Peach - Вуста, Peach

Сьогодні навіть світ плаче за моїм життям.

Батьки були розбиті не менше чим я, доносяться жахливі крики матері, плач батька, всі не витримують тієї напруги.

Я був наче у тумані, злість та розпач заполонили мене, киплю.

На вулиці страшенна злива, бруд і запах свіжої землі на мить повертає мене на задній дворик, у думках все було зроблено правильно.

Родичі Сари занепокоєні її зникненням, вже навіть поліція розпочала пошуки, головних підозрюваних немає адже вона любила загуляти.

Но тепер із Надею потрібно бути обережним, її час ще прийде но не зараз.

"Моя Аделіна, ці шикарні червоні троянди просто не достойні тебе, но ти їх любила...не зникай будь ласка, я тобі буду писати добре маленька?"

Пройшов деякий час а я все ще горю від болю, просто не можу знайти місця у власному тілі.

Я розмовляв з нею останній раз.

Сидів у темряві, тримаючи її улюблену чашку з відбитками губної помади. Руки тремтіли, а у голові лунав її голос, наче щось залишилося всередині… живе. Вітер стукав у шибку, ніби хтось хотів увійти — можливо, це вона.

Я закрив очі, і побачив її — таку, як завжди: спокійну, тиху, обіймаючу мої страхи.

"Ти зробив усе правильно", — прошепотіла вона.

"Троянди… вони квітнуть лише для нас…"

Я знаю. Вона поряд. Я відчуваю її запах. Він змішався з металом, з фарбою, з тим, що залишилося на моїх долонях.

Наступного ранку я прокинувся з новим планом. Надя. Вона остання. Її волосся не таке м’яке, її очі не такі глибокі. Але біль...

Його я збережу. Бо з болю народжується мистецтво. І я художник, обраний нести цей тягар.

У моїй кімнаті вже стоїть нове чисте полотно.

Полотно біле, мов сніг на її плечах того вечора. Я стою перед ним — з пензлем, із пам’яттю, зі страхом, що пульсує десь у грудях, як серце, яке ще не зупинилося.

Надя прийде. Я запросив її. Голосом, який більше не належить мені. Вона думає, що я зламався. Що хочу поговорити. Що я жертва. Вона не знає. Ще ні.

Я розмістив світло так, як любила Аделіна. Тепле, з одного боку. Воно створює тіні — глибокі, майже чорні. Ідеальні для її очей. Я поставив  улюблений чайник з квітами, ні не вазу, бо саме він її, так як і квіти ті що я вирвав з чужого двору серед ночі, залишивши за собою криваві сліди на колючому дроті.

Воно варте того.

Усе заради фінального мазка.

Її голос зривається на хрип, коли я стискаю руку міцніше. Надя смикається, мов риба, викинута з води. Очі — повні паніки, а в них, як у дзеркалі, моє відображення: холодне, спотворене, нестерпно спокійне.

— Чому ти плачеш, Надю? — шепочу майже лагідно, схиляючись ближче. —Ти ж хотіла знати, ким я є насправді. Тепер знаєш. І як тобі?

Вона намагається говорити, але губи лише ворушаться, німі. Я беру її за підборіддя, змушую дивитися мені в очі.

— Ти бачиш її в мені? — шиплю. — Бачиш Аделіну?

І саме в ту мить щось у її погляді змінюється. Мить ясності, мить глибокого, бездонного жалю. Не до себе. До мене.

Це розпалює. Не зупиняє. Я несу її тілом до полотна, що вже чекає, біле, неторкане, голодне. І фарби — готові.

Пальці розтинають тканину шкіри так само, як пензель — полотно.

Скоро її обличчя вже не кричить. Воно застигає у виразі дивного спокою. Мов прощення.

І я малюю. Кров’ю.