Страшні оповідання на ніч - Друг дитинства, Страшні оповідання на ніч

Тепер уже мало хто, крім дорослих, наважувався підійти до вікна і вгамувати свою цікавість. Усі були дуже налякані й раз у раз озиралися на всі боки, виглядаючи, що ж так могло налякати покійного.

Зовсім скоро в школі виявлять ще кілька трупів: одного з них знайшли в гардеробі – його тіло було повішене на гачок за обмотаний у кілька рядів навколо шиї шнур від лампи, яка раніше тьмяно висвітлювала гардероб; іншого з уже знайомими глибокими ранами від мордування знайшли в комірчині прибиральниці – вочевидь, той намагався сховатися там від неминучої загибелі. Наступного знайшли на подвір'ї школи – він на смерть був закиданий садовим камінням. Його череп був сильно увігнутий від численних важких ударів у голову.

Але найстрашніша смерть чекала на останнього – його останки знайшли біля сіткового паркану за територією школи. Щось із величезною силою притиснуло його до сітки, буквально видавивши його назовні по частинах, як через м'ясорубку.

Школу знову закрили, а через деякий час її і зовсім знесли, оскільки ніхто більше з батьків не бажав віддавати туди свою дитину. Не хотіли повертатися працювати і вчителі, для яких ще довго намагалися домогтися покарання в суді батьки постраждалих дітей.

Через якийсь час незрозумілі смерті продовжилися вже поза стінами школи. Один за одним стали зникати всі ті, хто був колись причетним до знущань над моїм покійним другом – їхні закатовані до смерті тіла продовжували знаходити на вулицях нашого району, а декого навіть у їхніх власних квартирах. Подробиці, нажаль, мені вже не були відомі.

Загадкові вбивства припинилися так само раптово, як і почалися, і до моменту, коли я випускався зі школи після дев'ятого класу, про них у суспільстві вже давно не згадували. Саме в той період мені знову наснився Олексій. Усе виглядало як продовження сну, який одного разу наснився мені багато років тому: уві сні я знову стояв у шкільному коридорі, двері у всіх класах цього разу вже були відчинені. Я стояв так, що не бачив, чи перебував там будь-хто, проте до мене звідти не долинало жодного звуку. Все ж якісь приглушені крики було чути звідкись здалеку, з верхніх поверхів школи, але й ті невдовзі затихли, зануривши школу в абсолютну тишу. Після цього я побачив, як до мене неспішно прямує мій покійний друг.

Його шкільний костюм був весь просочений кров'ю, да так сильно, що коли він наближався до мене, то позаду себе лишав криваві сліди; у своїх руках він міцно тримав дідусевий ремінь, на якому повісився того нещасливого дня. З ременя на підлогу рясно стікала кров. Тоді я відразу зрозумів, що на ремені, і на костюмі була зовсім не його кров. Олексій пильно дивився на мене холодним позбавленим життя поглядом і після нетривалого мовчання сказав сухим тоном:

– Я не хочу цього... Ти маєш мене відпустити... Прошу тебе...

Після цих слів мене немов щось висмикнуло зі сну. Я розплющив очі, в яких уже не було ні краплі сонливості. Стояла глибока ніч, побожну тишу якої не порушували жодні сторонні звуки. Навіть мій кіт, який часто любить прокидатися ночами, судячи з усього, міцно спав у батьківській кімнаті. Годинник на моїй тумбочці біля ліжка показував половину четвертої ночі. У кімнаті відчувався сильний холод, хоч вікна й були зачинені. Однак, вловивши краєм ока легке погойдування фіранок, я припустив, що просто не щільно закрив вікна після провітрювання перед сном.

Я потягнувся до вимикача за годинником, і тьмяним світлом настільної лампи осяяв собі дорогу до вікна. Закриваючи вікно, у мене з'явилося нав'язливе відчуття, ніби у своїй кімнаті в той момент я перебував не один, і нехай тьмяного світла лампи було достатньо, щоб упевнитися у протилежному, це відчуття залишило мене не відразу. Якийсь час я лежав у ліжку з розплющеними очима, поки вони самі не замкнулися від сонливості, що з часом повернулася.

На ранок я вважав цей дивний епізод ніяк інакше, як черговий страшний сон, тільки викликаний цього разу вже не пережитим стресом, як вісім років тому, а скоріше внаслідок трагічних спогадів, адже всі ці роки я продовжую пам'ятати кожну прожиту годину того нещасливого дня, немов це було вчора; і навіть глибока скорбота за моїм покійним другом анітрохи не зменшилася відтоді, а продовжує мучити мою душу щоразу, наче вперше, що й змушує, думав я, на додачу до спогадів, час від часу бачити такі сни.

Це було єдиним раціональним поясненням, яке заспокоїло тоді незрозумілу тривогу, що виникла в мені. Та зовсім скоро я почав розуміти природу її виникнення, коли цей самий кошмар знову наснився мені трохи більше ніж за тиждень.

У ньому я знову стояв посеред порожнього шкільного коридору, і двері всіх класів були відчинені переді мною навстіж – я знаю, що у них мають перебувати учні, але мене оточує мертва тиша. У моє поле зору потрапляє Олексій, у просоченому чужою кров'ю шкільному костюмі, і з ременем у руках. Здавалося б, я вже бачив цей сон, у ньому усе, як і раніше, тільки тепер була одна істотна відмінність, яка і виявилася причиною тієї самої незрозумілої тривоги тиждень тому – мій покійний друг стояв на два кроки ближче до мене.

Тепер я чіткіше бачив його холодний засклений погляд, з яким він пронизливо дивився на мене, викликаючи у мене тремтіння.

– Я зовсім не хочу цього... Благаю тебе... Зупини це!

На ранок після цього кошмару у своїй кімнаті на підлозі я випадково виявив кілька крапель крові разом з ледь помітними обрисами кривавих слідів, які вже практично встигли висохнути. Від ліжка до них було всього метрів зо два – саме на такій відстані від мене уві сні стояв Олексій.