Ольга Томашук - Різдвяне Чорничне Диво, Ольга Томашук

Зимові пригоди Чорнички. Пригоди та пошук цінної речі. Чи зможе пухнаста опинившись в халепі знайти те, що шукала? Чи встигне кицюня повернутись до Різдва, щоб потішити дідуся знахідкою?

Різдвяне Чорничне Диво

 

За вікном вже панувала справжня зима. Наближалося Різдво. Завірюха намела стільки снігу, що за вікном не було видно нічого крім велетенських сніжних кучугур. Та кицю Чорничку це не хвилювало. Адже в їхньому з дідусем будинку панували тепло та затишок. Як добре, що в них є пічка яка тріскотіла дровами та віддавала мешканцям своє тепло. Чорничка полюбляла згортатися клубочком навпроти вогню і грітися мружачи свої жовто-зелені очі від задоволення. Сніжна зима ніяк не впливала на їх життя. Ну хіба, окрім того, що тепер дідусь ходив сам у ліс по дрова, а Чорничку залишав на хазяйстві. Турботливий господар не хотів, щоб кицюнині лапки мерзли на морозі.

Раптом трикутні, гостренькі вушка почули тихі кроки. Чорничка позіхнула, потягнулася і побігла у сіни, зустрічати свою людину. Треба подивитись, що там дідусь приніс. А потім муркотливо привітатись та нагадати йому про обіцяне тепленьке молочко. Бо надворі вже темно і шлунок нагадував, що час вже їсти.

Дідусь зайшов, роззувся і змахнув зі своєї шапки сніг на Чорничку. Вона фиркнула і невдоволено глянула на нього.

—Ну, чого ти злишся? — запитав дідусь. — Хоч так дізнаєшся, що таке сніг. Зараз підкину дрова до вогню, помию руки, зігрію молоко і будемо їсти.

Чорничка замуркотіла, потерлася об старого своїм пухнастим боком і побігла на кухню. Вона знала, що в них є вечірній ритуал. Пити тепле молоко, а потім сидіти в дідуся на колінах і бавитись намотаним на його руку кораловим намистом. В цей час дідусь завжди розказував киці щось цікаве про своє минуле. А вона і рада була послухати та у відповідь помуркотіти. Так вже два роки проходили їхні вечори. І Чорничці здавалося, що так буде вічно. А їй для щастя іншого і не треба було.

Вони випили теплого молока та сіли біля печі, щоб грітися та спостерігати за полум’ям яке їх зігрівало. Чорничка крутилася у дідуся на колінах та бавилась намистом намагаючись підчепити його лапкою, щоб намистинки почали гойдатися.

—Чорничко, обережніше. — ласкаво попросив дідусь і ніжно погладив пухнасту по голові.

 Та Чорничка була така зачарована тими червоними намистинками, що не звертала уваги на слова та дії дідуся. Вона хотіла якось примудритись та зняти з руки дідуся те намисто і бавитись ним не тільки у дідуся на руках, а тоді, коли вона того сама забажає. Та всі її дії та прокази були марними. Намисто трималося міцно і не піддавалось Чорничкиним хитрощам. Дідусь бачив як кицюні подобалось це коралове намисто, тому поки мала бавилась намистинками він згадував різні історії та розказував кицюні. А вона під лагідний монотонний голос дідуся поступово заспокоювалась і засинала в нього на руках. І снилися їй чудові, муркотливі сни. Про друзів їжачків, про літні прогулянки у лісі, про курочок і тепле молочко.

Ранок починався як завжди. Дідусь прокинувся на світанку, випив теплого молока. Поклав Чорничці відварної курочки у мисочку. Поміняв водичку. Тепло вдягнувся і пішов у ліс по дрова. Треба запастися, бо скоро Різдво, приїдуть гості та дров знадобиться більше. Чорничка увесь  цей час метушилася у нього під ногами нервово нявкаючи. Вона відчувала, що ось-ось щось трапиться. І вона була впевнена, що це щось буде дуже недобрим. Але дідусь не звертав в на це увагу. Тільки бурмотів собі щось під ніс. Він вийшов за двері та потихеньку почовгав тягнучи за собою сани у сторону лісу. Ліс він знав добре. Тут народився та виріс. Прожив усе своє життя. Тому, як би завірюха цієї ночі  не старалась, як би вона вправно не замітала стежки, все було марно. Дідусь повільно, але впевнено йшов дорогою, яку знав на пам’ять.

Дідусю через погоду прийшлось не легко, тому збирав дрова він довше ніж зазвичай. Чорничка вдома не знаходила собі місця. Вона бігала від вікна до вікна і схвильовано виглядала свого дідуся. Нарешті вона почула знайомі човгаючі кроки. І з полегшенням побігла до дверей зустрічати свого господаря. Дідусь відчинив двері, заніс дрова та хмиз до світлиці та лишив їх там, щоб вони обсохли. Зняв свої чоботи, повішав кожух і пішов мити руки. Коли він засукав рукава, побачив, що намисто зникло. Дідусь почав нервувати, згадувати та все ніяк не міг пригадати де і коли воно могло злетіти з його руки. Так розхвилювався, що схопився за серце і зліг. Зліг так, що не міг піднятися з ліжка. Чорничка так голосно та перелякано нявкала, що її почула сусідка, що проходила повз їхній будинок. Зайшла. Глянула на дідуся і викликала швидку. Приїхала швидка та повезла дідуся до лікарні. Сусідка тільки й встигла пообіцяти схвильованому старому, що пригляне за Чорничкою. Швидка поїхала залишаючи сліди на снігу. Чорничка схвильовано забилася у куточок не розуміючи, що відбувається і боялась, що більше ніколи не побачить свого дідуся. А намисто лежало червоною грудкою горобини під кущами чорниці.

Пройшло декілька днів, а дідусь все не повертався. До Різдва лишалося все менше і менше часу. Сусідка, як і обіцяла заглядала до киці кілька разів на день. Та Чорничка все одно сумувала. Дуже їй не вистачало її старенького дідуся та вечірніх розмов з ним. Пухнаста перевернула весь будинок догори дриґом, щоб знайти намисто, але його ніде не було. Вона розуміла, що дідусю стало сумно та погано через втрату цієї цінної речі. Тому було вирішено, що обов’язково знайде намисто і порадує дідуся. Вона вже собі уявляла, як принесе намисто, дідусь побачить, зрадіє, йому стане легше і він повернеться додому і вони продовжать пити тепле молоко щовечора та грітись біля теплої печі разом. Залишалось придумати як вислизнути непомітно з будинку, щоб відправитись на пошуки червоного намиста.

Поки Чорничка думала як непомітно прослизнути у двері. Вона почула знайомі кроки сусідки та сховалася за мітлу, яка стояла біля вхідних дверей. Сусідка відкрила двері та з порогу почала кликати кицюню. А Чорничка користуючись моментом швиденько шмигнула крізь відкриті двері та побігла у сторону засніженого лісу.

Хоч лапки й швидко змерзли, Чорничку це не зупиняло. Вона вперто продовжувала бігти не зважаючи на холодний вітер та сніг. В той момент вона навіть не думала про те, що може загубитись або змерзнути. В голові була лиш одна думка. Вона неодмінно має знайти дідусеве улюблене намисто. Киця була впевнена, що коли вона поверне намисто дідусю, він неодмінно поправиться, і повернеться додому. Не подумала Чорничка лиш про те, що зимою швидко темніє, а на снігу спати холодно. А ще киця ніколи не була на вулиці зимою, тому вона дуже швидко заплуталась і загубилась. Як знайти дорогу назад вона не знала, бо її сліди замело снігом. Тому Чорничка вирішила просто бігти вперед, щоб не змерзнути. А коли сховалось сонечко і день змінився на вечір, вона знайшла дерево у якому було дупло і вирішила там переночувати. Яка ж вона була здивована тим, що ця схованка була вже зайнята. Хто в таку сніжну, холодну пору року живе у лісі? І тим паче на дереві, у дуплі. Чорничка з цікавістю розглядала рудий калачик загорнутий у пухнастий хвіст. Раптом цей калачик заворушився, розкрутився і здивовано подивився на Чорничку маленькими, чорними оченятами. Рудий хвостик напружився, витягнувся струною, маленьке звірятко зайняло оборонну позицію. Це пухнасте чудо було готове захищати свій дім. Чорничка спочатку теж напружилась, але потім сіла, огорнула себе чорним хвостиком та замуркотіла переминаючись з лапки на лапку. Невеличка білка перестала відчувати загрозу від незваної гості та посунулась впускаючи її у свій дім. Чорничка згорнулась клубочком, а білка притиснулась до її теплого боку. На вулиці починалась завірюха. А вдвох пережити цю сніжну нічну заметіль було тепліше та затишніше. Так Чорничка дізналась про існування білок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍