Peach - Вуста, Peach

Аделіна все ще жива в моїй уяві, але в цій миті — її риси повертаються мені через тіло іншої жінки.

Істина така: любов не вмирає. Вона просто змінює обличчя.…Полотно стає теплим. Неначе дихає. Кров лягає густо, щільно, ніби сам час згущується на кінчику мого пензля. Кожен мазок — як сповідь. Я не малюю — я вирізаю з неї Аделіну, шматками пам’яті, уривками голосу, відблиском її очей.

Надя більше не Надя. Вона — носій. Контур. Основа. Ідеально підібрана текстура для завершального портрету. Я ж не вбивця. Я реставратор. Я повертаю те, що було вкрадене.

Останній штрих — кров’ю на шиї, тонкою лінією, що нагадує її родиму пляму. Аделіна мала саме таку — нижче вуха, мов крапля вина, що висохла на шкірі. І я знову бачу її. Цілком. Вона стоїть поруч, мовчки дивиться на свою нову оболонку. Не злиться. Не плаче. Просто є.

— Бачиш, — кажу їй. — Я все ж зміг. Тепер ти знову зі мною.

В кімнаті стоїть тиша, що тягнеться між двома світами — живих і мертвих. Тиша, в якій чути, як сохне фарба.

Я обережно знімаю фартух, руки ще липкі від тепла її крові. Повертаю голову — порожньо. Аделіна вже пішла. Знову.

Я залишаю Надю в тиші. Тепер вона вічна. Незмінна.

Полотно — завершене.

Але всередині ще щось шепоче. Тихо. Ледь чутно. Голос, якого я боявся найбільше: вона не остання.

Вулиці міста затягнуті туманом, і кожен його ковток — як покривало для правди. Ніхто не бачить, ніхто не знає. А я йду — з чистими руками в кишенях пальта й чіткою тишею в голові. Надя залишилась у майстерні, її тіло застигло, мов зліпок, а погляд — відкритий, немов не встигла усвідомити, що сталося.Я повертаюсь у світ — той, що пахне сигаретами, кавою, ілюзією щастя. Люди йдуть повз мене, посміхаються, говорять, дихають… Я — серед них, але вже не з них.

У кав’ярні на розі сидить дівчина з довгим каштановим волоссям. Вона тримає скетчбук, щось малює. Її рухи нервові, але ніжні. Мені вистачає кількох секунд — обличчя. Погляд. Усмішка. І все всередині обривається.

Вона схожа.

 Надто схожа.

Це не Аделіна. Але… ті самі очі. Той самий поворот губ. Вона малює, як малювала Аделіна — з болем у лініях, з розпачем у формі.

Я сідаю навпроти, не кажучи жодного слова. Вона підіймає голову. І я вже знаю — полотно ще не закінчене. Я помилився.

Аделіна ще десь тут.

І я знайду її.