Вікторія Вецька - Несподіване кохання , Вікторія Вецька

Коли ми під’їжджаємо до двоповерхового будинку Ніки, дощ уже стихає, залишивши після себе свіжість і калюжі на дорозі. Артем, ніби в якомусь романтичному фільмі, відкриває мені двері його білосніжного «Мерседеса» і подає руку. Ну прямо принц із казки, тільки коня на машину поміняв. Я майже розсміялася, уявляючи, як він у лицарських обладунках з трояндою в зубах допомагає мені вийти з авто.

На подвір’ї Артем грає роль галантного кавалера до кінця: відчиняє двері дому, з таким виглядом, ніби зараз ще й поклониться. Я майже чекаю, коли він витягне звідкись букет, але натомість бачу Ніку, яка вибігає нам назустріч, з усмішкою від вуха до вуха.

— Привіт, як доїхали? Мій брат, сподіваюся, не був занадто нудним?

— Брат? Це твій брат?! — я так дивуюся, що трохи забуваю про манери. — Ущипніть мене!

Ніка без вагань щипає мене за стегно.

— Ай! Боляче! — вигукую, потираючи місце «атаки». — Значить, я не сплю. Ти серйозно? У тебе є брат?

Ніка зітхає, як зазвичай роблять старші сестри, пояснюючи щось малюкам.

— А коли я мала тобі про це сказати? Ти навіть ніколи не запитувала, а Артем п’ять років прожив у Нью-Йорку. Я його й сама рідко коли бачила. За весь час цей дурбецело майже не виходив на зв’язок.

— Ти чудово знаєш, чому, — з іронією озивається Артем, стоячи поруч, — але я ж тепер тут, готовий терпіти твої приколи.

— Терпи, брате. Це найменше, що ти можеш зробити, — відповідає удаваним обуренням Ніка.

Я намагаюся не сміятися, але це все виглядає настільки кумедно, що стриматися неможливо. Якщо ці двоє будуть постійно так підколювати одне одного, то це місце стане моїм улюбленим джерелом гумору.

Знявши верхній одяг і взуття, ми входимо до вітальні, я зупиняюся, оцінюючи знайомий затишний інтер’єр, який сьогодні виглядає зовсім інакше. Гірлянди з сердечками, кульки, тепле світло свічок і стіл, заставлений частуванням, — усе це створює атмосферу свята, яке я точно не можу пропустити.

— Нік, ти гарно постаралася, — хвалю я, озираючись. — Тепер я бачу, чому ти так наполягала, щоб я прийшла.

— Звісно, — Ніка розцвітає від задоволення, акуратно поправляючи серветки на столі, наче створюючи справжнє свято. — Ти ж знаєш, як сильно я люблю День Закоханих! Трохи романтики ще нікому не зашкодить.

Артем саркастично хмикає, згорнувшись у кутку дивана.

— Романтики? — бурмоче він, з підозрою поглядаючи на декор. — Не всім це свято до душі.

Ніка, не гаючи часу, кидає йому колючий і хитрий погляд.

— Це ти так кажеш, бо в тебе сьогодні немає пари, — каже вона, зухвало посміхаючись.

Артем не витримує і, злегка зводить брови, відповідає:

— Якщо так, то, може, я піду? Слухати всі ці тости про кохання, і бути на такому святі без пари, нудно.

Ніка миттєво зупиняється, бере серветку в руки, а потім з блиском в очах і хитрою посмішкою каже:

— Е, ні, братику, ти нікуди не підеш. Залишишся, складеш компанію для Алі. Вона теж без пари, як і ти.

Артем мовчить, але його очі промовляють більше, ніж будь-які слова. Я відчуваю, як цей погляд обпікає, залишаючи всередині мене щось нове, незвідане. Він дивиться так, ніби вивчає кожну дрібницю, кожен рух, кожен подих. І це бентежить мене настільки, що я, вперше в житті, гублюся у своїх думках.

— Алю, а в мене для тебе дещо є, — усміхається Ніка і швидко біжить на кухню.

Я зацікавлено поглядаю на неї, перш ніж вона зникає, і через кілька хвилин вона повертається з кількома мафінами, що розповсюджують апетитний аромат.

— Пригощайся, знаю, як ти їх любиш, — каже вона, тримаючи тарілку в своїх руках.

Я простягаю руку до одного з мафінів, коли раптово дверний дзвінок перериває тишу.

Ніка дає мені тарілку, а сама прямує до дверей.

— Це вже Костя з друзями прийшов! Артем, налаштовуйся на цікаве знайомство, — озивається вона через плече, явно в передчутті веселого вечора.

Артем сидить на дивані, зручно розташувавшись, і ніби читає мої думки. Його ледь помітна усмішка змушує серце пропустити удар. В тієї усмішки є маленька спокуса — ямочки на щічках, що роблять його вигляд таким щирим і водночас небезпечно чарівним.

— Це буде цікаво.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього довше, ніж слід. Неважливо. Моє серце вже зробило вибір, поки я намагаюся знайти відповідь. Одне зрозуміло точно: цей вечір тільки починається, і якимось чином Артем уже став його центром.

Двері відчиняються, і до вітальні входять троє людей. Першим є Костя, хлопець Ніки, — високий, спортивної статури із впевненим виглядом. Він тепло посміхається мені. За ним йде подруга Анжела — дівчина в яскраво-червоній сукні, та вочевидь її хлопець Данило про якого раніше казала Ніка.

— О, Аля, ти тут! — Костя дружно потискає мені руку. — Ніка казала, що ти приєднаєшся. Як ти?

— Добре, — коротко відповідаю я, трохи ніяковіючи через увагу.

Анжела уважно оглядає кімнату. Її очі зупиняються на Артемові, який досі сидить на дивані повністю занурений у свої думки, роблячи вигляд, що йому абсолютно байдуже до того, що відбувається навколо.