Страшні оповідання на ніч - Друг дитинства, Страшні оповідання на ніч

Того нещасливого дня він пропустив школу, хоча йшли ми туди, як і зазвичай, разом. Усю дорогу він був пониклим і небагатослівним, і думками він був явно не зі мною. У шкільному коридорі, побажавши одне одному гарного дня, ми готові були розійтися по своїх класах, коли я вирішив поцікавитися:

– То сьогодні побачимося після школи?

– Так, – меланхолійно відповів мені друг, – Як завжди, на нашому улюбленому місці. Чекатиму на тебе там, ти тільки не запізнюйся.

Після чого ми розійшлися. Я попрямував до свого класу трохи збентежений, адже останнім часом Олексій і зі мною неохоче виходив на вулицю, а тут сам запропонував зустрітися в парку, біля нашого дерева. Однак далі мій день складався не менш дивно – на перервах я ніде не міг знайти свого друга; не чув навіть, що з нього може хтось вже знущається, а лише відчував на собі косі погляди оточуючих. Не дочекався я його у вестибюлі й після школи.

Мої однокласники, які проходили повз, не втрималися, щоб не подражнити мене:

– Де це ти загубив свого дружка? – єхидно запитав один із них, – У нас без нього щось день дуже нудним видався.

На мене, який не розумів, де насправді подівся Олексій, це глузування спрацювало, як ганчірка на бика, і я самотужки поліз із кулаками на натовп своїх колишніх товаришів, але тієї самої миті нас розчепила вчителька Олексія, що проходила поруч. Та, після недовгих зауважень, що так робити не можна, навіть вона поцікавилася в мене, як у близького друга, чому Олексій не прийшов сьогодні до школи.

Відбувалося щось незрозуміле. Імовірно, мій друг так і не пішов у свій клас, коли ми розійшлися в коридорі, і попрямував до виходу зі школи, вирішивши прогуляти не останній урок, а цілий день, чого раніше він ніколи не робив. Мене це дуже здивувало і сильно підігріло мій інтерес до того, що ж він задумав, раз пішов на такий крок, і насамперед, повернувшись зі школи, я заглянув до нього додому. На подив, мого друга не виявилося в цей момент вдома. Тоді я згадав, що він може чекати на мене на нашому місці, і одразу вирушив до парку.

Однак ще здалеку було видно, що під кроною нашого дерева нікого немає, і я, остаточно заплутавшись у тому, що відбувається, поспішив назад додому, про що зараз дуже шкодую.

Пообідавши, я з інтересу ще раз зазирнув до свого друга, але його, як і раніше, не було вдома, і коли я поцікавився в дідуся, як давно Олексій вийшов на вулицю, для мене все раптом стало на свої місця.

– Так із ранку ще, – здивувався моєму питанню дідусь, – Адже він із тобою до школи йшов.

Я розповів дідусеві про все, з чим зіткнувся сьогодні сам. Зрозумівши, що Олексій зник, його дідусь поспішив викликати поліцію, разом із якою ми невдовзі навідалися до школи, оскільки востаннє я бачив його саме там. Усі вчителі, які ще залишалися на той час на робочому місці, спільно з правоохоронцями обшукали кожен закуток школи та пришкільної території, але все марно. У розмові з поліцейськими я не шкодував слів, щоб описати, як з ним поводилися учні і яких знущань зазнавав Олексій, будучи на навчанні. Незабаром до школи завітали і співробітники ювенальної превенції.

Фотографії мого друга розклеїли по всьому району. За кілька днів пошуковим групам нічого виявити так і не вдалося – мій бідолашний друг безслідно зник. Усі діти, які коли-небудь знущалися над ним, після візиту ювенальної превенції, від відповідальності за те, що сталося, тепер поводилися тихо, якщо не сказати зразково. Усі образливі написи, зроблені ними на території школи, більше не прикрашали її стіни.

Весь цей час я не виходив на вулицю. Банально мені більше не було з ким гуляти, а в сусідній двір, хоч їм і вистачило совісті після того, що сталося, попросити в мене вибачення за глузування, я принципово не хотів повертатися. Мені було достатньо того, що я був змушений бачити всі ці обличчя, причетні до зникнення Олексія, у себе в класі, тільки тепер уже я цурався і не помічав їх.

З того трагічного дня минув, наповнений гіркою скорботою і тугою за моїм зниклим другом тиждень, і в одну з подальших ночей мені раптово наснився Олексій. Чи було це внаслідок пережитого раніше стресу, чи накопичених переживань, складно сказати, однак і сон виглядав не зовсім звичайним. Ми стояли самі посеред порожнього шкільного коридору. За зачиненими дверима було чути приглушені голоси – вчителі в цей час проводили там уроки, хоча мої відчуття були подвійними, ніби окрім нас насправді в усій школі немає жодної душі. Мій зниклий друг був одягнений у шкільний костюм – усе мало практично такий самий вигляд, як того дня, коли я бачив його востаннє, за одним лише винятком – за його спиною не було рюкзака, а в руці він тримав дідусевий ремінь.

Довгий час Олексій стояв і просто дивився на мене стомленим холодним поглядом, що випромінює абсолютну порожнечу. Мені було незвично зараз бачити його позбавлене усіляких емоцій обличчя, яке останні місяці часто приміряло на себе маску страху, прикрості, образи, і, на жаль, давно вже забуло, наскільки йому личила маска радості та веселощів.

Уві сні я намагався заговорити з другом, але мої вимовлені слова були схожі на якусь нісенітницю, яку я і сам розібрати не міг. Олексій деякий час ще продовжував дивитися на мене, не відводячи свого млосного погляду, і мовчати, але зовсім скоро неквапливо розвернувся і попрямував до класу, в якому голоси, що доносилися до нас, раптом затихли. За тими дверима запанувала мертва тиша, немов нікого там і не було, а я раптово прокинувся.