Вікторія Вецька - Несподіване кохання , Вікторія Вецька

Коли ми відділяємося, повітря здається набагато важчим, а серце все ще не вгамовується від того, що щойно сталося. Він дивиться на мене з таким поглядом, який я не можу описати словами, але відчуваю кожною клітинкою.

— Це був… — починаю я, але він тихо усміхається, накриваючи мої губи своїми пальцями.

— Той самий другий погляд, — каже Артем, його усмішка стає ще більш загадковою. — І я точно не збираюся зупинятися на досягнутому.

Моє серце продовжує битися так, ніби воно виривається з грудей, і я намагаюся виглядати хоч трохи спокійно. Але його слова… їх достатньо, щоб мої думки відлетіли кудись далеко. Я намагаюся щось сказати, але в голові панує абсолютний хаос.

— Ти… серйозно? — шепочу я, намагаючись знайти хоч щось розумне для відповіді.

Артем усміхається ще ширше, і в його погляді з'являється вперта впевненість, як у людини, яка точно знає, що робить.

— Ти ж не хочеш, щоб я відступив, правда? — запитує він, і його голос звучить так, ніби це більше питання до себе, ніж до мене.

Я роблю кілька кроків назад, намагаючись вгамувати шалений ритм серця, але ноги раптом стають м’якими, і я ледве не втрачаю рівновагу. Він тут же підхоплює мене, і я не можу стримати сміх.

— Ну що, я маю шанс на ще один погляд? — запитує він, і я відчуваю, як мої ноги знову стають неспокійними.

Я піднімаю на нього очі, і в них, мабуть, уже не та грайлива впертість, що була спочатку. Замість цього я відчуваю, як щось всередині мене розцвітає, немов квітка під його поглядом.

— Ти дуже впертий, — відповідаю я з усмішкою, хоча в серці вже зовсім інша думка. — Але так, може, ще один погляд не зашкодить.

Але, можливо, я вже знаю, що цей погляд буде зовсім іншим.