Стейсі Браун - Як викрасти серце адвоката, Стейсі Браун

- Дякую, що врятував, - промовляю, обернувшись до нього. Він підіймає свій погляд на мене і нахабна посмішка з'являється на його обличчі: - Відпрацюєш. Ну, от, а я вже й забула за яких обставин ми попрощались. Злість огортає мене. Не збираюсь я виконувати його хтиві забаганки, але вирішую втримати емоції, аби не привертати увагу гостей навколо нас: - Обов'язково, - вичавлюю з себе люб'язну посмішку, - прощавай. Розвертаюсь і вже збираюсь зробити крок. Але міцна рука огортає мою талію і гаряче тіло врізається в мою спину. Він втискає мене в себе обережно, але міцно. Гаряче дихання обпікає шкіру, торкаючись мого вуха коли він нахиляється, аби промовити: - Нікуди ти не підеш, солоденька, - його голос здіймає мурахи на шкірі, - все тільки починається!

Розділ 1. Спіймати на гарячому

Обережно прикрадаючись довгим коридором, я озираюсь по сторонах. Серце калатає так сильно, що в вухах лунає його гуркіт, заглушаючи собою музику і гучний сміх, що доноситься з першого поверху.

Це була кепська ідея — піти на заручини місцевого депутата, аби викрасти коштовну каблучку. Але іншого варіанту я не мала.

Ви спитаєте як я докотилась до такого життя? Сама не знаю. Все, що мені потрібно — забрати цю прикрасу, аби заплатити борг молодшого брата, що в черговий раз продемонстрував свою безвідповідальність. Та цього разу його пригоди не обмежились штрафами чи ночівлею в відділку поліції. На цей раз він вирішив зіграти в карти з дуже небезпечними людьми. Та не просто зіграти, а програти всі свої кошти, ще й влізти в такі борги, що мені десяти років роботи офіціанткою не вистачить щоб віддати такі величезні гроші.

І що з того вийшло, спитаєте ви? Брат в заручниках у бандитів, які вимагають тепер борг у мене, інакше погрожують його покалічити. От тільки таких грошей в мене немає і ніколи не було. Та негідники і тут не розгубились. Запропонували мені піти на справу - пробратись на вечірку на честь заручин одного багатія і викрасти якусь старовинну каблучку.

І от тепер я навшпиньках блукаю будинком в пошуках кабінету, де й має знаходитись потрібна мені річ. Пересвідчившись, що господар будинку зайнятий гостями, я згадую план будівлі в своїй голові, і я вже бачу двері в кабінет. Здається це саме вони. Підходжу і обережно прислухаюсь. Всередині тиша. Схоже, мені пощастило і нікого немає.

Обертаюсь, аби пересвідчитись, що мене ніхто не бачить. Роблю глибокий видих, щоб хоч трохи заспокоїтись. Хапаюсь за ручку дверцят і опускаю її. Трохи відкривши двері, я розумію, що в кімнаті немає освітлення, отже там нікого. Швидко пірнаю в кабінет. Кліпаю очима кілька разів, бо майже нічого не бачу після яскравого освітлення в коридорі. Коли зір вже пристосовується до темряви, я помічаю, що вуличне освітлення падає на шафу з книгами, освітлюючи частину кімнати через велике вікно. Подумки радію своїй маленькій перемозі. Шафу з книгами я знайшла. Тепер потрібно знайти книгу — скриньку, в якій і захована коштовність.

Раптом мені здалось, що я почула якийсь звук в темному куті кімнаті. Примружуючи очі, я намагалась роздивитись ту частину кімнати, але вона була одразу біля вікна і світло з вулиці лише засліплювало мене. Не рухаючись, я прислухалась. Окрім шуму з вечірки, що була на першому поверсі, нічого не було чутно. Мабуть від страху мені вже ввижаються сторонні звуки.

Розумію, що світло вмикати не можна. Зайве освітлення в кімнаті може привернути чиюсь увагу. А цього мені точно не потрібно. Простукую обережно корінці книг. Один ряд, потім другий. Безрезультатно. Тут самі лише книги. Мене поступово починає огортати паніка. А що, якщо мені не вдасться знайти хованку? Я не можу повернутись ні з чим! Адже від цієї справи залежить життя близької мені людини.

Аж тут дзвінкий стукіт вирізняється поміж всіх інших звуків, коли мої пальці проходяться по корінцю темно-синього тому. Тремтячими руками дістаю цю книгу поміж всіх інших. Відкриваю обкладинку і бачу перед собою скриньку, повністю набиту коштовностями. Я ніяк не очікувала побачити стільки ювелірних виробів і коштовного каміння. Навіть в темній кімнаті прикраси виглядають чаруюче. Але мене цікавить лише одна з них. Підходжу ближче до вікна, аби краще розгледіти все, що знаходиться всередині. Мені страшно. Неймовірно страшно бути спійманою. Дихання збивається кожного разу, коли я торкаюсь коштовностей. Але ще страшніше мені повернутись ні з чим, і тоді невідомо чи вдасться нам з братом вижити.

Мій погляд уважно ковзає по прикрасам, коли я їх перебираю. Нарешті, серед всієї купи блискучих виробів я помічаю стару каблучку з величезним прозорим камінням, що переливається блакитним кольором. Я не розбираюсь в прикрасах. Уявлення не маю скільки може коштувати цей виріб і чому мені замовили вкрасти саме його. Але це мене не хвилює. Найголовніше, що я його знайшла. Подумки радію і уявляю, що скоро мені вдасться забрати брата, віддавши викрадачам цю кляту обручку.

Ховаю її в декольте, оскільки в моїй вечірній сукні немає потаємних місць. Похапцем складаю решту коштовностей назад в скриньку і повертаюсь до шафи. Ставлю книгу на полицю і вирівнюю її поміж всіх інших. Ну от, наче так і було. Розвертаюсь і вже збираюсь рушити до дверей, аж раптом різкий спалах світла осяює кімнату, засліпивши мене на кілька секунд.

- Ти прогуляла пару уроків в школі крадіїв чи в твоє декольте не поміститься більше прикрас? - лунає низький чоловічий голос, який пропікає моє тіло так сильно, що я ні рухатись, ні дихати не можу.

Зір пристосовується до освітлення і тільки зараз я помічаю як в дальньому куту кімнати, розкинувшись на кріслі, сидить молодий чоловік. Його поза розслаблена і навіть трохи розкута. Одна його рука тримає склянку з темною рідиною, схожою на віскі, інша досі лежить на вимикачі настільної лампи, що стоїть на невеличкому столику поруч з ним. Верхні ґудзики його сорочки розкриті. На ньому строгі брюки, а недалеко від нього лежить на дивані темний піджак. Гострі риси обличчя приковують мій погляд. Чіткі контури вилиць, охайно зачесане темне волосся - його зовнішність вишукана і манлива. Легка щетина додає йому кілька зайвих років, хоча на вигляд йому не більше тридцяти. Його темно-блакитні очі уважно слідкують, аби я не зробила зайвий рух. А кутик губ, що демонструє легкий натяк на усмішку, говорить про те, що чоловік задоволений тим, що спіймав мене на гарячому.

- Я... - намагаюсь придумати якесь виправдання, - я мабуть переплутала кімнати...

- Невже? - всміхається, і робить ковток свого напою, - то ти хотіла потрапити в вбиральню чи в господарську спальню?

- У вбиральню, - запевняю, бо здається, що це мій шанс на порятунок.

Що за нісенітницю я несу? Скоріш за все він бачив, що я робила тут і зараз просто грається зі мною. Мені б тікати звідси якомога хутчіш, а я тут теревені розводжу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍