Вікторія Вецька - Несподіване кохання , Вікторія Вецька

— Аля? — його голос стає іншим, м’якшим. — Скажи їй, хай не хвилюється. Я скоро буду. Просто поїхав їй за подарунком.

Подарунок… Я не знаю, чому, але ці слова викликають у мене дивне відчуття — ніби щось важливе й особливе відбувається, хоч я й не знаю, що саме. Серце починає битися швидше.

Після того як виклик завершується, Ніка тихо кладе телефон на стіл і бере мене за руку. Її погляд спокійний, але в ньому я бачу щось більше, ніж просто заспокоєння.

— Все добре з ним, — каже вона, і я відчуваю, як тягар хвилювання трохи спадає. Але відчуття тривоги все ще залишається.

— Мені здається, що ти йому подобаєшся. Він не дарує подарунки просто так, ти ж розумієш. Це або знак уваги, або він хоче сказати тобі щось важливе.

Я дивлюся на Ніку, на її впевнену усмішку, і раптом серце починає битися ще сильніше. Щось у її словах змушує мене замислитися: чи не ігнорую я очевидного?

— Подобаюся йому? — пошепки повторюю я, хоча вже сама відчуваю, що це може бути правдою. — І подарунки… Ти серйозно?

Ніка знову усміхається, і я бачу в її очах упевненість, яку неможливо не помітити.

— Якщо він це робить, то точно не випадково, — каже вона, дивлячись мені в очі. — Якщо він щось дарує... значить, хоче, щоб ти зрозуміла: це більше, ніж просто жест.

І хоча її слова насправді заспокоюють, всередині мене все ще багато сумнівів. Але водночас це викликає теплоту. Я не до кінця розумію, чому мені тривожно і водночас цікаво.