Сергій Клемін - Заклання, Сергій Клемін

Роберт пронизливо дивився на Лору, і його погляд ніби повторював: «Тут залишатися небезпечно. Ми маємо йти далі». Вони обійнялися.

– Ми не можемо тікати від них увесь час.

– Що ти пропонуєш?

– Ось там вузький провулок, – Роберт вказав рукою праворуч.

– Пошукаємо якусь порожню хату і пересидімо там до приходу катера.

Лора була готова розплакатися. Вона ледь стримувала себе.

– Але ж вони знайдуть нас.

– У нас немає іншого виходу. Їх дуже багато.

– Може, підемо до гор?

– Ні, – заперечив Роберт, – там ми для них легка мішень. Вони нас легко знайдуть. Вони ці скелі знають, як свої п’ять пальців.

– О, боже!

Гул натовпу ставав голоснішим.

– Біжимо, Лора. Скоріше.

Рушницю довелося залишити, оскільки патрони зрадницьки закінчилися. Двоє метнулися в бік невеликого провулка, який розкинувся праворуч супермаркету. Невисокі дерева та бліді двоповерхові будинки по обидва боки стали для них своєрідним прикриттям. Роберт смикав кожну хвіртку, що вела на подвір’я, але всі були зачинені. Лише одна відкрита хвіртка привернула увагу. Вона була в самому кінці вулиці. Роберт і Лора буквально увірвалися у двір, закривши за собою цю штуку. Схоже, в будинку давно ніхто не мешкає. Трава в цьому дворі заросла настільки, що досягала колін. Обидва переглянулись і, здається, зловили себе на думці, що їм дуже пощастило. Двері на ганку були злегка відкриті. Ще кілька кроків і вони опинилися всередині. Лора акуратно замкнула двері.

Обидва глибоко видихнули.

В коридорі панували безлад, пилюка і запустіння. Роберт навіть чхнув кілька разів. Він чхав зазвичай у двох випадках: коли поряд багато пилу або коли яскраво світить сонце. Вони радісно обійнялися та поцілувалися. Якби не було смертельної небезпеки, вся ця погоня виглядала як ігровий квест, який зазвичай розігрують у спеціальних ігрових кімнатах у парках розваг. Це було б непоганим доповненням до їхньої морської подорожі, яка вже принесла їм гарний викид адреналіну. Але це не було грою. Роберт сумно глянув на Лору, йому хотілося плакати. Він почував себе виснаженим. Бачить бог, не такою він уявляв собі цю поїздку, явно не такою.

Десь недалеко почувся людський шум.

Лора озирнулася. Її погляд упав на вузьке вікно в коридорі. Невже вони близько? Її серце знову забилося з жахливою силою. В її голові проносилися дивні думки, ніби всі ці люди мають якийсь драконівський нюх і суворо йдуть слідом. Драконівський! Це слово, наче застрягло десь усередині. Згадалися слова жінки в чорному – Ігесахн – це ім’я не тільки людини, а й дракона – покровителя острова. А якщо ця тварюка справді існує? Невже цей морський дракон – зовсім не міф? Невже ця істота надає жителям острова надприродних сил? Втім, звучало це, як маячня, викликана черговими емоційними гойдалками. Якщо вони виберуться звідси живими, на першій консультації вона викладе все психотерапевту, і їй буде соромно перед ним, а вона цього ніяк не хотіла. І все-таки зараз думка про монстра здавалася їй дуже доречною та реалістичною.

– Вони наближаються, – нервово процідив Роберт. Він смикнув її за руку, як лікар, що виводить пацієнта з довгого гіпнозу.

– Як це можливо? Звідки вони впізнали?

– Не знаю, Лора, але вони скоро будуть тут.

Роберт озирнувся в кімнатах: старі запорошені меблі відкидали похмурі довгі тіні: сховатися було ніде. Потім він стрімко піднявся гвинтовими сходами, намацавши двері до маленької бокової кімнати з виходом на балкон. Лора пішла за ним. Балкон виводив на заднє подвір’я, проте звідти було видно й іншу частину вулиці. Річка озлоблених жителів мчала по провулку прямо в їхній бік. Роберт з жахом відскочив від вікна. З хвилюванням у руках він зачинив зсередини двері на замок. Все ще залишалася надія на те, що вони пройдуть повз. Але вони ніби відчували своїх жертв. Шум голосів і тупіт ніг наближався; ставав голосніше. Лора кинулася в обійми Роберта. Він відчував як тремтить її тіло, тремтяче тіло, що нагадує пелюсток на вітрі. Йому теж було страшно, але він не мав права падати духом, він не міг дозволити собі зламатися.

Вони почули, як хтось піднімається гвинтовими сходами. Гучні кроки наближалися саме до цих дверей, наче десь у одязі Лори та Роберта приховані електронні «жучки». Тупіт ставав нестерпним. Якоїсь миті Лорі стало важко дихати. Ком неприємно застряг у горлі.

– Вони нас знайшли, – тривожно шепотіла вона. – Вони нас знайшли.

Дверну ручку хтось грубо смикнув з іншого боку. Потім ще раз і ще раз. У двері почали бити. Схоже, людей там ставало більше, але ніхто з них не сказав жодного слова, крім дивного мукання, яке ніяк не було схоже на щось людське. Дверну ручку знову смикнули, цього разу з більшою силою. Здавалося, ще трохи і двері будуть знесені. Роберт узяв Лору за руку і обидва вискочили на балкон. Вони побачили з іншого боку вулиці щонайменше п’ять десятків озлоблених людей у ​​якихось лахміттях: у багатьох в руках були кинджали. Здавалося, що цих божевільних ставало тільки більше. Вони стікалися з різних куточків острова. Ситуація не віщувала нічого хорошого. Ще кілька хвилин і двері не витримають. Це означатиме кінець. В очах Лори відчувалася приреченість. У двері били все голосніше і наполегливіше.