Альбіна Вишневська - Поклик серця, Альбіна Вишневська

- Бісові виродки, горіти вам у пеклі.

По руці зацебеніла гаряча кров, яка одразу змивалась потужними дощовими струменями. Тіло наче горіло, а очі невтомно шукали шлях до порятунку. 

- Я ще не готовий померти, тільки не так. Благаю тебе, Господи, дай єдиний шанс. 

За спиною вмить почувся інший голос, який осоружно лаявся, повторюючи.

- Здається, я ногу підвернув! Нічого не бачу, де він зник?

- Мопс, праворуч, а ти повертайся до авто, — здається головний у них саме цей виродок, зрозумів Володимир та ще декілька десятків метрів пробіг углиб лісу.

- Я його не бачу, куди він міг зникнути?

Володимир відчув, що сили майже залишили його. Серце стукало в горлі та обіцяло вискочити назовні. 

- Звідки цей бісів туман?

Втікач знесилено спиною притулився до широко стовбура якогось дерева та повільно сповз на землю. 

В небі знову спалахнула блискавка, і очі чоловіка побачили навколо густий туман. 

"Так не буває, — шепотіли його  обвітрені вуста, — я впевнений".

- Звідки взявся цей туман? Ти щось розумієш? 

- Та я звідки знаю!

- Ми його так не знайдемо! Нічого не видно.

- Він не міг далеко втекти, ти ж розумієш, що поранення, це ще не смерть. Нам за нього Анонім гроші не заплатить.

- То що ти пропонуєш, Дзиго? Ліс великий, цей виродок все прорахував, знав, що тут переслідування буде незручним.

- Не базікати без діла, а рухатись уперед!

- Це куди?! Я вже нічого не розумію. Де ми?! 

В голосі злочинця Володимир почув збентеження та роздратування. А ось головний ще певний час намагався рухатися у його бік.

Треба знайти в собі сили та ще декілька кроків зробити уперед. Треба. Так переконував себе чоловік, зціпивши зуби.

Ледь зміг звестися на ноги та зробити декілька важких кроків уперед, у вухах знову почувся клекіт води. Не розрізняючи дороги, повільно йшов далі. Якщо попереду й справді вода, то він зможе в ній на деякий час схоронитися. Скільки протриває дощ, чоловік не міг вгадати, а ось те, що вбивці, які, немов ненажерливі шакали, переслідували його, не припинять пошуків, знав напевно. Їм не вигідно залишити поранену жертву живою, адже полювання має бути вдалим.

- Музиченко, від нас далеко не втечеш. Ми вміємо чекати, ми терплячі. Тобі не вижити.

"Тільки не озиратися. Так, і не відгукуватися", - пульсувало в голові, поки ноги повільно шукали шлях вперед.