Альбіна Вишневська - Поклик серця, Альбіна Вишневська

- Він праворуч, посвіти ліхтариком у той бік. З губ Володимира злетів стогін розчарування. А він вважав, що злива йому на користь, лише заплутає сліди. Але не в цьому житті, мабуть. Сили майже полишили його, чоловік знесилено впав набік та відчув, що вже недалеко його загибель впевнено рухається до тіла. - Звідки знову цей туман? - Та звідки я знаю, краще світи уважно, я впевнений, що наш прудкий олень вже знесилений. - Дзиго, Дзиго, ти де? Не мовчи... Це останнє, що чув Володимир, коли притискав руку до плеча, повільно втрачаючи свідомість... - Добре, хлопче, що оговтався, — здалеку до вух чоловіка донісся неголосний старечий голос, — ти в безпеці.

1

- Романе, та візьми ж ти слухавку! 

Чоловік знервовано однією рукою стискав кермо, а іншою намагався втримати телефон, щоб ще раз з'єднатися з номером найкращого друга. Та марно, складалось враження, що за останні пів години все життя полетіло шкереберть.

Володимир ретельно заховав телефон у внутрішній карман піджака та щільніше зціпив зуби. Все ж таки не здалося. І той чорний позашляховик майже по п'ятах переслідує саме його автомобіль. Що тим пройдисвітам треба від нього? Звичайно ж зупинятись та з'ясовувати подробиці він не збирався. 

Попереду п'ятдесят кілометрів заміської траси, яка пробігає поруч з окремими ділянками лісу. 

Нащо виїхав з міста, коли побачив дивний хвіст? На тощо саме сподівався? 

В голові чоловіка знову метушились негарні передчуття. Окрім газового балончика та міцних кулаків у нього з собою нічого не було. Інтуїція підказувала, що в позашляховику сидять найменше три особи.

Володимир уважно слідкував за дорогою та час від часу дивився у бічне дзеркало. 

Нога ніби без його відома зухвало натиснула на педаль газу. Дев'яносто, сто, сто десять, сто двадцять. 

На годиннику п'ята вечора, а за вікном розпал червня. Сьогодні дивовижно спекотний день, і такий похмурий надвечірок, як його настрій.

- Бісові збоченці! Таки по мою душу! Але хто?

Володимир бачив, що його зухвалий маневр дав підказку: його переслідували. По-перше, на трасі майже не було інших машин, по-друге, позашляховик також збільшив швидкість.

Мозок працював на критичній швидкості. Чоловік, впевнено ведучи своє авто вперед, намагався поіменно згадати всіх своїх суперників чи ворогів. Їх було немало, бо в бізнесі друзів майже немає. Це ніби рулетка, в яку граєш на певних умовах. І доки ти на коні, тебе всі поважають та сприймають, як рівноправного. Але варто у чомусь помилитись, то чекай біди.

Останнім часом справи в його невеличкій будівельній фірмі йшли геть погано. Враження, що хтось методично зливав важливу інформацію конкурентам. І найвигідніші контракти ніби перехоплювали в останню мить. Лише сьогоднішнє відрядження, яке він провів таємно, закінчилось вдало. Його фірма отримала контракт на ремонт декількох будівель. Роботи вистачить на пів року. А, отже, це  неймовірна удача.

Тепер радість від невеличкої перемоги зів'яла, лишень виїхав з міста.

Володимир подумки рахував залишок відстані до рідного міста. Двадцять чи двадцять п'ять кілометрів? Встигне, чи доведеться щось вигадувати? 

Чоловік випадково подивився у бічне дзеркало і ледь не втратив рівновагу. Бічне скло позашляховика опустилось, а в отворі з'явилась чоловіча рука з пістолетом. Перший постріл гучно прорізав монотонний гул двигунів, але не потрапив у ціль.

Володимир чітко зрозумів, що цей автомобіль стане причиною його смерті.

Очі критично вивчали місцевість. Як діяти?

Черговий постріл. Він відчув, як куля влучила у заднє скло, яке з першого разу не розсипалось на друзки. Ні, не встигне виїхати на безпечну ділянку траси.

Володимир натиснув педаль газу до упору. Його автівка також не з дешевих, тому саме зараз час показати свою її міць та витривалість.

Попереду на нього чекала ділянка лісу, саме через неї стрічкою прокладена сучасна дорога. Він відмінно пам'ятав всі повороти, але це не вихід, бо відгалуження углиб лісу були лише для любителів збирати гриби. 

За вікном згущались дощові хмари, і десь зліва було чутно грізні звуки грому. Перші дощові краплі вже декілька разів вдарили по лобовому склу, розлетілись на дрібні  шматочки та розчинились у повітрі.

Життя в мить пролетіло перед очима, коли ще одна куля влучила у лівий бампер. Авто ледь понесло, і на подібній швидкості це було рівноцінно вбивству. Та ні, вмирати він не збирався. Йому й тридцяти п'яти немає, попереду ще стільки всього незвіданого. Бажання жити одразу народило шалений план. Головне — зупинити авто.

Володимир тримав кермо і рахував відстань від узбіччя до першої смуги дерев. Встигне, іншого вибору не має. А потім бігти та шукати притулку.

Нога натискає на гальмо, а руки впевнено відчиняють двері. Жага до життя сильніша за смерть, яка дихає у спину. Перестрибуючи через невеликі купки землі, утворені кротами, чимдуж чоловік біжить углиб густих заростей, а у голові майорить думка: добре, що не зима, купа снігу та оголені дерева.

За спиною чуються грізні голоси та нестримна, брудна чоловіча лайка. Стукіт дверей та вказівка швидко наздогнати втікача та пристрелити, як бісову коняку.

Володимир впевнено біг уперед, на критичній здатності мозку вивчав простір перед очима. Аби не впасти та не збитися з ритму. Так, бо одна помилка буде коштувати йому життя.

Високо в небі засвітилася блискавка, освітлюючи все навколо,  а через декілька секунд грізно вдарив грім. 

- Тобі від нас не втекти, Музиченко, — лунає у простір голос переслідувача.

- А чорта вам лисого, — зі злістю промовив чоловік, оминаючи величезне широке дерево, схоже на дуб.

Дощова темна хмара все більше накривала собою небо над головою, бачити попереду себе було все важче. А хрускіт гілля за спиною так і не стишувався. Чи довго так зможуть бігати? Він не знав відповіді. Але стріляти зараз їм не вигідно, бо видимість з кожною хвилиною падає.

Знову вдарив грім, а небо спалахнуло. І саме в цю хвилину величезні краплі дощу полетіли на землю.  Це напружувало чоловіка, бо рухи вже не будуть такими впевненими та злагодженими. А дощ був холодним. За лічені хвилини втікач промок та відчував не лише липкий страх смерті й, а й холод, який зціплював тіло.

- Стріляй, він ліворуч, ну ж бо, він під вогнем! - потужний вітер доносить до вух Володимира грізну фразу.

Втікач на секунду завагався, не знаючи, куди тепер бігти. Йому здалося, чи попереду шуміла річка? Чи це слухові галюцинації, а натомість так потужно вирує негода?

Пролунав постріл, а ліву руку Володимира одразу обпік пекельний біль. Він голосно скрикнув, затискаючи поранення вільною рукою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍