Альбіна Вишневська - Поклик серця, Альбіна Вишневська

5

-Я кохаю тебе, моя чарівнице, — вже всоте злітає з його язика це щире зізнання.

- А я тебе, мій чоловік...

- Володимире, та що з тобою не так? Скільки разів я буду тебе звідси виганяти?

Він оговтався на вологій траві та озирнувся. Перші краплі дощу впевнено стукнули його по носі.

- Де вона? - злякано запитав у пані Ярини, яка схилялась над ним. 

- Хто вона?! Поясни.

- Ярина, моя кохана.

Старенька тужливо подивилась на чоловіка та притисла руку до чола.

- У тебе температура. Зможеш йти?

- Це не правда. Вона реальна. Тільки не говоріть, що все це маячня.

Стара мовчала та повільно йшла геть.

- Ви не маєте права їй забороняти мене кохати!

- Її не існує, це твоя уява...

***

- Тато, тато, дивись, тут хтось лежить. Чоловік, так він, мабуть, поранений. У нього сорочка закривавлена.

- Не підходь, я краще сам погляну.

На синьому небі яскраво світило сонце, жодної хмаринки не було на видноколі. І повітря... Воно пахло свіжістю та прим'ятою травою.

- Де я? Де Ярина?

- Він марить, бо поранений? - питає хлопчина в батька.

- Так, мабуть, що так. Хто ж вас так?

Володимир притискає руку до пораненого плеча та міцно зціплює зуби. Відриває руку від тіла та бачить на правій долоні кров.

- Тільки не це. Це якась мара. Це все не зі мною. 

- Я викличу поліцію та швидку, тату.

- Не треба, мене обов'язково вистежать та вб'ють. Краще допоможіть знайти гарного поліцейського, я заплачу. Просто повірте та допоможіть...

***

Минуло 6 місяців

Володимир стояв біля вікна посеред світлого просторого кабінету на десятому поверсі власної будівельної компанії та повільно пив каву з молоком. Смак його зовсім не задовольняв, але треба заспокоїти нерви перед важливою зустріччю. Так, через десять хвилин він з особливою нетерплячістю підпише папери та звільниться назавжди від цього тягаря. 

Й досі не міг повірити в те, що його найближчі люди виявляться замовниками вбивства. Розслідування детектива було тривалим, але продуктивним. Лише черед місяць перебування під прикриттям, Володимир довідався про те, що його товариш та наречена мали інтимні стосунки. 

Ця зрада дуже поранила, але він же знав, що потребує лише доказу. Ярина ж попереджала. Ця жінка змусила його зовсім іншими очима подивитися на тих, хто його оточував. Не помилилася. Але... Він й досі не міг пояснити той факт, чому проживши понад два тижні у старій хатині, отямився на наступний ранок після замаху. І рана, вона кривавила, і лікарі довго намагалися привести чоловіка до тями. Але ж вона у нього зажила, Ярина його вилікувала...

Чоловік міцно стискав кермо свого автомобіля та впевнено вів його по тій трасі, де стався замах. Він повинен знайти те місце, адже чудово запам'ятав потрібний кілометр. Та нічого подібного на шляху не зустрів. Це дратувало кожного разу, так не буває. Шість місяців пошуків нічого не дали. Розчарування, страх і безсилля. Вони руйнували, та кожного разу невдача підтверджувала думку — то було марення пораненого тіла. Її не існувало.

Безліч разів він заїздив до невеличких селищ, просто стояв на зупинці у центрі та спостерігав за людьми. Ярина колись казала, що живе неподалік, а значить рано чи пізно їхні шляхи пересічуться. Він вперто спостерігав за перехожими та божеволів. Іноді йому здавалося, що чув її дзвінкий сміх. А іноді серед купи людей бачив фігуру, схожу на пані Ярину...

Знову небо затягло хмарами, великі сніжинки повільно танцювали у повітрі та сідали на лобове скло. Настрою не було, та й бажання повертатися додому не виникало. За вікном мороз, а на календарі день за днем відраховує залишки часу до нового року життя. 

Вранці Володимир не розумів пояснити палкого бажання знову поїхати тією дорогою у селище, яке знаходилося неподалік.

Щось тріпотіло у грудях, наче підказувало, що має статися щось неймовірне. До обіду стояв на автомобільній зупинці та знесилено спостерігав за яскравою юрбою людей на центральній площі, де були розташовані магазини та кав'ярні. 

Поруч з авто пройшли дівчата і, не зважаючи на мороз, активно з насолодою пили каву. Їхній сміх ні крапельки не був схожим на сміх його Яринки. 

Відчув, що змерз, що треба зігрітися та нарешті вирушати додому. Чоловік рішуче вийшов з салону автомобіля та огледівся на всі боки. Здається невдовзі буде сніг, вітер нагнав силу силенних хмар. Кутаючись у пальто, чоловік вирушив до найближчої кав'ярні. 

На вхідних дверях весело озвався дзвіночок, а обійми затишного приміщення зустріли ароматом запашної кави та ванілі з шоколадом.

- Замовляйте, — посміхається чарівна бариста та уважно слухає замовлення.

- Дякую, — чоловік розраховується карткою та очима шукає вільний столик. Майже всі місця зайняті, але бачить попереду одиноку жіночу фігуру та йде впевненою ходою за столик, щоб мати змогу насолодитись замовленням, сидячи на зручному диванчику.

Незнайомка щось уважно вивчає, бачить зі спини. Книгу читає? Так, а поруч стоїть чашка зеленого чаю та шматок шоколадного тістечка. Її волосся нагадує Яринине, таке ж русяве, але темніше та зібране у хвіст.

- Вітаю, дозволите до вас присісти? - питає дозволу та одразу ставить склянку кави й шоколадне тістечко на стіл.

- Так, будь ласка...

Всередині Володимира щось поворухнулось та обірвалось. Вона дивилась йому в очі так проникливо, що забув усі варіанти промов, які колись прокручував у голові, щоб їх сказати цій дівчині.

- Я маю йти, вибачте, гарного настрою.

На нього дивились такі ж карі очі, а пухкі вуста стискались від здивування. Чоловік схопив дівчину за руку та стиснув зап'ястя.

- Це ж ти, тільки не кажи, що я помилився. Це ж ти, моя дівчинко, реальна, а не вигадана.

- Відпустіть, я вас не знаю.

- Не відпущу.

І тільки тепер він помітив, що ця дівчина вагітна. Ніби забув, як треба дихати та вимовляти слова. Це ж його дитина, так? Його?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍