське селище, яке розмістилося вздовж берегової лінії. Невисокий старий маяк, наче білий бовван, гордо височів над скелями, об які з шумом розбивалися пінисті хвилі. Дахи маленьких червоних, сірих і білих будиночків, наче кольорові камінці, розсипалися серед дерев та далеких скель. Десь серед них мелькав блідо-червоний шпиль дерев’яного церковного собору. На його фоні, позаду велично височіли скелясті гори, що потопали в густому сірому тумані.

Катер причалив до берега, висадив пару і відразу розвернувся і швидко пішов у море. Біля мокрого причалу якісь люди в довгих дощових плащах ретельно перебирали рибу. Роберт та Лора спробували заговорити з рибалками, але ці люди, ніби не помічали гостей, спокійно продовжуючи свою роботу. Двом довелося махнути рукою і йти далі в глиб острова.

Вітер гнав здалеку великі пінисті хвилі, які з шумом викидало на берег, і вони розсипалися на дрібні шматки. Хвилі обрушувалися на каміння і відкочувалися знову і знову. Здавалося, так було цілу вічність. Близька присутність моря, мабуть, залишала ледь помітну, але глибоку печатку на обличчях усіх жителів острова.

– Не так уже й погано, – з невпевненою усмішкою зауважив Роберт, намагаючись підбадьорити Лору, яка тремтіла від холоду і ледве трималася на ногах. Морський вітер майже висушив її шкіру від неприємного липкого поту. Роберт обійняв її, поправив волосся і ніжно поцілував у чоло. Не такою вона собі уявляла поїздку перед весіллям, явно не такою.

Вони рухалися головною вулицею, притулившись один до одного, немов пара, яка пережила останні дні Помпеї. Втім, види місцевого міського оздоблення поступово розтопили серце Лори і вона навіть побачила в цьому ілюстрації з улюблених романів жахів. Було щось у цій простоті надихаюче, романтичне та лякаюче. Зрештою, туристи тут бувають нечасто і, можливо, парі дуже пощастило опинитися на такому екзотичному острові, до того ж по дорозі пара зустріла кілька місцевих жителів, які виявилися дуже доброзичливими і люб’язно вказали що і де знаходиться. Готель, до якого вони прямували, був майже за два кроки.

– Ну, ось бачиш, Лора, а ти переживала, – усміхнувся Роберт, – тут живуть дуже добрі люди. Цей острів буквально чекав на нас.

– Пару днів побути тут можна, але я не хотіла залишатися тут надовго. Хоча види тут справді гарні, – діловито підсумувала Лора, кинувши погляд на маяк, що біліє вдалині.

– Як тільки приїде через два-три дні катер з Ісландії, ми обов’язково на нього сядемо, – майже прошепотів Роберт, обіймаючи її за плечі. – Я думаю цю поїздку з яхтою, ми ще довго не забудемо. Оце пригода, то пригода.