Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

Головний герой оповідання, відомий драматург, переглядає листи від своїх шанувальників, коли один загадковий конверт привертає його увагу. Цей конверт надійшов з театру, який згорів багато років тому незадовго до свого відкриття.

Сюжети минулого

Учора після закінчення робочого дня я ще трохи засидівся у своєму кабінеті, захоплено схилившись над невеликою купою ще не розкритих листів, безладно розкиданих по столу. Ці листи, як і зазвичай, надійшли від шанувальників. Свого часу, багато років тому ще будучи актором місцевого театру "Калейдоскоп", я отримав перше у своєму житті письмове захоплення моїм виступом від глядачів, що неймовірно надихнуло мене, назавжди закарбувавши цей день у моїй пам'яті, і лише утвердило правильність мого обраного шляху, а саме – присвятити своє життя театру, чого завжди остерігалася і була категорично проти моя мати.

Непереборну тягу до театрального життя я почав відчувати ще змалку. Дізнавшись про моє захоплення, мати всіляко намагалася придушувати в мені бурхливе бажання пов'язати своє життя зі сценою, що супроводжувалося постійними доріканнями та покараннями. Це лише спонукало мене частіше затримуватися після уроків, щоб, сховавшись в актовій залі, потайки спостерігати за шкільними гуртками акторської майстерності, а опісля й практикувати побачене в моменти, коли мами не було поруч.

Навіть з роками нелегкої праці, після незліченних виступів у театрах мого рідного містечка на шляху до слави на великій сцені столичного театру, де я вже домігся визнання критиків і обзавівся власними шанувальниками, я так і не домігся головного для мене – схвалення матері. Вона мене, звісно ж, любила, проте воліла, щоб моя доля склалася зовсім інакше, і до кінця свого життя продовжувала вірити, що я врешті-решт одумаюся.

Однак я завжди був упертим у досягненні поставлених цілей, і нехай останні десять років я виходжу на сцену лише наприкінці вистав на уклін, і винятково як драматург, а не як актор, я до кінця залишуся вірним своєму покликанню.

Нині її фотографія стоїть на моєму столі як нагадування самому собі, що завжди треба прагнути зробити задумане якнайкраще, і навіть регулярні захоплені листи від прихильників, читання яких уже стало для мене невід'ємною традицією від того пам'ятного дня, не мають стати приводом дозволити життю розвиватися природно, не втручаючись у його перебіг.

Здавалося б, з висоти своїх років я мав би з гордістю дивитися на весь пройдений тяжкий звивистий шлях юного хлопчика, який забажав стати відомим театральним діячем. Але нічого б зараз цього не було, якби я одного разу не зустрів обдарованого хлопчика на ім'я Леон.

Сидячи за столом, я із захопленням розкривав листи один за одним, з теплою посмішкою читаючи захоплені відгуки про минулу прем'єру моєї нової вистави, доки до поля мого зору не потрапив конверт, що своїм зовнішнім виглядом виказував своє походження з минулої епохи – дещо вицвілий, шорсткий, із потертими кутами, весь вкритий слідами часу, що надавали певного таємничого відтінку старовини. Поштова марка, прикріплена до кута, виглядала як дорогоцінний дріб'язок, що доповнював антикварний антураж.

Конверт безумовно привертав до себе увагу одним своїм зовнішнім виглядом. Я спішно до кінця пробіг очима лист, який читав у той момент, і з непідробним інтересом узяв до рук таємничий конверт, який навіть тактильно передавав атмосферу давно минулих років. Щойно я побачив, хто ж є його відправником, моє тіло одразу ж обдало хвилюючим тремором, і я миттю забув про всі інші листи, які терпляче чекали своєї черги на столі.

Відправником розмашистим витіюватим почерком значився театр "Акт гранде", який, як мені добре відомо, останні років так тридцять уже є купою обгорілих занедбаних уламків на околиці нашого міста. Однак, перш ніж я і сам дізнаюся, що на мене чекало всередині конверта, дозвольте мені повернутися на багато років назад до хлопця на ім'я Леон, якого я неспроста згадав трохи раніше. Щоб зрозуміти, що це була за людина, і яке значення вона відіграла в моєму житті, мені необхідно глибоко зануритися у спогади про моє власне дитинство і розповісти про все якомога детальніше.

Моє дитинство, нехай і було відносно щасливим, проте протікало доволі важко. Я ніколи не знав свого батька – усі тяготи неповної, і внаслідок цього малозабезпеченої молодої сім'ї від самого мого народження впали на тендітні плечі моєї нещасної матері, яка була вимушена працювати на кількох роботах, щоб забезпечити нам обом більш-менш нормальне існування. Завдяки материнській тяжкій праці в нашому домі завжди була смачна гаряча їжа і чистий одяг. Про нові іграшки, натомість зламаним, і про якісь інші блага я навіть не наважувався думати.

Невгамовний інтерес до театрального життя я завжди пов'язував виключно зі своїм важким дитинством, яке являло собою чергування чорних і сірих тонів убогої палітри невдалого художника. І ось одного разу, коли я вже був учнем молодших класів, у нашій школі місцевий дитячо-юнацький клуб "Промінь", з метою популяризації естради, поставив невелику виставу, надалі створивши в школі кілька гуртків різного спрямування, куди більшість батьків одразу ж побажали віддати своїх дітей. Серед них була й акторська майстерність.

Вистава, нехай і була орієнтована на дітей, навіть для мого тодішнього дитячого сприйняття видалася доволі примітивною. Але, байдуже поглядаючи на виставу, я абсолютно раптово для самого себе зробив одне дуже важливе відкриття, яке вмить прикувало мою увагу до сцени, і визначило мою подальшу долю.

Подумки посміюючись над акторами за їхню відверто удавану гру, мою голову раптом пронизала істина, яка явила мені головний привілей актора – в його можливостях приміряти на себе чужі долі, проживати інші, значно щасливіші й цікавіші життя, які до цього моменту здавалися мені абсолютно незбагненними. Зрозумівши це, я став із великим захватом спостерігати за постановкою до самого її кінця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍