Peach - Вуста, Peach

Він її не пам’ятав.

Лежала, ніби випадково впала. Лице в напівтіні. А очі — чужі. Холодні. Сірі. Жіночі.

Він не писав цього. Присягається.— Хто ти? — прошепотів він.

І в тиші щось рипнуло в стінах.

Він почав забивати вікна. Не молотком — великими полотнами, цвяхами прикріплював їх до рами. Кожен шматок тканини — обличчя. Щоб ніхто не бачив. Щоб не змогли заглянути.

Телефон — у ванну. Він його розбив, витягнув батарею й кинув усе у воду. Кожна дрібниця, кожен електронний пристрій — джерело загрози.

У дверях з'явився другий замок. Потім третій. На ніч він ставив табурет, підпирав шваброю. Слухав, як дихають стіни. Там щось ходило. Не пацюки. Не труби. Хтось.

— Я знаю, що ти тут, — шепотів він, звертаючись до порожнечі. — Я відчуваю тебе… кожною жилкою.

Картини стали більш невиразними, ніби він писав у лихоманці. Риси — змащені. Але всі вони тепер мали одне: ці очі. Ті самі. З тієї картини, якої він не пам’ятав. Сірі. Спостережливі. Вони з’являлися в кожному обличчі. Навіть у його власному, коли він випадково бачив себе у відображенні.

Він почав говорити сам із собою. Не пошепки. Вголос. Грубо. Жорстко. Ставив питання — і сам відповідав.

— Ти знову думав про неї?

— Ні.

— Брехун. Я бачив, як ти виводив її шию в олії. Як писав той вигин.

— Це просто звичка. Це не Аделіна.

— Але ж вона в тобі. Ти її не відпустив. Ти її несеш.

Він перестав виходити з дому. Почав фарбувати вікна зсередини чорною фарбою. Заклеювати двері. Клеїти записки самому собі: *“Не відкривай. Вони чекають.”*

І щоночі — ці самі кроки. За стіною. На даху. На сходах. І очі. Завжди ці очі.

Він більше не спав. Очі наливались кров’ю, шкіра стала сірою, як брудний попіл. Світло боліло. Навіть його власне дихання дратувало — надто гучне, надто реальне.

У темряві квартири зник час. Доба розчинилася в безперервному ритмі страху: шурхіт — тиша — кроки — тиша — погляд зі стіни — тиша.

Він не міг сказати, що саме його лякає — але лякався всього. Його переслідувало відчуття, що щось вже всередині. Що воно дихає разом з ним. Сидить поруч, коли він їсть. Дивиться з дзеркала. Пише картини його рукою.Одного разу, розмотуючи моток ізоляційної стрічки, він почув голос. Зі стрічки.

— Чуєш? Вона ще тут.

Він кинув її на підлогу, але голос не стих. Навпаки, тепер він ішов від стін. З підлоги. І з-під шкіри.

Пальці почали тремтіти. Він перерізав їх лезом — щоб перевірити. Там не було крові. Там було чорне. Густе. Майже живе.І тоді він збагнув — це не параноя. Це не нав’язлива думка. Це вона. Аделіна. Не спогад. Не привид. Вона — в ньому.

Зі стіни знову поглянули сірі очі. Але цього разу — вони моргнули. І він почув, як дівчачий голос хрипло прошепотів:

— Ми ще не закінчили.

Він уже не міг відрізнити, де реальність, а де кошмар. Звуки ставали голоснішими, образи — яскравішими, а відчуття дотику — справжнішими.

Коли він торкався свого відображення у дзеркалі, на ньому з’являлася її тінь — то ніжна, то зловісна, що то сміялася, то плакала. І кожного разу вона шепотіла, що чекає його в темряві, що він не встигне втекти, що вони — назавжди пов’язані. 

Параноя перетворилася на одержимість — він безупинно оглядав кожен куточок квартири, боячись побачити її силует або відчути її подих на шиї. Ночі ставали все важчими, а дні — розмитішими. Кожен крок — можливий капкан. Кожен звук — слід її присутності.

Його тіло здавалося живим полотном — на ньому проявлялися сліди, яких не було, шрами, що кровоточили без ран, і слова, викарбувані на шкірі, що він не міг стерти. А у дзеркалі — крізь власне відображення — знову з’являлися ті її очі, що пильно дивилися на нього, ніби контролювали кожен рух.

Він розумів — це вже не просто страх. Це їхній спільний вирок. І кінець цього кола близький.