Леся Лісняк - Збірник розповідей "Пригоди киці Елі", Леся Лісняк

Киця Еля та лебідь

Зима підкралася непомітно. Одного ранку киця Еля прокинулася і побачила, як перший сніг покрив подвір’я білим покривалом. Їй дуже подобалося спостерігати, як сніжинки повільно танцюють у повітрі. Вона застрибнула на підвіконня і побачила замерзле озеро неподалік від будинку.

Господиня завжди брала Елю із собою на прогулянки до цього озера. Влітку воно було живим і галасливим, повним качок, гусей і навіть лебедів. Але взимку більшість птахів відлітала в теплі краї. Тому цього ранку Еля здивувалася, коли побачила білу фігуру, що сиділа на кризі посеред озера.

Це був лебідь. Він не полетів разом із іншими птахами і залишився зимувати на озері. Еля трохи злякалася за нього: адже вода замерзає, і знайти їжу в таку холодну пору року буде нелегко.

Господиня, побачивши, як Еля насторожено дивиться в бік озера, взяла теплий шарф і вийшла з дому, взявши кицю на руки.

— Подивися, Елю, — сказала вона, показуючи на лебедя. — Це дуже сміливий птах. Він залишився тут, замість того щоб відлетіти на південь. Мабуть, щось сталося, і він не зміг полетіти з іншими. Нам треба допомогти йому пережити зиму.

Еля розуміла, що її господиня завжди знаходить спосіб допомогти тим, хто цього потребує. Вона довірилася їй і вирішила допомагати, чим зможе.

З того дня господиня щодня носила на озеро трохи зерна і хліба. Еля завжди йшла разом із нею, крокуючи по снігу своїми маленькими лапками, залишаючи сліди позаду. Лебідь спочатку був обережний і не підходив близько, але з часом звик до людей і навіть почав чекати на них щодня.

Одного разу, коли озеро вкрилося тонким льодом, господиня вирішила знову принести їжу лебедю. Еля уважно спостерігала, як птах підходить ближче, обережно крокуючи по кризі. Лебідь нахилився до зерна і почав їсти. У його очах Еля побачила щось особливе — відчуття вдячності та довіри.

Настав найхолодніший день зими. Сніг сипав густими пластівцями, і вітер свистів у гілках дерев. Господиня знову вийшла до озера, незважаючи на мороз. Вона знала, що лебедю потрібна підтримка. Киця Еля сиділа на її плечі, згорнувшись у клубочок, намагаючись зігрітися.

Коли вони підійшли, лебідь підняв голову і видав тихий, шиплячий звук. Він підійшов до берега, ніби вітаючись зі своїми друзями. Еля зістрибнула з плеча господині і, не боячись, підійшла ближче до лебедя. Вона сіла на сніг і дивилася прямо йому в очі. Це був момент мовчазного спілкування, коли два різні створіння відчули єдність і підтримку одне одного.

Так тривало до самої весни. Господиня й Еля продовжували приходити на озеро, підгодовуючи лебедя і стежачи за ним. І ось, коли з’явилися перші ознаки весни, лід на озері почав танути. Лебідь став сильнішим і впевненішим у собі. Одного ранку, коли сонце піднялося над обрієм і вода в озері заблищала, лебідь розправив свої великі білі крила. Він подивився на господиню й Елю востаннє, ніби дякуючи за допомогу, і злетів у небо.

Еля підняла голову й спостерігала, як лебідь летить високо над озером, розчиняючись у блакитному небі. Їй було трохи сумно, але вона знала, що зробила важливу справу. Вона допомогла цьому птаху пережити зиму, і тепер він знову вільний.

Киця повернулася додому разом із господинею, муркочучи від задоволення. Вона відчувала, що цей зимовий сезон залишив особливий слід у її житті, а дружба з лебедем назавжди залишиться в її пам’яті.

Тепер кожної весни, коли Еля бачила лебедя на озері, вона знала: це її старий друг повернувся додому. І хоч вони більше не зустрічалися так близько, киця відчувала зв’язок із ним і знала, що іноді, навіть маленька допомога може врятувати чиєсь життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍