Альбіна Вишневська - Поклик серця, Альбіна Вишневська

2

Рука нещадно нила, але, зціпивши зуби, вперто йшов у безодню, темну та небезпечну. Краще там загинути, аніж від кривавих пазурів найманих головорізів.

Над головою знову спалахнула блискавка, а у вухах почувся вибух грому. Від такого потужного звуку втікач присів та застогнав.

- Він праворуч, посвіти ліхтариком у той бік.

З губ Володимира злетів стогін розчарування. А він вважав, що злива йому на користь, лише заплутає сліди. Але не в цьому житті, мабуть.

Сили майже полишили його, чоловік знесилено впав набік та відчув, що вже недалеко його загибель впевнено рухається до тіла.

- Звідки знову цей туман? 

- Та звідки я знаю, краще світи уважно, я впевнений, що наш прудкий олень вже знесилений.

- Дзиго, Дзиго, ти де? Не мовчи...

Це останнє, що чув Володимир, коли притискав руку до плеча, повільно втрачаючи свідомість...

- Добре, хлопче, що оговтався, — здалеку до вух чоловіка донісся неголосний старечий голос, — ти в безпеці.

Володимир спробував поворушитися, але тіло нагадало про себе легким болем.

- Не роби різкі рухи, ти ще не зовсім зміцнів.

- Де я, — прошамкотів пересохлими губами та спробував розплющити очі.

- У безпеці, — роздратовано повторила жінка та кудись повільно пішла.

Володимир бачив лише контури її старечої фігури та довге сиве волосся, сплетене у косу. 

"Мабуть, я помер", - промайнула в голові пекельна думка.

- Ти живий, а поранення швидко загоїться. Куля вийшла навиліт. Але крові багато втрати. Та це не страшно, кістка ціла, а, отже, тобі пощастило.

Чоловік повернув голову до лівої руки та побачив, що вона професіонально забинтована.

- Як вас звати, пані?

- Ярина. Зголоднів?

У напівтемному приміщенні було тепло та пахло сухими травами. Але не це бентежило чоловіка. Й досі не міг осягнути того, що вижив. Але ж як це сталося? Останнє, що він чітко пам'ятав — густий туман та голоси його катів, які були близько. То чому ж не знайшли? Він же більше не тікав.

- Скільки часу я провів без свідомості?

- Добу. Ти був повністю виснажений, ледь дихав, коли я тебе знайшла.

Щось не клеїлося в голові Володимира. За розрахунками  в його голові, мав померти ще до світанку. 

- Я одразу тебе знайшла, тому  в тебе з'явився шанс на порятунок.

І тут Володимир стрімко підвівся, спираючись на праву руку.

- Ви хто?!

Чоловік одразу зрозумів: останнє запитання він не озвучував. Що за чортівня коїться навколо?

Він пильно вдивляється у потрібний бік та намагається розгледіти фігуру жінки. Невже й досі лежить під дощем, марить, а це все сон? До вух долітає жіночий сміх, а згодом і власниця цього будиночку з'являється поруч з ліжком.

- Геть з головою проблеми? Начебто ім'я моє вже дізнався. А тебе звати Володимир, паспорт твій знайшла в кишені піджака, а ще телефон та портмоне. 

- Телефон ще живий, чи помер?

- Я не розуміюсь на ваших сучасних штучках, тому перевіриш самостійно.

І тут чоловік згадав, як під час втечі здогадався вимкнути телефон. Його б легко могли вистежити за дзвінком. Тепер навіть не знає, чи телефонували йому під час переслідування ці покидьки.

Перед очима чоловіка з'явився кухоль з чимось ароматним.

- Пий, це лікувальний чай, він відновить твої сили.

Жінка кострубатими пальцями тримає коричневий глиняний кухлик та посміхається. Скільки цій пані років? Чому вона живе так далеко від цивілізації? Чи він помиляється, і десь тут поруч розташоване невеличке село, де на околиці знаходиться невеличкий будиночок жіночки?

Володимир щиро дякує та бере напій правою рукою. І дійсно, нюх його не підвів. Це має не просто неперевершений аромат, цей чай навіть на смак приємний.

- Я б щось повечеряв, — ставить кухоль на невисокий стілець, який стоїть поруч з його ліжком. 

Старенька весь час сиділа у зручному кріслі неподалік та уважно щось розглядала у старенькому лозовому кошику. 

Лише зараз Володимир дозволив собі уважно роздивитися свою рятівницю. Якщо не помиляється, то перед ним жінка вісімдесяти років, і колись була дуже вродливою, бо навіть й дотепер погляд карих очей зачаровував своєю гостротою. І волосся... Темне, так, воно колись було темно-русяве. 

- Нарешті, дочекалась стара. Твої справи, Володимире, йдуть вгору. Ти міцний горішок.

- Здається, міцний горішок ви у нас. Я навіть не уявляю, як ви змогли мене, така тендітна, дотягнути до себе додому.

Жінка відклала в бік кошик та посміхається.

- Я тобі потім той візок покажу, але тобі його краще не бачити. Бо на ньому різне сміття тримаю.

Він теж усміхається.

- Та вже якось неважливо.

- Добре, тоді вечеряти? Чудово. То мерщій до столу. Ходити зможеш?

Володимир повільно крок за кроком йде до круглого, зі справжнього дерева, столу і помічає його занадто блискучу поверхню. Ніби хтось навмисне шліфував стільницею до ідеального стану. Певно ручна робота, але ж жодної краплі лаку для меблів, все має вінтажний вигляд.

- А сорочка та штани, вони чиї?

Він давно помітив, що одягнений у білосніжну сорочку з льняної тканини та зручні коричневі штани з бавовни.

- Не бійся, речі майже нові. Колись знайомий залишив. Теж, як і ти, потрапив у халепу, заблукав. Але згодом так швидко тікав, що забув змінний одяг, сміється старенька та ставить на стіл велику глибоку тарілку з борщем.

- Я давно не їв борщу, — очі Володимира загорілись вогнем, а у шлунку неприємно занудило від голоду.

- Справжній богатир має багато їсти, щоб бути сильним та здоровим. Ось хлібчик та цибуля. Пригощайся.

Вперше за багато років відчув глибоко всередині теплі відчуття, спогади про батьківську домівку. Шкода, що вони так рано пішли. Перші декілька років поспіль він нудив світом, бо не було до кого поїхати, відчути себе у родинному колі, скуштувати матусиних страв.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍