Сергій Клемін - Заклання, Сергій Клемін

– Цікаво, – посміхнувся Роберт.

– Приголомшливо!

– Та ви не звертайте уваги на всі ці обрядові штуки, – жваво переконувала жінка в чорному. – Це лише свято, яке просто робить життя нашого містечка ненудним. Повинна ж бути у нашого острова якась фішка, а інакше до нас перестануть їздити туристи. Коротше, будьте як вдома і звертайтеся до мене, якщо у вас виникнуть якісь питання.

Роберт і Лора подякували жінці і піднялися вверх до свого номера. На сходах вони зіткнулися з якимось огрядним чоловіком невисокого зросту, який спішно намагався спуститися вниз. Він не сказав ані слова, втім, це не надто засмутило пару. Кімната з видом на море виглядала цілком комфортно, але без вишуканостей Якийсь дизайнер сказав би, що інтер’єр суворо витриманий у стилі мінімалізму. З іншого боку, все, що потрібно, було під рукою. Роберт помітив, що за таку низьку ціну кімната виглядає дуже навіть по-королівськи і, мовляв, за все треба дякувати незвичайному Ігесахн. Він знову хихикнув. Залишивши речі в готелі, обидва вирішили не затримуватися і вирушили оглядати Хронгарвік.

Морський вітер продовжував завивати. Над селом, як і раніше, висіли важкі бліді хмари, проте дощу не було. Роберт і Лора обійшли все селище за три години, але ніде не знайшли поліцейської дільниці. Це було трохи дивно, але вони швидко на це махнули рукою. Зрештою, місцеві жителі були з ними настільки люб’язні, що двоє забули про все.

Незважаючи на погану погоду, вони обійшли майже всі стежки, спуски та дороги, які, як змії, обплутували все село. Вони відвідали місцевий цвинтар, де поховані давні жителі цього острова. Старі могильні хрести та невисокі фамільні склепи з витонченими склепіннями безмовно дивилися на непроханих гостей. Нарешті, двоє піднялися стежкою до вершини гладкого скельного обриву, з якого було добре видно все село і старий білий маяк, який був безперечною прикрасою Хронгарвіка. З цього місця все село розпростерлося як на долоні. Навіть сюди – на вершину скельного обриву нестримний вітер доносив легкі бризки киплячих унизу хвиль, які викидав на берег уздовж усієї берегової лінії морський прибій. Лора підняла руки до сірого неба і щиро посміхнулася. Вона подивилася в очі своєму хлопцеві. Їхні губи зустрілися. З одного боку шумно розпростерлося крижане Гренландське море, з іншого – темніли хребти невисоких, але звивистих гір. Він ляснув її по дупі. Лора радісно верескнула. Її довге темне волосся безладно тріпав вітер.

Вони ще довго обіймалися, стоячи на цьому давньому камені.

Опинившись у місцевому супермаркеті Smartnakht, який виглядав цілком собі футуристично на тлі інших будівель, Лора з Робертом знову були приємно вражені. На касі їм зробили знижку на всі продукти – 50 %, що було нечуваною щедрістю з боку магазину. Втім, жінка з готелю попереджала про це; тож двоє не ставили зайвих питань.

– Ви туристи? – обережно поцікавилася співробітниця маркету, подаючи термінал для банківської картки. – Вам у ці дні надається хороша знижка. Радійте.

– Так, дуже дякуємо. Ми хотіли б залишитися на цьому острові якомога довше, – несподівано для себе промовив Роберт і довірливо глянув Лорі в очі.

– Я думаю, ваше бажання збудеться, обов’язково збудеться, – кинула у відповідь співробітниця, трохи підморгнувши.

Сутінки розсипалися на небі. З величезними пакетами покупок двоє весело вирушили до готелю, проте дорогою вони раптово почули жахливий звук міської сирени, яка гостро пронизувала всі вулиці. Сирена, наче свердлила вуха, вивертала їх зсередини. На дорозі не було нікого. Рибальське селище – наче вимерло.

Двоє увійшли до готелю, але й на ресепшн нікого не було. Схоже, у цьому будинку вони були самі. Сирена продовжувала розливатись по всіх вулицях. Лора відчувала, як голосно б’ється її серце.

– Скажи, що це мені сниться, – сказала вона, – скажи, що це все сон.

Роберт обійняв її, але вперше в житті не знав, що їй сказати. На його обличчі з’явилася маска розгубленості та здивування. Нічого не залишалося, як піднятися в свій номер і спостерігати за тим, що відбувається з вікна. Однак на другому поверсі готелю по сусідству з їхнім номером почули пронизливий людський крик. Схоже, це був голос того самого постояльця, з яким вони випадково зіткнулися на сходах. Сирена продовжувала вити. Із сусідньої кімнати долинали крики про допомогу. Роберт і Лора поспіхом піднялися сходами і вдерлися до кімнати. Те, що вони побачили, вразило їх до глибини душі.

На підлозі було розкинуте тіло огрядного чоловіка. Навколо калюжі крові. Поруч із ним стояла жінка в чорному, яка тримала в руках якийсь кинджал, інкрустований малозрозумілими екзотичними візерунками. Її руки були в крові. Вона була спокійна, ніби робила цю роботу десятки разів.

– Що тут відбувається? – нерішуче промовив Роберт, ніби звертаючись до себе. Жінка окинула його поглядом. Її очі яскраво блиснули, немов у якоїсь іствікської відьми під час шабашу. Вона підходила ближче. Але її рука не встигла піднести кинджал. Лора вдарила її по голові порожньою вазою, яка шумно розлетілася на безліч уламків, після чого жінка тяжко плюхнулася і знепритомніла. Роберт полегшено зітхнув і з почуттям обійняв Лору. Обидва були вражені, ніби бачили живих вампірів, і ще якийсь час безмовно дивилися один на одного. Роберт відчув, як тремтять її руки.

Нарешті, двоє підійшли до лежачого вмираючого чоловіка, який рясно стікав кров’ю. Роберт спробував запитати, чому ця жінка накинулася на нього, але єдине, що він встиг відповісти – він не знає нічого, вона просто накинулася з кинджалом. Після цих слів його дихання припинилося. Лора відчинила вікно і окинула поглядом холодну вулицю.