Вікторія Вецька - Несподіване кохання , Вікторія Вецька

Ви вірите в несподіванки? А герої цієї історії – ні. Але один вечір здатен змінити все… Любов приходить тоді, коли її не чекаєш, і саме тоді вона стає найбільшим випробуванням. Вечірка на День закоханих – лише привід для веселощів, безтурботних розмов і випадкових знайомств. Але для них усе піде не за планом. Одне несподіване знайомство, одна мить, що змінить їхні серця назавжди. Чи наважаться вони відкритися почуттям? Якщо ви читаєте це оповідання не на booknet.ua то це означає, що його вкрали пірати, читайте книги на офіційній сторінці автора, підтримайте його старання!

Розділ 1

День всіх Закоханих, а я, як завжди, в одинокому спокої. Ну і що? Котів у мене нема, на самоті не плачу, шоколадки купую собі сама — життя нормальне! Але, бачте, моя найкраща подруга Ніка вирішує, що це неприпустимо, і затягує мене на чергову «вечірку знайомств». Її геніальний план? Щоб я там знайшла «кохання всього життя». Ха! Я ж прекрасно знаю, який там контингент — або залицяльники-невдахи, або надто самовпевнені павичі. Та ні, дякую.

Виходжу з метро, і, звісно, Всесвіт вирішує перевірити мій оптимізм: йде дощ. Як з відра. А в мене навіть парасольки немає. Стою під навісом і дивлюсь, як краплі знущально падають на моє взуття. Ще й вітер піднявся. Ох, тепер я точно прийду з волоссям, схожим на стіг сіна, і макіяжем у стилі «привіт, я джокер».

Зітхаю, думаю, може, повернутись додому? Але тут поруч паркується чиясь автівка, і з неї виходить молодий чоловік у шкіряній куртці. Високий, симпатичний, з карими очима, ну прямо як з реклами. Він кидає на мене погляд, посміхається (чи це мені здалося?), підходить до мене і каже:

— Дівчино, схоже, ви не фанатка дощу?

О, серйозно? Що це, новий метод пікапа?

— А ви фанат? Хочете обмінятись враженнями про погоду? — відповідаю я з легкою посмішкою, хоча вже чую, як моє волосся капризує під краплями.

Незнайомець починає сміятися, і сміх у нього такий… теплий, ніби цей дощ взагалі не проблема.

— Ну, якщо ви дозволите, я вас підвезу. Ви ж, здається, не дуже хочете намокнути?

Оце так-так. Ну серйозно, хто з нормальних людей вийде під дощ, аби підвезти абсолютно незнайому людину, яку тільки-но побачив? Хоча, треба визнати, пропозиція виглядає непогано…. До того ж, на вигляд — наче нормальний. Але ж всі ми дивилися фільми жахів, так? Хоча… у нього такі ямочки, що я майже готова ризикнути.

Щось у ньому таке є, що змушує мене сумніватися. Може, це його легка посмішка, що має магічний ефект? Чи просто я зазвичай більш обережна, коли мова йде про незнайомців?

Він чекає моєї відповіді, і я, нарешті, вирішую погодитись, щоб не стояти тут, як мокра курка.

— Добре, — кажу я, кидаючи на нього ще один погляд, усе ще сумніваючись, чи варто лізти в цю ситуацію. Незнайомець знімає свою шкіряну куртку і, не кажучи більше ні слова, протягує її мені.

— Тримай, накриєш голову, — говорить він, як ні в чому не бувало. Я дивлюсь на цю куртку — величезна, важка, але виглядає так, наче вона може захистити від всього: від дощу, від сильного вітру і навіть від цієї геть незрозумілої ситуацій, що ось-ось може статися.

Погляд у нього такий, що я не можу відмовити. Беру куртку — йду без жодних роздумів. От тільки що далі? А взагалі, краще так не робіть!

Молодий чоловік, звісно, галантно відкриває задні двері, як в кіно. Я не знаю, дякувати чи тікати. Ну гаразд, сідаю. Головне — не панікувати. Вдихаю глибоко, дякую йому за відкриті двері і займаю своє місце на сидінні. Він зачиняє двері і сідає за кермо. Даю йому його куртку, яку незнайомець швидко одягає.

Дивлюсь на свого супутника, а він серйозно дивиться на дорогу. Я ж, щоб хоч якось розслабитися від нав’язливих не хороших думок, дістаю дзеркальце з клатчу і перевіряю, як виглядаю. Волосся злегка вологе, але зачіска не зіпсована, і макіяж, на щастя, не потік. Тож, хоч якийсь спокій — виглядаю нормально, навіть якщо на зовнішні фактори вийшов дощ.

І тут я раптом усвідомлюю, що цей незнайомець, ймовірно, навіть не звернув увагу на те, яку важливу роль зіграв у порятунку моєї зовнішності. Просто зняв куртку і дав мені, ніби так і має бути, без жодних пафосних жестів чи спроб похизуватися своєю галантністю. Це виглядає так, ніби він завжди готовий допомогти, без якихось особливих очікувань або прив’язки до результату. Може, навіть не здогадується, як врятував мою зачіску від тотального краху. А може, я просто надмірно розмірковую? В будь-якому разі, здається, цей молодий чоловік навіть не помітив, як зробив щось, що для мене стало дрібним, але важливим жестом.

Кладу дзеркальце назад до клатчу, і, виявляю, що я вже зібралася бути серйозною (ну, хоча б на кілька хвилин). Час дізнатися, хто ж цей загадковий герой мого дощового дня. Кидаю на нього погляд і вирішую трохи розслабитися.

— Як вас звуть? — питаю, намагаючись не виглядати занадто допитливою, хоча всередині, звісно, вже повний список з питаннями.

Незнайомець чомусь трохи знизує очі, наче не звик, що хтось запитує про нього.

— Артем, — називає своє ім’я він, все ще не відриваючи погляду від дороги. Я кидаю на нього ще один погляд, злегка вражена тим, що це ім’я якось дуже йому пасує — коротке, чітке, з якимось таким відтінком впевненості.

— Я Аля, — відповідаю я, намагаючись бути такою ж невимушеною, хоча в голові вже палає декілька запитань: хто він? Звідки він? Чому саме він? І чому мені, врешті-решт, досі цікаво?

Але вирішую не забивати йому голову зайвими питаннями, хоча, чесно кажучи, хочеться дізнатися більше. Часом найбільше інтригує саме те, чого не можна сказати за одну розмову.

— Радий знайомству, Аля, — промовляє Артем, і в голосі відчувається якась легка впевненість, наче це ім’я теж добре йому знайоме.

— Ну, і куди ми, власне, прямуємо? — питаю, намагаючись виглядати невимушеною, хоча насправді в голові вже виникає таке море сценаріїв, що я навіть не знаю, чи варто це все озвучувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍