Леся Лісняк - Збірник розповідей "Пригоди киці Елі", Леся Лісняк

Коли весна нарешті оселилася в селі по-справжньому, киця Еля щоранку прокидалася з бажанням вирушити в нову мандрівку. Повітря було теплим, світанки — рожевими, а земля під лапками — м’якою й живою.

Одного ранку, після дощу, Еля вийшла надвір і помітила вузьку стежку, що вела від саду в бік лісу. Взимку її зовсім не було видно — вона ховалася під снігом. А тепер вона виглядала ніби справжній зелений тунель, обсипаний краплями дощу, що блищали, мов кришталеві намистинки.

Киця сіла, нахилила голову і довго вдивлялася в той зелений хід. Щось у ньому було магічне — ніби він з’явився спеціально для неї.

Обережно ступивши лапкою на вологу землю, Еля рушила вперед. Стежка була вузька, з боків її обіймали молоді папороті й кущики первоцвітів. Пташки співали над головою, а з-під листя зрідка визирали цікаві очі лісових мешканців.

Раптом вона помітила маленький блискучий камінчик, що лежав прямо посеред стежки. Він був гладенький, круглий, із синім відблиском. Еля понюхала його, торкнула лапкою — і тоді помітила, що далі стежка робить дивний поворот, якого вона не бачила раніше.

Там, за поворотом, було справжнє диво. Галявина, вкрита весняними квітами, яскравими, ніби намальованими.

Одні були ніжно-рожеві, мов хмаринки на світанку, з пелюстками, що тремтіли від найменшого подиху вітру. Інші — сонячно-жовті, з круглими, відкритими личками, які тягнулися до світла, ніби намагались впіймати кожен промінчик.

Між ними росли скромні, блідо-фіолетові квіточки з тонкими стеблами, які злегка нахилялися, ніби слухали шепіт землі. Поруч розцвітали білі, мов свіжий сніг, пелюстки з маленькими золотими сердечками всередині — вони виглядали тендітно, але впевнено, як перші вісники тепла.

У самому серці галявини росли квіти насичених барв — пурпурові, насичено-сині, із пелюстками, що нагадували оксамит. Їхня краса була мов несподіваний подарунок — проста, але захоплива. На краях галявини зеленіло листя — свіже, молоде, ще трохи прозоре на сонці, немов саме тільки-но розгорнулося з пуп’янків.

А над усією цією красою нависав легкий аромат — ніжний, солодкуватий, з нотками меду й весняної вологи. Це було місце, де сама весна дихала крізь квіти — тихо, невидимо, але відчутно до кожного вусика і лапки.

У центрі стояв старий пень, на якому хтось розклав жменьку жолудів, ягід і навіть маленьке дзеркальце. Киця зупинилась. Вона нічого не чіпала — тільки дивилась. Це місце здавалося справжньою лісовою таємницею — мов особливе сховище, про яке знають лише ті, хто вміє бачити серцем. Тут, серед квітів і шепоту вітру, ніби збиралися птахи, їжачки, білочки — а може, й невидимі весняні духи — щоб поділитися своїми маленькими відкриттями. Може це була тиха скринька спогадів природи, де кожен листочок, кожна пелюстка зберігала свою історію.

Еля сіла на краєчку галявини і тихо спостерігала. Їй було добре просто бути поруч з цією таємницею. Незабаром сонце почало хилитися, і киця рушила назад. Вона озирнулась: стежка, здавалось, стала ще вужчою, а галявина потрохи ховалась за зеленим листям. Повернувшись додому, Еля застрибнула на підвіконня і вдивлялася в весняний ліс. Вона нічого не сказала (та й не могла), але в її очах було те саме світло, що й на тій галявині — світло відкриття.

Кінець