Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

Після закінчення вистави я чітко для себе зрозумів, чим хочу займатися в житті.

Але вдома всупереч сподіванням на мене очікувало розчарування – мати, почувши мою новоявлену заповітну мрію, навідріз відмовилася всіляко сприяти мені в її втіленні. Причому вона ніяк не аргументувала свого рішення, і лише почувши, що в питанні фігурує акторство, перебила мене категоричною відмовою. Я абсолютно не розумів її непохитного ставлення до мого невинного прохання. Не допомогли мені навіть тривалі наполегливі благання – у цьому питанні мати залишалася безкомпромісною. Лише після моїх тривалих сліз у подушку вона спробувала заспокоїти мене тим, що наразі на цю справу зовсім немає грошей, проте з плином часу навіть моя дитяча наївність почала розуміти, що це виявилося не більш ніж хитрою витівкою.

Тим не менш і мені було чим відповісти їй на це – я став дедалі частіше затримуватися після школи в дні проведення різноманітних занять з театрального мистецтва, подовгу невідривно вдивляючись у вікна актового залу і спостерігаючи за процесом викладання. Найчастіше мати в цей час була на другій роботі, та іноді мені доводилося прикриватися уявною неуспішністю або поганою поведінкою, через яку мене нібито залишали на виправні роботи після уроків.

Зрештою пізніше моя зухвалість підштовхнула мене на сміливий і ризикований крок – почати ховатися безпосередньо в актовій залі, де мені вже надавалася омріяна можливість не тільки бачити, а й чути все, що відбувається на заняттях. Озброївшись зошитом, я намагався записувати всю важливу інформацію і замальовувати кожен показаний жест викладача, щоб удома встигнути ретельно довести все вивчене до розуму до приходу матері.

Незважаючи на мою непомірну тягу до сценічного мистецтва, на превеликий жаль, можливість таємно бути присутнім на заняттях мені випадала аж ніяк не завжди. Однак ще більшим розчаруванням для мене стало те, що через якийсь час викладання в нашій школі зовсім припинилися – річ у тім, що цей дитячо-юнацький клуб мав власне приміщення, куди й вирішили перенести всі кружки, які викладали в школі. Там викладачі час від часу проводили відкриті заняття, проте щоразу даючи ту базову теорію, яка мені вже була добре відома. Пошук профільної літератури в нашій великій бібліотеці теж не увінчався великим успіхом – там була лише одна книга, яку я досить швидко опанував, і таким чином моє подальше пізнання театрального світу відклалося на невизначений термін.

Час минав. Усі наявні записи в зошиті ще в перший рік міцно викарбувалися в моїй пам'яті, що й донині добре пам'ятаю кожне речення – навіть де саме я не поставив коми, коли поспіхом робив нотатки. Моя мрія за той час нехай і не мала жодних видимих шляхів утілення, проте продовжувала неухильно й упевнено міцніти.

Розраду я знайшов у літературі шкільної програми, де розбирав кожен твір як окремий сценарій для п'єси, і потім подовгу відігравав удома різні ролі щоразу, коли залишався один. Тоді я ще не розумів, що саме я робив правильно, а що ні – як і в будь-якому починанні, мені був потрібен досвідчений наставник, але, тим не менш, у той період мені дуже важливим було саме розуміння, що в мене є можливість цим займатися.

Лише із закінченням школи моє життя почало набувати помітно більше свободи та самостійності. Уже влітку в мене з'явився перший підробіток, завдяки якому я мав змогу щомісяця регулярно відкладати частину заробітку на омріяні заняття, що довгий час були мені недоступними. Також за минулі роки мого виснажливого очікування я встиг дізнатися, що в нашому містечку, окрім "Променю", подібних аматорських театрів відкрилося ще кілька штук, які своєю невгамовною конкуренцією в спектаклях поступово підвищували зацікавленість населення в драматургії.

Про вищий навчальний заклад, куди я вступив за вказівкою матері, я розповідати не буду. Згадаю лише, що інтересу до навчання там у мене не виникало абсолютно ніякого, проте диплом, який ще зіграє свою роль, я все ж таки отримав. Через багато років, спираючись на цей власний досвід, я порушив в одній своїй виставі питання важливості прислухатися до бажань дітей в обранні свого власного шляху, а не намагатися втілити в них свої нездійснені надії.

На сцені театру "Промінь", куди я ходив навчатися після занять в інституті, я вперше й побачив Леона. Обставини нашої зустрічі складалися наступним чином: кожен театр у місті мав свою постійну трупу акторів, які також були викладачами для учнів на кшталт мене. Щомісяця театр ставив кілька вистав, найчастіше по дві, інколи по три, де ми, учні, могли взяти участь як масовка, або ж зіграти якусь зовсім незначну роль четвертого плану, таким чином маючи змогу поступово знайомитися зі справжніми виступами перед живими глядачами, та, якщо пощастить, то в подальшому навіть стати частиною основної трупи. На моїй пам'яті одного разу був навіть унікальний випадок, коли необхідну людину для непримітної епізодичної ролі підібрали просто з вулиці, без найменшого досвіду, коли актора необхідного типажу і фактури не виявилося серед учнів. Але того дня, про який я хочу розповісти, доля в життя нашого театру вирішила привнести ще один винятковий випадок.

Так одного разу на сцені нашого театру під час генерального прогону спектаклю «Довгий день йде у ніч» Юджина О’ніла раптово з'явився незнайомий раніше темноволосий хлопець мого віку з гордовитою поставою і напрочуд гарно поставленим голосом. Перше враження своєю довершеною грою цей юнак справляв на мене як актор, який вже утвердився в драматичному середовищі поза межами нашого невеличкого міста, а саме – у стінах столичного театру. На якусь мить я навіть припустив, що він – наш новий викладач. Він з небувалою легкістю справлявся з роллю другого плану, яка йому дісталася внаслідок хвороби актора нашої театральної трупи. Очевидно, він добре її знав, і не один раз раніше проживав життя свого персонажа перед глядачами на сценах інших театрів.