Лада Астра - Мій бос дракон, Лада Астра

– Кхм-кхм, – почула тихе покашлювання зі сторони кабінету мого боса. Двері туди не були зачинені і я сіла, нервово вдивляючись у темряву. 

– Х-хто тут? – тихо шепочу, хоч ще хвилину тому кричала та сварила стелю. 

– Я тут, – відповіли мені так само тихо. 

Видихнула полегшено, бо нарешті зрозуміла хто говорить. Бос мій, дракон…щоб його… променистий. Й так нерви здають, а він причаївся тут. 

– А що це ви там робите? – поцікавилася, примруживши очі. 

– Можу поставити тобі таке ж зустрічне питання, – як завжди впевнено говорив бос. 

– Так я й відповісти можу, – знизала плечима. – Мені немає куди піти, тому ось… вирішила на роботі переночувати.

– В тебе якісь проблеми? – він нарешті висунув свого рівного мільярдерного й безсмертного носа з темряви кабінету та примостився навпроти мене, спираючись м'яким місцем на мій робочий стіл. Швиденько просканувала його одненьким оком. Одяг не змінив і волосся розкуйовдилося, очі втомлені якісь та й взагалі прим'ятий він увесь. Певно сьогодні не тільки в мене жахливий день. Але я б от не відмовилася страждати з купою мільйонів по всім банкам цього дуального світу. А так знов тепер буду економити, щоб квартиру винаймати. Ніяких тобі замовлень готової їжі, ніяких нових сумочок і сукенок.

– Нічого такого особливого, – почала я, нервово сіпаючи ногою. – Просто мій вовк знайшов собі істинну пару і притягнув її на знайомство. Вирішив, що я разом з ними буду радіти. Трясця їм з понеділка до неділі. Та хай би вже котився під три чорти, але ж, виявляється, цьому мега крутому самцю альфі немає куди привести свою омегу. 

– Вони у твоїй квартирі зараз? Тому ти тут? – спокійно поцікавився драконяка. Ніби я йому тут сюжет якогось серіальчику розповідаю.

– Квартиру ми разом знімали, але я перша туди заселилася. Потім вже Люка на свою голову знайшла.

– У вовків зазвичай великі й дружні родини, – промовив Радомир, задумливо почісуючи своє волохате, ідеально-брутальне підборіддя. 

– Та й в нього родина є, але ж через мене він з ними посварився…

– Ну тоді логічно.

– Клята чоловіча солідарність, – пирхнула я. – То мені тепер на вулиці лишитись?

– Я цього не говорив, – зауважив Радомир. 

Щось його ніби підтрушувало трохи. Захворів чи що? Але моя злість не давала мені думати ще й про драконячі хворі. Мільярди йому в поміч.

– Так, а що ви тут робите? – знов запитала в нього.

– Перечікую…

– Моя голова зараз не здатна розгадувати загадки, – прозоро натякнула йому і встала, щоб щось заварити собі, чаю чи кави. Краще б допомогла одна цікава пляшечка із загальної шафки, але ж не буду я у присутності боса свого пиячити. Тому давитимусь кавою певно.

– Будете щось? – запропонувала йому, бо ж за кожним моїм рухом слідкував. Дивний він якийсь сьогодні.

– Не хочу ні кави, ні чаю. 

– А що хочете? – запитала, маючи надію, що він пляшечку зі мною розділить на двох.

– Не впевнений чи ти готова почути що саме я хочу.

І погляд. Погляд такий пронизливий. Як там кажуть – владний. Це ж я маю вже починати тремтіти й губу закусювати, але дідько, я така розлючена на того вовка і ту істинну, що як не перестане глипати на мене, то спопелю цього драконяку й без драконячої іпостасі.

А тепер квест, мої любі))) Ану порахуйте скільки разів за одну главу я вжила слово "істинна" (смайлик, який плаче від сміху))))