Сергій Клемін - Заклання, Сергій Клемін

Вона побачила, як місцеві жителі вискакують зі своїх будинків і кудись тікають. Щось трапилося на острові, але що. Чому божевільна жінка напала на своїх клієнтів? Лора відчувала, як від усіх цих думок починає швидко божеволіти. Її голова готова була перетворитися на великий гарбуз і шумно луснути від напруги.

– Ми повинні тікати звідси, Лора. Нам треба тікати.

Роберт схвильовано дивився на Лору і вона помітила, як по його щоках стікав піт, наче блищать сльози. Він завжди трохи червонів, коли хвилювався; вона це давно знала.

Тікати. Потрібно тікати. Так, ця думка була очевидною. Потрібно тікати. Але куди? Враження, ніби всі на цьому острові збожеволіли. Втім, Роберт і Лора квапливо спустилися вниз у фойє до ресепшн, там під стійкою серед купи паперів вони виявили рушницю та патрони, що було приємним сюрпризом.

– Ти знаєш, як користуватися цим? – з цікавістю спитала вона, подаючи патрони.

– Трохи розбираюся, колись водили на стрільбища, – відповів Роберт, спішно заряджаючи зброю.

Вони вийшли надвір і буквально за рогом готелю зустріли якогось літнього рибалку в дощовому плащі. Він натрапив на них, бо навіть не дивився, куди біг. Роберт майже схопив його за плечі і спитав, мовляв, чому звучить сирена і куди всі тікають.

– Вибачте, шановний, – несміливо казав він, – тут така справа... Я б у жодному разі не зміг, але...

Лора навіть не помітила, все сталося дуже швидко; якоїсь миті незнайомець вийняв кинджал і вдарив Роберта в плече. Роберт майже механічно щосили завдав йому удару рушницею у відповідь. Незнайомець упав на дорогу. Його кишеньковий кинджал з дзвоном покотився вбік.

– Що це, чорт забирай, таке було? – завив від болю Роберт. Він міцно притиснув руку до плеча. Його одяг був у крові. Лора зняла з себе бандану, яка приховувала її шию, і спробувала туго перев’язати рану.

Через кілька хвилин перехожий прийшов до тями. Роберт тицьнув у нього рушницю і сухо спитав.

– Чому ви це робите? Що тут відбувається?

На обличчі незнайомця розтеклася легка усмішка.

– У нас звичай такий... класти на вівтар серця приїжджих. Це свято відродження Ігесахн. Ми це робимо раз на три роки, коли настає година Х. Вона вже настала, вам нікуди не втекти. Вас усюди знайдуть і виріжуть серця.

Роберт боляче штовхнув його рушницею і пробурчав.

– Хто такий цей ваш Ігесахн?

– Стародавній моряк, який був багатоженцем і засновником цього села. Корабель колись розбився біля берегів острова.

– Я так думаю, його дружинами стали жінки, що вижили?

– Усіх чоловіків він убив і вирвав їм серця. На вас чекає теж саме.

– Ах, ти мерзотник!

Незнайомець неприємно посміхнувся.

– Це і є відродження Ігесахн. Він – ваша доля.

– Просто заткнися.

Роберт завдав йому ще кілька ударів і той знепритомнів. Лора запитливо подивилася на нього.

– Схоже, вони нам не раді.

– Чужаків ніде не люблять. У подібних селах це – часто-густо, – Роберт закинув рушницю на плече. – Ми повинні забиратися звідси.

Дратівливий звук сирени нарешті припинився. Але атмосфера тривожності буквально носилася в повітрі. Лора побачила з-за рогу, як на сусідній вулиці кілька людей, немов голодні стерв’ятники, накинулися на якогось перехожого, судячи з усього, туриста. Його кежуал дуже відрізнявся від зовнішнього вигляду тутешніх рибалок. У руках безумців блиснули кинджали.

– Мені здається, це пов’язано з низькою народжуваністю, – швидко прошепотіла Лора, – я ніде не бачила тут дітей. Схоже, всіх приїжджих чоловіків вони приносять в жертву, а жінки лише матки. Моторошний звичай.

– Чорт забирай цей острів.

– Не здивуюсь, якщо вони виявляться канібалами.

Роберт підійшов ближче до Лори.

– Не горю бажанням це перевірити.

Вони вискочили з-за рогу і побігли головною вулицею в бік причалу. Однак на дорозі з’явилося кілька людей, які наче на них чекали. Вони рухалися назустріч. Роберт зробив у їхній бік кілька пострілів, не особливо цілячись. Рибалки явно не очікували, що приїжджі будуть озброєні. Кілька людей важко впали на лопатки, решта розбіглася.

Втім, з іншого боку дороги збирався ще один великий натовп. Поки ці люди їх не помічали. Роберт і Лора різко звернули в бік жовтого супермаркету, будинок якого нагадував великий шматок сиру «неправильної» геометричної форми. Там, позаду його фасаду, вони планували сховатися на якийсь час. Треба було хоч трохи віддихатися. Лора кинула погляд на цих людей і важко проковтнула слину. Вона чула, як шалено б’ється серце Роберта, але і її власне – теж було готове вирватися з грудей.

Біля чорного входу виросли дві фігури в жовтих фартухах; схоже, ці люди були співробітниками магазину. Товстий та тонкий. Вони виглядали, наче персонажі якоїсь сатиричної п’єси. Однак у їхніх руках блиснули сталеві кинджали. На їхніх обличчях ніби було написано, що вони шкодують про те, що відбувається, але вони мають виконати свій обов’язок. А робити вони це вміють найкраще. Роберт щосили вдарив рушницею по голові одного з них. Тіло впало на асфальт. Другий – худорлявий юнак зі страху кинув кинджал і втік. Десь вдалині було чути рев незадоволеного натовпу.