Peach - Вуста, Peach

Свідомість його була тонкою гранню між реальністю і безоднею, де панували страх, провина і шалене бажання контролювати все навколо. Кожен день був боротьбою — не з іншими, а з самим собою.

Параноя впліталась у думки, як отруйний плющ, що тягнеться у найглибші куточки розуму. Він бачив тіні там, де їх не було, чув голоси, яких ніхто не чув, відчував погляди, що пронизували наскрізь. Кожен звук на вулиці перетворювався на загрозу, кожен крок — переслідування.

Нічні кошмари ставали все яскравішими, а пробудження — боліснішим. Він прокидався в холодному поту, з відчуттям, що хтось стоїть біля ліжка і чекає на момент, щоб зруйнувати його крихку реальність. Його розум мовби розколювався на частини — одна частина кричала від страху, інша — жадала помсти, третя — прагнула забути все через алкоголь і наркотики.

Галюцинації ставали його постійними супутниками — іноді він бачив Аделіну, яка ніжно посміхалась і закликала повернутись до життя, а іноді — її викривлене обличчя, спотворене болем і страхом, що засуджувало його за все, що він зробив і не зміг змінити.

Він намагався тримати себе в руках, але кожен день був як битва з невидимим ворогом у власній голові. Світ навколо розпадався, а він все глибше занурювався у хаос, намагаючись знайти хоч якусь нитку, що виведе його з цього пекла.

Відчай і безпорадність стискали груди, але він не міг дозволити собі зупинитись. Адже якщо він зламається, якщо цей тонкий ланцюжок розірветься — він назавжди загубиться у темряві, де немає ні прощення, ні порятунку.

Темрява нарешті обгорнула його, мов щільний плащ, що не давав дихати. Світло згасло, і лише тіні танцювали навколо, повторюючи його найглибші страхи й жахи. Він стояв на краю прірви — не просто фізично, а всередині себе, де розрив між реальністю і божевіллям став непомітним.

В останньому пориві одержимості, розпачу і безмежної туги він підняв руки, ніби хотів схопити саму сутність свого розбитого "я". І в цей момент все зруйнувалось — кайдани минулого, тіні минулих помилок, голоси, що кликали в безодню.

Темрява огортала його, стискаючи груди немов залізний обруч. Голоси в голові ставали все гучнішими — вони сміялися, кричали, шепотіли і лютували одночасно. Кожен подих давався з боєм, кожен рух — ніби останній. Психіка, що ледь трималась на краю, розривалася на шматки, залишаючи по собі лише уламки розгубленості і безнадії.

Він бачив їх усіх — Аделіну, Сару, Надю — в танці жаху, що крутило його в нескінченному вирі помсти і ненависті. Ніби сплетіння кошмарів і реальності, де не було місця ані правді, ані пощаді.

Його руки, що колись творили красу, тепер тремтіли від жадоби контролю і насильства. У кожному дотику — біль, у кожному подиху — загроза. Його душа стала полем бою, а розум — в’язницею, з якої не було втечі.

Останній акт став безжальним і холодним. Надія вмирає останньою, але навіть вона цього разу була зраджена. Він відчув, як уламки його я руйнують останні межі здорового глузду, змушуючи зануритися у прірву ще глибше.

І там, на межі, де розривається життя і смерть, він зрозумів: справжня боротьба — це не з іншими, а з самим собою. І поки всередині палає цей вогонь божевілля, його історія не закінчена. Вона лише починається — з нової темної сторінки, написаної кров’ю і сльозами, у світі, де страх — єдина реальність.

Так він залишився — тінь серед тіней, який не знає спокою, але не зломлений. І ця тінь шепоче, що його місія — тривати, поки палає вогонь одержимості.

Він злетів у безмежний вир емоцій — болю, страху, ненависті і любові, які одночасно з’їдали його зсередини. Але разом із тим він знайшов свободу — криваву, страшну, але таку бажану.

І коли все стихло, у порожнечі залишилась лише одна істина — життя це боротьба, і іноді, щоб відчути себе живим, треба опинитися на межі прірви й стати її володарем. Він вибрав свій шлях — шлях, що веде крізь темряву, але дає силу світити навіть у найглибшій пітьмі.

Він готувався до фінального акту — до кульмінації, де жорстокість стане мистецтвом, а страх — мовою, якою він розповість свою історію світу. Бо у цій темряві — це єдина правда, яка лишилась. І він крокував у неї, без жодного сумніву.

Останній подих, останній крик — і тиша, що стала голосом вічності.

Кінець